Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Сторінка 13

Отже, часу в нас цілком достатньо.

— Але, зрозуміла річ, ми не повинні баритися, — підсумував розмову Чарлі Блек. — Завтра ж рушаємо далі, а сьогодні необхідно як слід відпочити. Треба щось суттєве роздобути на вечерю. У цій річці водиться риба?

— Водиться, дядечку Чарлі. І пресмачна! — відгукнулась ворона. — Як на мене, то я дуже полюбляю сиру рибу.

— А я — смажену! — сказала Еллі.

— А я — варену! — сказав Тотошко.

Чарлі Блек став готувати рибальські снасті. З-за підкладки матроської шапки він дістав волосінь з гачками, одним із лез свого ножа вирізав довгу лозину для вудлища, поплавок зробив з очеретини.

— Потрібна принада! — сказав він.

Між дерев літали жуки незвичайного яскравого забарвлення! смарагдово-зелені з червоними і золотими плямами. Але вони виявилися такими верткими, що моряку не вдалося спіймати жодного з них. Еллі теж даремно ганялася за жуками. Тоді на допомогу прийшла Кагги-Карр. Своїм міцним дзьобом вона на льоту збила одного жука, потім другого, третього… Еллі не встигала їх збирати.

Поблизу табору подорожніх річка розлилась у широке плесо, яке заросло водяними лілеями. Там, на березі, і вмостився Чарлі з вудкою, доручивши Еллі назбирати сухого хмизу для вогнища.

Клювання не довелося довго чекати. Поплавок одразу повело вбік. Чарлі підсік, і на волосіні забилося щось сильне, пружке. Моряк упевненою рукою витяг здобич, і на березі затріпотіла велика рибина, схожа на лина, але з лускою блакитного кольору.

— Цю рибу у нас називають крокс, — пояснила Кагги-Карр, яка з цікавістю спостерігала за риболовлею.

За півгодини Чарлі піймав з десяток кроксів, а над табором вже вився димок: Еллі розпалила вогнище.

Засмажених у власному соку кроксів з'їли з великим апетитом. На десерт були грона чудового винограду і крупні горіхи з тонкою шкаралупкою й ніжним духмяним м'якушем.

Після вечері мандрівники з задоволенням розляглися на траві.

— Кагги-Карр, — запитав моряк, — розкажи-но нам, де ти роздобула цей чарівний виноград, який урятував нас від загибелі?

Ворона прибрала поважного вигляду і почала:

— Ви, люди, не досить догадливі. Коли вас захопив у полон зачарований камінь Гінгеми, я дуже сердилась, що ви не випускали мене з клітки. І лише Еллі додумалась, що камінь не має наді мною влади, жителькою Чарівної країни…

Еллі почервоніла від незаслуженої похвали і сказала:

— Це я зрозуміла потім, а випустила тебе на волю, щоб ти не загинула разом із нами.

— Це робить честь твоєму доброму серцю. Звільнена, я полетіла до гір і все міркувала, як вам допомогти. Але що я могла вдіяти, проста ворона, проти чаклунства могутньої чарівниці?

І тут мені спало на думку, що треба звернутися по допомогу до Вілліни. "Вілліна могутніша за Гінгему, — думала я. — Це ж вона знешкодила ураган, вона кинула будиночок на злу чаклунку. Напевне, Вілліна зуміє розбити чари каменя…" І я полетіла у Жовту країну. Цілих шість діб летіла я туди. Місцеві ворони вказали мені шлях до Жовтого палацу Вілліни. Слуги негайно провели мене до доброї чарівниці. Схвильовано вислухавши мою розповідь, Вілліна спитала: "Еллі? Та дівчинка, що була тут минулого року і викрила Гудвіна?"

"Так, — відповіла я, — Еллі прибула на допомогу своїм друзям Страшилу й Залізному Дроворубу".

"Треба допомогти Еллі, — сказала чарівниця, — вона добра і смілива дівчинка".

Вілліна дістала із зборок своєї сукні малесеньку книжечку, дмухнула на неї і…

— І та книжечка обернулась на великий том! — докінчила Еллі.

