Великі сподівання - Сторінка 91

Він поцікавився, чи так само добре я почуваю себе, як і вранці.

— Так, любий Джо, в усякому разі не гірше.

— І потроху, друзяко, стаєш дужчим?

— Так, любий Джо, з кожним днем.

Своєю великою доброю рукою Джо поплескав мене по плечах, укритих ковдрою, і сказав хрипкуватим, як мені здалося, голосом:

— Добраніч.

Уранці я схопився ще більш бадьорий і зміцнілий, сповнений рішучості негайно ж розповісти все Джо. Розповім йому ще до сніданку. Зараз одягнуся, піду до нього в кімнату й здивую, бо це ж перший день, коли я встав так рано. Я ввійшов до його кімнати, але Джо там не було. І не тільки його самого не було, а й скриньки його теж.

Я кинувся до обіднього столу й знайшов на ньому листа. Ось його зміст:

"Не бажаючи нав'язуватись, від'їжджаю, бо як ти вже піддужав, дорогий Піпе, і обійдешся без

ДЖО.

P. S. Завше були найкращими друзями".

В листі була й розписка за сплату боргу, через який мене мало не заарештували. До останньої хвилини я наївно гадав, що мій кредитор забрав позов або вирішив почекати, поки я видужаю. Мені й на думку не спадало, що гроші заплатив Джо — але це було так, бо розписка була на його ім'я.

Що мені тепер лишалось, як не поспішити вслід за ним до любої старої кузні й там в усьому перед ним відкритися, і злегка виговорити йому, і полегшити душу й серце тим самим "по-друге", що зародилось як невиразне щось у моїх думках, а тепер сформувалося у цілком певний намір?

А намір був такий, що я підійду до Бідді, покажусь їй, яким упокореним і розкаяним я повернувся, розповім, як я втратив усе, що сподівався дістати, і нагадаю, як ми повірялися одне одному в дні моїх перших знегод. А тоді скажу їй: "Бідді, колись ти, здається, була дуже прихильна до мене, і моє нерозважне серце, хоч і поривалось кудись далі, лише біля тебе знаходило спокій і розраду, яких воно відтоді більше ніде вже не зазнавало. Якщо ти можеш вподобати мене хоча б наполовину проти того, що було давніш, якщо ти можеш признати мене з усіма моїми помилками й розчаруваннями, якщо ти можеш прийняти мене, як прощенну дитину (бо й справді — мені сором, Бідді, але я так потребую втішливого слова й ласкавої руки!), то я маю надію, що буду трошки більш вартим тебе, ніж раніше — не набагато, а все-таки трошки більш вартим. І то вже як ти скажеш, Бідді,— чи мені працювати разом з Джо у кузні, чи пошукати якої іншої роботи в Англії, а чи нам поїхати у далекий край, де на мене чекає місце, від якого я відмовився, бо ж хотів спершу почути твою відповідь. І тепер, люба Бідді, коли ти скажеш, що згодна розділити зі мною моє життя, то й життя моє опроміниш, і мене ощасливиш, а я вже зроблю все, на що стане снаги, щоб і ти стала щасливою".

Такий був мій намір. Набравшися сили протягом трьох днів, я поїхав у рідні околиці, щоб його здійснити. А як мені там повелося — оце й усе, що я маю ще розповісти.

Розділ 58

Звістка про крах мого осяйного майбутнього досягла нашої місцевості раніше, ніж я туди прибув. "Синій Кабан", як виявилося, уже поінформували про це, і ставлення до мене там різко змінилося. Той самий "Кабан", що всіляко запобігав переді мною, коли справи мої йшли вгору, тепер, коли вони завернули вниз, повівся щодо мене вкрай холодно.

