Варто лише почати - Сторінка 18

Я приїхав поговорити з Карлом щодо похорон Уеллеса. Мабуть, Карл сказав вам, що у нещасного стався інфаркт минулої ночі. Легіон бере на себе всю організацію. Карл був старим другом Уеллеса, крім того, він почесний член Легіону, ось ми і вирішили запропонувати йому виголосити промову. Цей хлопець сказав мені, що Карла немає вдома.

Я поглянув на неї. Вона виглядала безтурботно і при спомині про смерть Уеллеса навіть зробила співчуваючу міну. В ній пропадала непогана актриса.

– Ви зовсім трохи з ним розминулися. Він поїхав в Тропіка-Спрінгс всього півгодини тому.

Лаш вирячив очі від здивування:

– Поїхав? Але його машина стоїть у гаражі. Я щойно її бачив.

У мене дихання перехопило, та я даремно хвилювався. Лола була природженою брехухою і легко могла обвести кругом пальця такого великого і тупого шведа, як Лаш.

– Він не брав машину, поїхав на попутній. Справа в тому, що він поїхав на кілька тижнів. А машина мені тут знадобиться. Карл засмутиться, що ви не застали його.

Лаш явно був вражений новиною, перебуваючи в повному нерозумінні від всього , що відбувається. Припіднявши капелюха, він здивовано поскріб голову.

– Ви маєте на увазі, що його не буде на похоронах Уеллеса, місіс Дженсон?

– О, я навіть не можу зараз сказати, коли він взагалі повернеться. Минулої ночі йому запропонували придбати в Арізоні заправочну. Зразу після того, як він приїхав з невдалих зборів Легіону, йому подзвонили і зробили дуже вигідну пропозицію. Потім ми обговорили з ним справу , і він вирішив поїхати туди і поглянути.

Лаш втупився в неї:

– Туди ... це куди?

– Десь до Арізони. Він завжди мріяв відкрити ще одну заправочну. Пропозиція настільки вигідна, що він квапився, боявся, що справа зірветься.

Я би не зміг краще придумати. Лола була майстер на вигадки.

– Арізона? Та це ж дуже далеко звідси, – тупо промовив Лаш, – він не збирався туди переїхати назовсім?

– Ні, про це ми поки не говорили. Спочатку він збирається підшукати там потрібну людину, щоб лишити його замість себе. Карл все розповість вам, містер Лаш, коли повернеться, я впевнена.

Здається, її пояснення заспокоїли великого шведа. Вигляд у нього став збентежений.

– О, я, мабуть, ставив надто багато запитань, але, повірте, не хотів бути допитливим. Знаєте, дуже здивувався, що не застав його. То що ж, в такому разі доведеться мені самому підготувати промову. – Він повернувся в мій бік: – А це що за хлопець?

– Джек Петмур. Буде мені допомагати у відсутність Карла.

Лаш недружелюбно оглянув мене з голови до ніг:

– Це ти обізвав мене "проклятим шведом" минулої ночі по телефону?

Я відповів таким же поглядом:

– Коли дзвонять о четвертій ранку, що ще можна відповісти?

Він повагався. Потім зітхнув і повернувся до мене спиною.

– Можливо, поснідаєте, містер Лаш? Все готово, – запросила Лола.

– Ні, дякую. У мене багато справ. Коли Карл повернеться, попросіть його мені подзвонити, гаразд?

Вона пообіцяла, і він поїхав, не поглянувши більше на мене жодного разу.

Лола повернулася на кухню.

Принаймні, придумана нами історія виявилася цілком прийнятною. Щоправда, люди стануть базікати і пліткувати про нас з Лолою. Я згадав розповідь Карла про те, як він одружився з нею, щоб заткнути роти плітникарям.

Була неділя. В такі дні машини йшли через нас безперервною низкою. Ми продали тридцять ленчів і двадцять п'ять обідів. Крім звичайних послуг на бензоколонці, я ще встигав проводити поточний ремонт.

Рух перервався тільки опівночі.

