Варто лише почати - Сторінка 17

Підкотив його до бунгало, потім по сходах до холлу. Незважаючи на гуркіт, Лола так і не вийшла поглянути, що відбувається. Мене розізлило і образило, що вона навіть не хоче допомогти.

Я уклав тіло Дженсона на візок. Стоячи на порозі дверей, визирнув і подивився по обидві сторони пустельної дороги – раптом ще яка-небудь вантажівка появиться. Фар не було видно. Величезний жовтий місяць висів над горами, як лице відгодованого китайця.

Я повернувся до вітальні і покотив візок до холлу. Коли я був на ганку, задзеленчав телефон.

У мене ледь не вискочило серце від цього несподіваного пронизливого дзеленчання. Я застиг, дивлячись на телефон, що стояв на маленькому столику в холлі.

Повагавшись, я відпустив ручку візка, підійшов і зняв слухавку:

– Слухаю.

Хто міг дзвонити так рано? На моєму годиннику було за двадцять п'ята.

– Це ви, Дженсон? – Голос був владний і гучний.

– Ні. Хто говорить?

– Мені потрібен містер Дженсон. Скажіть , що дзвонить Хал Лаш. Він підійде. Мені потрібна його порада сприводу похорону президента Легіону. Чи прийде він на панахиду? Будіть його, він не розсердиться.

– Скажу йому вранці. Він вам сам подзвонить. Не стану його турбувати в такий час.

– Якого диявола, ви то хто такий? – заричав чоловік у трубку. – Робіть, що вам велять. Я знаю Карла. Він захоче зі мною поговорити.

Я повільно перевів подих.

– Не має значення, хто я такий, – я навмисно говорив грубо, в тон йому, – ні вам, ніякому другому проклятому шведу я не дам турбувати містера Дженсона в такий час. Він спить з дружиною в постелі. Ви що, думаєте, я ось так увійду прямо в спальню і оголошу , що вам здумалося подзвонити і побесідувати про похорони о четвертій ранку? Подзвоніть пізніше. – І я поклав трубку.

Я думав, що він знову подзвонить, та телефон мовчав.

Прождавши зо три хвилини, які здалися мені трьома годинами, весь обливаючись потом, з нервами, натягнутими, як сталевий дріт, готовими проколоти мені шкіру, я знову визирнув на вулицю і поглянув по обидві сторони пустельної дороги, потім повіз візок до того сараю, де викопав яму.

Я закопав Дженсона і майже годину завалював яму землею. Потім утрамбував. Це було жорстоко і несправедливо – так похоронити таку прекрасну людину, як Дженсон, але нічого кращого не можна було зробити, якщо я хотів уникнути газової камери.

Я подумав, що треба б промовити над могилою молитву, але не міг згадати жодної з тих, що колись знав. Сподіваючись, що він мене зрозуміє, з тяжким серцем покинув все, як є.

Я пересунув важкий стіл на місце поховання, прибрав заступ і кирку, попідмітав. Все виглядало так, що нікому б і в голову не прийшло, що тут, на глибині чотирьох футів, хтось похоронений.

Вимкнувши світло, пішов у свою хижу. Роздягся і знову постояв під душем, потім влігся у ліжко.

Ледь посвітлішало, і чітка межа гір вже починала вимальовуватися на досвітньому небі. Через годину встане сонце.

Я не міг спати, мене посідали тривожні думки. Запалив і лежав, дивлячись у стелю.

Настав час вигадати правдоподібну історію відсутності Дженсона. Цей швед Хал Лаш обов'язково знову задзвонить вранці. Треба подбати загодя, що йому сказати. Мене враз охопила паніка. Якщо моя версія видасться неправдоподібною, хтось інший окрім шведа запідозрить неладне, тоді тут з'явиться поліція. Їм тільки варто перевірити, хто я такий, – і я спікся. Слід все ретельно продумати.

О шостій тридцять, коли перша вантажівка зупинилася заправитися, була готова історія, котра мене, нарешті, задовільнила. Звісно, не на сто процентів, та принаймні, виглядала вона правдоподібною.

