Варто лише почати - Сторінка 16

Зачепившись ногою за револьвер, що валявся, я підняв його і засунув до кишені. Потім вийшов з дому і поплентався до бензозаправки.

Там чекав величезний "крайслер", розкішний, виготовлений по спеціальному замовленню. На передньому сидінні поруч з водієм сиділа білявка, а за кермом – огрядний, міцно скроєний чолов'яга літнього віку.

– Залий у неї під зав'язку, – кинув він мені, вилізаючи. – Можна тут попоїсти?

Я був у стані, схожому на транс. Заливаючи бензин, я намагався зрозуміти, що він говорить, але не міг розслухати.

– Гей, ти, чув мене? – Він підвищив голос. – Ми хочемо перекусити. Маєте що-небудь?

– Вибачте, але закусочна вже зачинена.

Мені хотілося чимскоріше їх спровадити, але чоловік був із тих високомірних запальних товстосумів, від яких нелегко відчепитися.

– Тоді, чорт візьми, відкрий її! Ми голодні. Твоя робота – годувати проїзжих.

– Вибачте, сер, але ми давно закрили обідню залу, – намагався я його урезонити, завинчуючи покришку бака.

– Ти власник цього закладу?

– Ні.

– Тоді де твій хазяїн? Я хочу поговорити з ним – нехай відкриє свою прокляту закусочну!

– Гаррі, милий ... – з занепокоєнням промовила білявка.

Він розвернувся до неї:

– А ти не лізь! Я сам розберуся. Я поговорю з хазяїном. Ніколи не марную час на вмовляння прислуги.

Жахаючи мене, здоров'як направився до бунгало.

– Гаразд, о'кей. – Я швидко догнав його. – Зараз я вам що-небудь приготую по-швидкому. Хазяїн спить.

Він зупинився, злісно дивлячись на мене:

– Я тобі ще це пригадаю.

– Зачекайте, зараз я що-небудь принесу. – Я відкрив закусочну і увімкнув там світло.

Я чув, як він сказав дружині:

– Нумо, вилізай! Чого розсілася? Сама говорила, що хочеш їсти!

Вони зайшли до зали і сіли за один із столиків.

– Що там у тебе? – гаркнув він.

– Сандвічі з курицею або холодною яловичиною. – При одній думці про їжу мені стало млосно.

– Давай з курицею, і хутчій. І вимий руки, перш ніж почнеш різати хліб.

Я пішов на кухню. Взяв пляшку віскі, що стояла на столі, і зробив великий ковток. Потім дістав з холодильника курчат і зробив кілька сандвічів. Підігрів каву, все поставив на тацю і поніс до зали.

Чолов'яга, пробурчавши щось невтішне з мого приводу, почав поглинати сандвічі. Раптово я похолов, і рот у мене наповнився слиною. Не треба було пити віскі. Я збагнув, що коли зараз не вийду на повітря, то можу знепритомніти, – так мені стало млосно.

Промимривши щось про протірку стекол, я хутко вийшов. Проте жарке нічне повітря не допомогло мені, я лишень встиг забігти за бунгало, і виблював.

За кілька хвилин мені стало легше. Я притулився до стіни, обхопив голову руками, і постарався обміркувати ситуацію.

Я був у пастці.

Як тільки Лола отямиться від шоку і смерті чоловіка – а це не займе багато часу, – вона теж усвідомить, що я попався.

Я вважав, що вона вистрілила випадково, стався нещасливий випадок. Але поліції це довести буде важко. Вони захочуть знати, що її змусило взяти до рук револьвер. Їй доведеться зізнатися , що вона хотіла вкрасти заощадження чоловіка. І як тільки вона в цьому зізнається, її відразу звинуватять в умисному вбивстві.

Як багато часу мине, перш ніж вона збагне, що вбивство можна запросто повісити на мене? Кращої кандидатури просто годі було відшукати.