Протягом дня Лола жодним словом не обмовилася зі мною. Я пішов на кухню, де вона домивала посуд. Вона не обернулася, хоча чула, що я зайшов.

– Ну й деньок, – я прихилився до дверного косяка, – можу посперечатися, сьогодні виручка не менше чотирьохсот доларів.

Вона поставила чисту пательню на полицю. Як ніби й не чула мене. Далі зняла замизканий халатик і, згорнувши його, жбурнула в корзину для брудної білизни.

Я затаїв подих, побачивши її знову в шортах і короткій маєчці. Фізичний потяг був настільки сильним, що я через силу вгамував імпульс підбігти і схопити її в обійми.

Вона вийшла в задні двері мовчки, покинувши мене стояти на кухні.

Я вимкнув світло і зачинив закусочну.

Отже, вона збирається дутися на мене й далі, думав я по дорозі у свою хижу. Що ж , побачимо, хто перший втомиться від мовчанки. У спальні я підійшов до вікна, хотів опустити жалюзі, і завмер.

У спальні бунгало палилося світло. Лола не опускала жалюзі. Я побачив її в центрі кімнати прямо під лампою.

На ній вже не було майки, і на моїх очах вона здійняла шорти, переступила через них, покинувши на підлозі.

Я застиг, як укопаний, дивлячись на неї і слухаючи, як кров шумить у вухах. Постоявши цілковито голою, Лола повернулась і пройшла в ванну, закривши за собою двері.

Зробивши величезне над собою зусилля, я опустив штору.

Наступні чотири дні пройшли без змін, подібні як дві краплі води один на одного.

Лола зі мною не розмовляла. Вона порядкувала на кухні цілий день, зачиняючи туди двері. Доводилося вигукувати їй замовляння через віконце. Бензоколонка була на мені, я обслуговував автомобілі, потім біг подавати в закусочну.

Ночі теж не відрізнялися одна від одної. Лола не чергувала жодного разу, покинувши всю роботу на мене. Об одинадцятій відчиняла двері, що з'єднували кухню з залою, і через задні двері йшла в своє бунгало.

Вона жодного разу не опускала жалюзі, проте, хоч спокуса була велика, я тримався подалі від вікон, доки не згасало світло в її спальні.

Це було гірше за всяке катування – уява малювала її оголеною, що стояла посеред кімнати. Спека тільки посилювала муки. На п'ятий день подув гарячий сухий вітер, він заносив повсюди пісок, і цей вітер зводив з розуму.

Я погано спав.

Задуха панувала така жахаюча, що, навіть, машини майже не їздили. Фермери стали перевозити дині-кандалупи потягом, тому що на вантажівках їх не встигали довезти до Тропіка-Спрінгс – від жари вони псувалися. Порожня, випалена дорога. Доходи зразу впали. Тепер у мене з'явилася маса вільного часу, і я безупинно думав про Лолу.

Через вісім днів після смерті Дженсона Лола вперше поїхала до Уентворта за продуктами.

Я працював з магнето нашого багатомістного універсалу, щоб зайняти себе хоч чимось, коли почув увімкнений двигун "меркурія". Виглянув з сарая і побачив, як Лола від'їздить убік Уентворта. Мене зачепило, що вона нічого мені не сказала, залишивши тут крутитися самому, полінившись навіть попередити, коли повернеться.

Об одинадцятій під'їхала якась машина. Я саме вставляв на місце магнето і вилаявся про себе, тому що не міг кинути роботу посередині. Вирішив, що водій почекає.

За три хвилини я справився з роботою, випрямився і став шукати ганчірку, щоб витерти брудні руки. І в цей час помітив чоловічу тінь, що падала від відкритих дверей сарая. Там стояв Джордж Рікс у своєму брудному комбінезоні і солом'яному капелюсі, зсунутому на потилицю. Пес був поруч з хазяїном, спрямувавши на мене свій журний взір.

Я начисто забув про Рікса. А в ньому ж таїлася загроза нашому плану. При виді цієї високої худорлявої фігури у мене мурашки забігали по спині.