Приїхав я до міста ввечері, страшенно втомлений дорогою, яку раніше переносив так легко. "Кабан" не зміг приділити мені звичайного мого номера (очевидно, зайнятого постояльцем із сподіваннями), і я мусив задовольнитись простенькою кімнатинкою у глибині подвір'я, десь поміж голубником та возівнею. Але заснув я в ній так само міцно, як і в найрозкішнішому апартаменті "Кабана", і сни бачив такі самі, як і на щонайкращій постелі.

Рано-вранці, поки мені готували сніданок, я пройшовся до Сатіс-Гаусу. На хвіртці і на крайчиках килимів, повивішуваних з вікон, красувались друковані оголошення про те, що наступного тижня тут відбудеться продаж з аукціону меблів та різних хатніх пожитків. Самі споруди йшли на злам і продавались як будівельний матеріал. Виведені вапняним розчином здоровенні літери на стіні броварні повідомляли, що вона продається під "№1" а під "№2" іде та частина головного будинку, що довгий час стояла замкненою. Такого ж роду написи були й на інших будівлях садиби, а щоб звільнити для них місце, зі стін поздирали плющ, і повсюди валялись у пилюці купи прив'ялого вже гілля. Ввійшовши на часинку у відчинену хвіртку і ніяково оглянувшись з виглядом людини, що забрела сюди знічев'я, я побачив, як клерк аукціоніста ступає з діжки на діжку й перелічує їх, а інший клерк складає з його слів реєстр, причому за письмовий стіл йому править те саме садове крісло, яке я так часто возив під мотив "Старого Клема".

Повернувшись на сніданок до "Кабана", у закусочній я побачив містера Памблечука, що розмовляв з господарем. Коли містер Памблечук (на зовнішність якого недавня нічна пригода вплинула аж ніяк не позитивно) уздрів мене, з уст його почулось таке звернення:

— Юначе, мені шкода, що доля зле з вами вчинила. Але чого ж було й сподіватись, чого й сподіватись!

І він величним всепрощальним жестом простяг мені руку, яку я, такий знесилений хворобою, що мені було не до сварок, мовчки потис.

— Вільяме,— обернувся містер Памблечук до офіціанта,— подайте гарячу булочку. І щоб оце дійти до такого, аж до такого!

Я похмуро взявся за свій сніданок. Містер Памблечук став наді мною, і ще й не встиг я доторкнутися до чайника, як він уже налив мені чаю з виглядом доброчинця, що вирішив бути вірним до кінця.

— Вільяме,— сумовито промовив містер Памблечук,— подайте солі. За кращих часів,— це вже він звертався до мене,— ви, здається, пили чай з цукром. І з молоком теж? Аякже! Чай з молоком і цукром. Вільяме, подайте салати з водяного хрону.26

— Дуже дякую,— сказав я гостро,— але я не вживаю салати з водяного хрону.

— Не вживаєте,— повторив містер Памблечук, зітхаючи й киваючи раз за разом головою, так наче він цього й сподівався, так наче утриманням від салати з водяного хрону й пояснюються всі мої життєві невдачі.— Де ж бо. Прості земні плоди. Атож. Не треба салати, Вільяме.

Я сидів і снідав, а містер Памблечук з по-риб'ячому вибалушеними очима невідступно стримів наді мною, своїм звичаєм сопучи в ніс.

— Сама шкіра та кості! — розважав він уголос.— А від'їжджаючи з цих місць (можна сказати — з мого благословення), коли я, мов та бджілка, пригощав його своїми скромними припасами, він був округленький, як пончик.

При цих його словах я згадав, як підлабузницьки він тоді, в годину мого процвітання, простягав до мене руку, приказуючи: "Чи дозволите?", і як демонстративно зверхньо тицьнув мені зараз ту саму пухку п'ятерицю.

— Х-ха! — мовив він далі, підсовуючи до мене хліб з маслом.— І прямуєте ви, очевидно, до Джозефа?

— Ради бога! — відказав я, несамохіть зірвавшись.— Та яке вам діло, куди я прямую? Дайте спокій чайникові!