Я скотився з ліжка і, відчуваючи втому в усьому тілі, спітнілий, направився до бензоколонки.

Водій вантажівки кивнув мені. Він був немолодий, повнотілий, його втомлене неголене обличчя говорило, що він їхав усю ніч.

– Як щодо кави, приятель? – з надією спитав він. – Ви вже відкрилися?

– Звичайно. Заходьте, я зараз приготую.

Я залив у бак бензин, потім пройшов до закусочної і підігрів каву.

Водій сів, потираючи очі і позіхаючи.

Я поставив перед ним каву.

– Хочете поїсти? Яєшню з шинкою?

– Не заперечив би.

Поки я готував, він палив, поклавши лікті на стіл. Потім став скаржитися на життя:

– Треба через рік кидати роботу. Занадто стала тяжка для мого віку. – І раптом спитав: – А де Великий Швед? Спить ще?

Так тепер буде продовжуватися кілька місяців – всі будуть задавати одне питання: "Де Великий Швед?"

Такі помітні особистості нелегко забуваються.

– Він поїхав в Паркер, Арізона. Хоче там відкрити другу заправочну.

Ця історія була правдоподібною. Я бачив, що водій зацікавився.

– Он як? – Він випустив дим через широкі ніздрі. – Швед – молодець. Я їзжу через "Останню зупинку" вже п'ятнадцять років, через кожні два місяці. На моїх очах тут все розросталося. Я завжди говорив собі, що Швед або скоро піде на пенсію, або поширить свою справу. Арізона, говориш? До біса далеко звідси.

– Далеченько, проте там дешево продають заправочну. Вона почне там працювати і за три місяці подвоїть виручку.

– Спритно, – водій похитав головою, – а тут що буде? Ти будеш замість нього?

– Я ... – Знаючи, що зараз настане, я відказав: – Я і місіс Дженсон ...

Він підняв на мене очі і спохмурнів:

– Місіс Дженсон лишилася тут?

– Тільки на два місяці, поки містер Дженсон не знайде підхожу людину в Арізоні.

– Ясно, – але я бачив, що його здивування все зростає, – отакої!

Щось тут не те коїться, говорив його заклопотаний вид.

– Місіс Дженсон хороша собою, просто вражаюча дамочка.

Нумо, давай ти, товстий сучий син. Думай, що хочеш. Ти нічого не зможеш довести.

– Так, вона красива. – Я поставив перед ним яєшню з трьох яєць.

Він допитливо і з цікавістю розглядав мене. Треба звикати до подібних поглядів.

– Так ти тепер головний тут?

– Ні, хазяйка місіс Дженсон. Я просто помічник. За два місяці хазяїн повернеться.

Він недовірливо гмукнув і прийнявся за їжу.

Я пішов на кухню, лишивши двері відкритими, і почав заряджати картоплею картоплечистку. Увімкнув машину і, підійшовши до камери глибокої заморозки, перевірив наявність продуктів. Потім сів і написав меню ленчу, подумав, що це завжди робив Дженсон.

Повернувшись до зали, повісив меню на місце. Водій покінчив з їжею і розплатився.

Ми вийшли на вулицю, розмовляючи. Коли він влізав у кабіну, на ганку з'явилася Лола.

Вона була в своїх малинових шортах і білій короткій маєчці. Виглядала вона в цьому наряді знігубивчо.

Водій зупинив на ній погляд, шумно увібрав повітря, потім поглянув на мене з розуміючою усмішкою:

– Я б помінявся з тобою місцями, хлопче. Видається мені, ти знайшов собі зворушливу роботку.

Він ляснув дверцею, підморгнув мені і від'їхав. Проїжджаючи повз Лолу, він пронизливо, розбійницьки засвистів на знак схвалення.

Глава 8

Я знайшов Лолу на кухні. Почувши мої кроки, вона повернулася і поглянула на мене з викликом. Виглядала вона моторошно – кола під очима, бліде змучене обличчя, видно, теж мало спала цієї ночі.