– Привіт, – він дивився на мене скоса, – де Карл?

Я схопив ганчірку і став витирати руки.

– Містер Дженсон поїхав. Що вам треба?

– Поїхав? – Він зробив кілька кроків вперед, а пес, як приклеєний, тримався біля правої ноги хазяїна. – Що ти маєш на увазі? Як це – поїхав?

– Що вам треба?

– Послухай, молодий чоловіче, це не твого розуму діло, що я хочу. Ти ж тут тільки прислуга, чи не так? Чи ти вже став власником цього закладу?

– Я не став власником. Так що вам треба?

– А де ця Ізабель? ЇЇ теж немає?

– Не розумію, про кого ви. Яка Ізабель?

Він заусміхався:

– Ну, його дружина. Не прикидайся, ніби не зрозумів. Так де вона?

– Ну якщо вам є до цього справа – вона поїхала до Уентворта.

– Отже ти тут за хазяїна.

– Хтось має бути.

Він нагнувся і потріпав пса по голові, котрий при цьому відсахнувся, як ніби чекав удару.

– Куди поїхав містер Дженсон?

– Він поїхав по справі.

Зненацька він нетерпляче відштовхнув пса ногою.

– По якій справі?

– Краще запитайте у нього самі.

Не зводячи з мене пильного погляду, він зробив ще крок уперед.

– А коли він повернеться?

– Не знаю. Можливо, через пару місяців, може, раніше.

– Через пару місяців ... – Худе лице його витяглося від здивування. – Та що тут коїться? Чому він не взяв з собою дружину?

– Послухайте, я зайнятий, – грубо обірвав я, – сказано вам, що містер Дженсон не скоро повернеться. Так що ще треба?

– Я хочу з ним поговорити. Це дуже важливо. Куди він поїхав?

– До Арізони. Він купує там ще одну заправочну, якщо вам так хочеться все знати.

– Невже? – Схиливши голову на бік, він хитро на мене поглянув. – Отже, ще одну заправочну? У нього більше грошенят, ніж я думав. І він не взяв зі собою дружину?

– Не взяв.

– Вона зосталася тут, з тобою?

– Так.

Я бачив по його виразу, який рій брудних думочок пронісся в його кебеті.

– Ну й ну, будь я проклятий! Я завжди вважав його дурнем, та не думав, що він аж настільки дурний.

– Кого цікавить ваша думка?

Мовчки він довго розглядав мене. Потім осміхнувся:

– От тебе дурнем не назвеш. Ти, видається, свого не упустиш, вірно?

– Містер Дженсон мені про вас все розповів. Що ви головний злодіяка в окрузі. Сказав, що коли ви з'явитеся і спробуєте взяти якусь річ, то я можу вас просто випхати. Так волієте, щоб вас вижбурнули, чи самі підете?

– Це Дженсон так сказав? – Мерзенна усмішечка зникла. – Про свого власного шурина? А ти полегше, хлопчина. Якщо цей старий телепень залишив тебе тут з цією, так званою дружиною, мені до цього діла немає. Ще раз довів свою дурість. Проте мені він потрібен. Яка в нього адреса?

– Гадки не маю.

Він стягнув капелюх і поскріб брудну лисину, допитливо свердлячи мене своїми пронизливими очицями.

– Мені він потрібен. Треба підписати мої пенсійні папери. Він завжди ставить на них підпис. Ти мусиш знати, куди він поїхав.

– Я не знаю! Кудись до Арізони. Він там буде їздити з місця на місце. Сказав, щоб не чекали від нього листів, повернеться і все розповість.

Він раптом ляпнув пса своїм капелюхом, перш ніж натягти його на голову. Тепер його обличчя прийняло підозріливий злий вираз.

– Вона напевно знає, як з ним зв'язатися.

– Я ж сказав – ми не знаємо!

– А що мені робити з пенсійними паперами? Якщо він не поставить свій підпис, я не отримаю свою пенсію!

– Нехай підпише хтось інший.

Він потряс головою:

– Я не можу цього зробити.