— Так, — ствердила ворона. — Вілліна стала гортати чарівну книгу. Вона бурмотіла: "А… ананаси, армія, аґрус… Б… балон, банани… Вази, вафлі, великодушність… Знайшла: виноград! Слухай Кагги-Карр: бамбара, чуфара, скорики, морики, турабо, фурабо, лорики, йорики… На краю Великої пустелі, у долині Кругосвітних гір росте чудодійний виноград. Лише він здатний знешкодити чаклунське каміння, розставлене Гінгемою на шляху до її володінь…" Книжка стиснулась і зникла у зборках сукні чарівниці, Вілліна спитала: "Чи багато води лишалось у твоїх друзів, коли ти від них полетіла?" — "Чверть барила", — відповіла я. — "Тоді сьогодні надвечір твої друзі загинуть. — сказала чарівниця. — Пустеля вб'є їх".

Страшне горе охопило мене.

"Невже немає ніякої можливості урятувати їх?" — у відчаї вигукнула я.

"Не побивайся, така можливість є", — спокійно відказала чарівниця. Вона піднялась на дах свого палацу, сховала мене під свою мантію, голосно проказала заклинання, котрого я не запам'ятала, а коли вийняла мене з-під мантії, ми були вже в тій самій долині, біля лози, з якої звисали грона чудодійного винограду.

Вілліна запропонувала мені підкріпитися, я з'їла десяток ягід і відчула прилив надзвичайної сили. Чарівниця зірвала велике гроно і простягла мені: "Тепер лети і не барись!" — наказала вона. "А чому б вам, добродійко, не перенестись до моїх вмираючих друзів за одну мить? — спитала я. — Довершіть гарну справу, яку ви так добре розпочали". — "Дурненька ти птахо, — заперечила чарівниця. — Мої заклинання не можуть мене перенести за межі Чарівної країни, а коли я вирушу туди, то це буде дуже довго".

Я все зрозуміла, сердечно подякувала чарівниці й полетіла до вас. Решту ви знаєте, — скромно закінчила ворона.

Вражені розповіддю Кагги-Карр, Чарлі й Еллі довго мовчали. Нарешті моряк мовив:

— Ти справжній друг, Кагги-Карр, і я прошу у тебе вибачення за ті лихі думки, що з'являлися у моїй голові. І заприсягаюсь компасом: якби ти служила у мене на кораблі, я зробив би тебе боцманом!

В устах моряка це була найвища похвала.

ДОРОГА В ГОРАХ

агги-Карр зранку розпочала розповідь про лихі пригоди Страшила та Залізного Дроворуба. Ворона не знала до подробиць історію Урфіна Джюса і не могла пояснити, як ожили змайстровані ним дерев'яні солдати. За словами Кагги-Карр виходило, що Урфін — всемогутній чарівник, і боротьба з ним уявлялась слухачам надзвичайно складною. Але вони всією душею зненавиділи цього заздрісного і жорстокого диктатора.

Підла зрада Руфа Білана викликала у всіх велике презирство.

Зате мужня поведінка Страшила і Залізного Дроворуба, навпаки викликала в Еллі сльози захоплення, а моряк сказав, що таких хоробрих хлопців він узяв би у будь-яке небезпечне плавання. Відданість і сміливість Діна Гіора й Фараманта заслужили у Чарлі Блека і Еллі цілковите схвалення.

— Ось як усе Це було, — закінчила свою розповідь Кагги-Карр.

— А що ж сталося із Довгобородим Солдатом і Вартовим Брами? — запитала Еллі.

— Я їх не бачила після того, як вони потрапили в полон під час взяття міста. Але знайомий міський горобець казав мені, що їх тримають у підвалі й годують досить непогано. Напевно, Урфін Джюс сподівається переманити їх до себе на службу.

— Та цього ніколи не буде! — впевнено вигукнула Еллі.

— Я теж такої думки, — погодилась ворона.

— Так, серйозний супротивник цей Урфін Джюс з його дерев'яним військом, — задумливо мовив одноногий моряк.

— Ми з ним упораємося, дядечку Чарлі? — запитала Еллі.

— Ти забула про мудрий звичай: спочатку одна турбота, потім інша. Ось перейдемо гори, тоді й думатимемо про боротьбу з Урфіном Джюсом.

— Кагги-Карр, яким чином тобі пощастило розшукати мене? — запитала Еллі.