Вона може сказати поліції, що лишилася зі мною одна, а Дженсон поїхав на зустріч Легіона. Оскільки, вона була зайнята на кухні, то не почула, як я пройшов до бунгало і відкрив сейф. В цю мить несподівано повернувся Дженсон, і я його вбив. І ніщо не похитне їхньої віри в те, що убив я, як тільки вони дізнаються, хто я такий.

Перше, що прийшло в голову, – сісти в універсал і помчати до Тропіка-Спрінгс. Але телефонний дзвінок мені не обігнати. Як тільки вона зателефонує, вони будуть мене чекати в кінці дороги. Якщо я обріжу телефонний дріт і зв'яжу Лолу, то шанс, що хтось під'їде і звільнить її, дуже великий.

І тут мене осінило. Я збагнув, що вона теж попалася, і не гірше за мене. Тепер усе залежало від того, наскільки велика її жадоба взяти гроші з сейфа. А я був певен, що вона хоче цього понад усе.

Я їй пригрожу, що, коли вона викаже мене поліції, я скажу їм, що гроші в сейфі були приховані від податкової поліції. І Лолі їх тоді не бачити. Тепер головне – правильно провести з нею переговори і вступити в оборудку.

Я згадав, що тіло Дженсона все ще лежить на підлозі у вітальні. Доведеться його поховати. І придумати правдоподібне пояснення його відсутності.

Ось і все, до чого я поки що додумався.

Пара вийшла з закусочної. Я пішов до них, відчуваючи, як тремтять ноги. Чолов'яга заплатив точно по рахунку, пригрозив на прощання, що всіх своїх приятелів попередить про наш нездалий заклад.

Коли вони від'їхали, я побіг до бунгало.

І встиг вчасно.

Відчинивши вхідні двері, я почув, як дзенькнув телефон, – це вона зняла трубку, збираючись дзвонити в поліцію.

Телефон висів у коридорі. Лола підняла на мене очі, тримаючи палець на диску. Вигляд мала жахливий – пополотніле обличчя і такі ж губи, перелякані очі ввалилися.

Ми мовчки дивилися одне на одного. Вона, тримаючи в руках трубку, а я – наставлений на неї револьвер.

– Повісь трубку! Вже!

При виді револьвера блідість переросла в попільчастий колір. Я читав її думки. Розуміється, вона подумала, що я збираюся вбити її. Рука її тряслася, коли вона поклала трубку на місце.

– Іди в спальню. Треба поговорити.

Вона мовчки скорилася. Я зайшов слідом, причинив двері і притулився до них.

– Ти збиралася викликати поліцію?

Вона сиділа на ліжку, стиснувши руки між колін і дивлячись на мене великими очима.

– Ти, звісно, подумала, що можеш на мене повісити це вбивство? Але я тобі зараз доведу, що твоя ідея не така вже хороша, як ти думаєш. Якщо хочеш отримати із сейфа гроші, краще покинь думку виказати мене. Якщо мене арештують, я скажу, що твій чоловік жодного разу не платив податок із цих грошей. Їм це прийдеться до смаку. І коли хлопці з податкової поліції накладуть на них лапу, боюся, тобі мало що залишиться. Якщо взагалі щось залишиться. Тому поводься пристойно, якщо хочеш отримати гроші.

Я бачив, що мої слова справили на неї враження.

– Звісно, я не зможу тебе втримати, якщо ти все-таки надумала дзвонити. Та я тебе попередив. Вирішуй сама. Гроші або дзвінок. А альтернатива така – ми його поховаємо, вигадаємо історію, що він поїхав далеко, і деякий час по тому, коли я вирішу, що небезпека минула, я дістану тобі гроші і сам негайно змиюся.

– Це був нещасливий випадок, – прошепотіла вона приголомшено, – а якщо ти сховаєш тіло, а вони його знайдуть, це вже буде вбивство.

Що ж, принаймні, здається, вона була в змозі обговорити ситуацію. Я з полегшенням зітхнув:

– Та чи зможеш ти довести, що це був нещасний випадок? Якби ти була одна, може, і зійшло б. Але був ще я. Так що, метикуй швидше, що ти збираєшся робити. Якщо гроші тобі не потрібні – викликай поліцію. Якщо хочеш грошей – давай його поховаємо.