Я був шалений від того, що вона з'явилася перед водієм в такому відвертому наряді.

– Тобі обов'язково було демонструвати свої принадності? – Я не міг сховати люті. – Чи ти хочеш, щоб про нас негайно почали плескати язиками?

Вона нерозуміюче втупилася в мене:

– Про що ти?

– Напруж звивини! – Я жбурнув їй робочий халатик. – Той шоферюга, побачивши тебе у такому вигляді, вже натякнув сприводу того, що я отримав тут приємну роботку. Він знає, що ми з тобою тут самі. Так і починаються чутки. Не встигнем і оком моргнути, як сюди заявиться поліція!

З понурим виглядом вона наділа халат.

Потім спитала, не дивлячись на мене:

– Що ти з ним зробив?

– Похоронив. А тепер послухай: ми разом будемо тут працювати. Я не втручаюся у твої справи, а ти – в мої. Коли я вирішу, що стало безпечно, я поїду, а перед від'їздом відкрию сейф, не раніше.

Вона злісно блиснула очима:

– Коли це буде?

– Не можу сказати. Знай – поки що я не збираюся виїжджати, ще не час. Поїду, коли мені видасться, що охота на мене припинилася. Отож, приготуйся чекати.

Вона зробила незадоволену гримасу:

– У Карла є друзі, вони зажадають дізнатися, куди він подівся.

– Гадаєш, я про це не подумав? – І нетерпляче пояснив: – Ти їм розкажеш, що він поїхав в Арізону, де зненацька підвернулася вірна справа. Відкриє там ще одну заправочну станцію з баром-закусочною. Назад повернеться місяців через два, не раніше. У його відсутність ти будеш порядкувати тут, а я тобі допомагати.

– А потім? Що буде далі? Вони не забудуть його. Постійно будуть питати, коли повернеться.

– Через пару місяців скажеш, що отримала від нього листа. В листі Карл пише, що знайшов іншу жінку, яка його більше влаштовує, ніж ти, і він сюди не повернеться. Поганій новині на зразок цієї охоче повірять, людям притаманно радуватися чужим неприємностям. Проте, оскільки Карл відчуває свою провину перед тобою, то залишає тобі "Останню зупинку". Будеш знаходитися тут, допоки я не поїду. Потім можеш продати заклад і теж виїдеш.

– Я маю ідею кращу. – Вона притулилася стегном до столу. – Відкрий зараз сейф, і я віддам тобі ті тридцять тисяч, які тобі обіцяв дати Карл. І можеш забиратися, з такими грошима тебе навряд чи спіймають.

– Нізащо! Я не торкнуся його грошей! Я тут у безпеці і залишусь стільки часу, скільки потрібно. Перед від'їздом відкрию тобі сейф – не раніше.

Дві яскраві плямочки загорілися у неї на щоках, вона відкрила вже рот, щоб щось сказати, але в цей час знадвору почувся шум коліс під'їхавшого автомобіля.

Я ледве встиг вийти до зали закусочної, як відразу ж розчахнулися двері і зайшов високий, з могутніми м'язами, важкий велетень років сорока, зі світлим волоссям і яскраво-блакитними очима.

Він зупинив на мені пильний важкий погляд:

– Де Дженсон?

Я одразу второпав, хто він є. Це був той швед, котрий дзвонив вранці, я упізнав його грубий агресивний голос.

– Його немає. Чим можу допомогти?

– Немає? Куди він подався в таку рань?

– Можливо, я зможу вам допомогти, – повторив я, – чи ви хочете поговорити з місіс Дженсон?

Почувши наші гучні голоси, з кухні вийшла Лола. Кислий вираз її обличчя миттєво змінився на привітний, коли вона побачила великого шведа.

– О, здрастуйте, містер Лаш. Як ви рано ...

Він трохи заспокоївся при виді Лоли і доторкнувся до полів капелюха.

– Добрий ранок, місіс Дженсон.