— Ну, мушу сказати, це було досить нелегко, — аж роздималася від гордощів ворона. — Я перелетіла пустелю з попутним вітром, й ось тоді почались найбільші труднощі. Ви ж розумієте, що я не могла запитати першого перехожого: "Де тут дорога на Канзас?" Мені доводилось скрадатися до людей, підслуховувати їхні розмови, узнавати назву місцевості… У поневіряннях минуло кілька тижнів. Уявіть собі мою радість, коли я нарешті почула знайоме слово "Канзас". Відтоді я з кожним днем наближалась до мети. Нарешті помітила і здаля впізнала тебе, Еллі, хоч і бачила всього один раз, коли ти знімала Страшила з кілка. Я так зраділа, що забула про свою звичну обережність і підпустила до себе отого гидкого хлопчиська з камінцями…

— Кагги-Карр, ти здійснила надзвичайний подвиг! — палко вигукнула Еллі. — Ні. недаремно саме тебе послали Страшило і Дроворуб.

— Може, й. так, — з удаваною байдужістю погодилась ворона і додала: — Ви відпочивайте, а я полечу шукати дорогу через гори.

Кагги-Карр полетіла. Чарлі Блек наказав Еллі набиратися сили, а сам почав готуватися до важкого походу.

Одноногий моряк упіймав десятків зо два кроксів, почистив їх і розвісив в'ялитися на палючому сонці. На іншу мотузку він нанизав соковиті грона винограду, щоб вони обернулися на ізюм.

Потім він узявся до взуття: свій чобіт і черевики Еллі підбив шипами, щоб вони не ковзались на скелях і на льоду, а в дерев'янку забив міцного цвяха вістрям униз. Для Тотошка моряк зробив міцні черевички з м якої деревної кори: тепер лапки у песика не мерзнутимуть, коли він бігтиме по льодовику.

Всі ці клопоти забрали у моряка цілий день. Кагги-Карр повернулась пізно ввечері дуже знесилена.

— Ну й гори, — втомлено прохрипіла вона, сівши на траву. — Недарма кажуть, що тут ніколи не ступала людська нога. Але вони від мене не відкрутяться, ні! Сьогодні літала на захід від табору, завтра подамся на схід.

Подорожні поснули під шум гірського водоспаду.

Еллі всю ніч снилися солдати Урфіна Джюса, які гупали дерев'яними ногами по цеглинах жовтого шляху.

Наступного дня ворона знову полетіла в бік гір.

Блукаючи долиною, Чарлі натрапив на дикі гарбузи, що мали форму груші. Моряк дуже зрадів своїй знахідці. Він зрізав у кількох стиглих плодів вершечки, вишкрябав з них м'якуш і насіння, підсушив плоди на сонці, і з них вийшли чудові фляги для води, легкі й міцні. Чарлі вистругав корки із кори коркового дуба, і тепер фляги з водою можна було класти в рюкзаки.

Кагги-Карр повернулася, коли сонце було ще високо на видноколі. Вигляд у неї був урочистий.

— Знайшла! Знайшла! — ще здалеку закричала вона. — Даремно гори хитрували зі мною, я виявилась хитрішою! — І, жадібно ковтаючи шматки смаженого крокса, ворона розповідала: — Стежка, звичайно, не з кращих, але пробратися нею можна. Добре те. що вона проведе через перевал, котрий значно нижче головного пасма. Скажу, не хизуючись, дядечку Чарлі, не кожний птах віднайде цей перевал серед цього нагромадження вершин і хребтів…

— Заприсягаюсь усіма воронами світу, я з першого погляду на тебе, Кагги-Карр, зрозумів, що ти незвичайна птаха, — сказав моряк.

— Недарма ж бо саме ти подала Страшилові думку розжитись на мозок! — додала Еллі.

Кагги-Карр, вкрай задоволена похвалами, мовила:

— Завтра на світанку рушаємо, бо шлях далекий і важкий.

У Чарлі не було спеціального спорядження для сходження на гори: гаків, мотузяних драбин і таке інше, та це їм і не знадобилося.

Вони слухали поради ворони й огинали схили, не видираючись на них, минали осипи, обходили урвища, на дні яких глухо шуміли потоки.

У небезпечних місцях Блек й Еллі зв'язувалися мотузком, і дівчинка брала на руки Тотошка.

Вони подолали вже значну частину шляху, коли їм трапилася несподівана перепона: глибока розколина у скелі.