Кілька секунд вона змусила мене похвилюватися, явно вибираючи, яке прийняти рішення.

Я був певен, що поліцію вона не викличе, однак, хто її знає ... Якщо стане дзвонити, доведеться її зупинити.

Нарешті, вона сказала:

– Дістань мені гроші негайно. Я поїду. І обіцяю, що нікому нічого не скажу.

– Аж ніяк! Ти одержиш гроші тільки тоді, коли я вирішу, що настав час, не раніше. Якщо не хочеш чекати – викликай поліцію і залишайся без грошей.

Тепер вона цілком усвідомила, в яку халепу вскочила. Все її розчарування, лють відбилися на її обличчі.

– Забирайся, – загорлала вона, – забирайся звідси!

Потім кинулася на ліжко обличчям на подушку, стрясаючись від ридання.

Я вже знав, що виграв. Вийшов з кімнати, причинив двері. Нехай трохи поридає, треба дати їй час оговтатися, а потім вона поможе мені поховати його.

Я поглянув на годинника. Була тільки половина дванадцятої. Надто рано, щоб починати діяти. Треба зачекати.

Я пішов до закусочної і, щоб зайняти себе, поприбирав на кухні. Я старався ні про що не думати, поки працював, але перед очима весь час стояло сильне велике тіло Дженсона, що лежало на підлозі вітальні.

Між половиною дванадцятої і першою годиною ночі одна за другою у нас заправилися п'ять вантажівок. Після першої рух припинився, і я пішов поглянути на Лолу.

Я йшов до бунгало і бачив, що в її спальні горить світло, пробиваючись через жалюзі. Увійшовши в дім, я виявив, що Лола зачинилася зсередини. Я посмикав ручку:

– Лола! Виходь, ти мусиш мені допомогти.

– Тримайся подалі від мене! – донісся її крик, – я не буду тобі допомагати, і ти мене не примусиш. Забирайся!

Вона явно була безтямна, істерика не минула. Та мені було не до її стану, доведеться проробити всю важку роботу самому.

Я вже придумав, де його поховати. Спочатку хотів вивезти в пустелю і там закопати, але існувала вірогідність, що хтось побачить, як я копаю. Тому я вирішив поховати його в одному з наших сараїв-гаражів. У тому , що мав земляну підлогу.

Взявши заступ і кирку, я пішов до сараю. Почав копати в кутку поряд з грудою металевого брухту.

Вночі спека не спадала, і, викопавши фут глибиною, я весь обливався потом. Проте продовжував, і скоро глибина досягла чотирьох футів. Цього було достатньо. До того ж пора було завершувати – на годиннику вже половина четвертої. Виліз з ями і пішов до свого будиночка. Змив під душем бруд і піт, вдягнув чистий комбінезон і пішов до бунгало.

Світло у вікні спальні ще горіло. У коридорі я зупинився і прислухався. З-за дверей спальні не доносилося жодного звуку. Я штовхнув двері до вітальні і, простягнувши руку, намацав вимикач.

Громіздке тіло Дженсона лежало на тому ж місці. Крові натекло мало, лише на килимі невелика мокра пляма.

Я торкнувся його руки. Він вже почав остигати. Ще година, і при його великій вазі я не зможу його тягти. Навіть, у цю мить я сумнівався, що зможу взяти його на спину і віднести до сараю. Він важив більше двохсот тридцяти фунтів.

Я стояв, дивлячись на нього. Дивно, адже я нічого не відчував – переді мною була просто мертва плоть. Сам Дженсон, те, що складало його суть, вийшло і зникло разом з життям. Це застигле тіло нічого не значило для мене. Карл Дженсон, людина, яку я любив і поважав, покинула це тіло. І зараз була одна думка – позбавитися від нього як можна швидше.

Я пішов до сараю і взяв там візок, на якому ми підвозили важкий металобрухт.