Це було найгірше, що я міг зробити, бо Памблечук мовби й чекав цього.

— Атож, юначе,— відпустивши ручку чайника й відступивши крок-два назад, сказав він досить голосно, щоб його почули господар та офіціант у дверях.— Я дам спокій чайникові. Ви маєте рацію, юначе. Цього разу ви маєте рацію. Я забувся, дозволивши собі подбати про ваш сніданок, бо щиро вважав, що вашому організмові, ослаблому від надмірностей, додасть нових сил здоровий харч ваших предків. А проте,— докинув Памблечук, звертаючись до господаря й офіціанта і вказуючи на мене рукою,— це він, той самий, з яким я ділив забави його щасливого дитинства! І не кажіть мені, що цього не може бути: запевняю вас — це він!

Ті двоє пробурмотіли щось у відповідь. А особливо переконливими його аргументи видались офіціантові.

— Це він,— сказав Памблечук,— кого я возив на своєму візку. Це він, кого у мене на очах виховувано власною рукою. Це він, що його сестрі я доводився дядьком по чоловікові, а ім'я їй дали Джорджіана-Марія в честь її матері,— нехай-но лише спробує він це заперечити!

Офіціант явно був певний, що я й не пробуватиму заперечити і тим самим засвідчу, що справи мої швах.

— Ви, юначе,— сказав Памблечук і за давньою звичкою покрутив головою, мов штопором,— прямуєте до Джозефа. Вас цікавить, яке мені діло до того, куди ви прямуєте? А я вам скажу, добродію, що ви прямуєте до Джозефа.

Офіціант кахикнув, так ніби чемно припрошував мене погодитися з цим.

— А тепер,— мовив Памблечук з незмірно пишнодум-ним виглядом, як і личить речникові неспростовних істин, проголошуваних в ім'я чесноти,— я навчу вас, що сказати Джозефові. Ось тут присутній господар "Кабана", чоловік знаний і шанований у нашому місті, і присутній також Вільям, на прізвище, коли не помиляюся, Поткінс.

— Так і є, сер,— підтвердив Вільям.

— Ось при них,— вів далі Памблечук,— я й навчу вас, юначе, що сказати Джозефові. Отак ви скажете: "Сьогодні, Джозефе, я бачив мого найпершого доброчинця, якому я завдячую своє щастя. Імен я не називатиму, Джозефе, але в місті саме так про нього й кажуть, і от його я й бачив".

— Присягаюся, я його тут не бачу! — сказав я.

— Ви й це скажете,— не розгубився Памблечук.— Скажете, що ви це сказали, і навіть Джозеф, я певен, здивується вашим словам.

— Оце вже дзуськи,— сказав я.— І не подумає дивуватись.

— Ви скажете,— провадив своє Памблечук,— "Джозефе, я бачив цього чоловіка, і він не гнівається ні на тебе, ні на мене. Він бачить тебе, як облупленого, Джозефе, і йому добре відома твоя тупоголовість і неуцтво. І мене він бачить, як облупленого, Джозефе, і моя невдячність йому добре відома. Так, Джозефе",— скажете ви,— при цьому Памблечук безнадійно похитав головою і махнув рукою,— "йому відомо, що елементарне почуття вдячності зовсім не властиве мені. Йому, Джозефе, відомо це, як нікому. Тобі, Джозефе, це невідомо. Звідки б воно тобі було відомо, а от йому відомо".

Навіть мене, що з дитинства знав, який він дурний пащекун, вразило, як у нього вистачило нахабства так зі мною розмовляти!

— Ви скажете: "Джозефе, він просив мене дещицю переказати тобі, і я це виконую. Воно полягає в тому, що у моєму падінні він бачить перст божий. Уже хто-хто, а він, Джозефе, знає цей перст і бачить його виразно. Цей перст накреслив: "Відплата за невдячність до першого свого доброчинця, який заклав підвалини його щастя".