Великі сподівання - Сторінка 92

Але чоловік цей сказав, що не шкодує за тим, ща зробив, Джозефе. Анітрохи не шкодує. Його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя, і він зробив би це знову, якби трапилась нагода".

— Жаль тільки,— зневажливо кинув я, скінчивши свій перерваний сніданок,— що цей чоловік не сказав, що саме він зробив і збирається зробити знову.

— Господаре "Кабана"! — Памблечук вдався тепер безпосередньо до публіки.— І Вільяме! Я буду тільки радий, коли ви, як на те ваша воля, перекажете всім городянам нашого міста, що його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя і що він зробив би це знову, якби трапилась нагода.

Прорікши згадані слова, цей самозванець велично потис їм обом руки й вийшов, залишивши мене не гак захопленим його вчинком, як радше заінтригованим, у чому ж він, власне, полягав. Незабаром і я вийшов із "Синього Кабана" і на Головній вулиці знов побачив його — він стояв на порозі свого закладу й розпатякував (безперечно, про те саме) перед гуртом добірних слухачів, що сподобили мене вельми неприязними поглядами, коли я проходив з другого боку вулиці.

Але тим приємніше було мені звернути думки свої до Бідді та Джо, чия незмірна скромність на тлі цього небаченого вихваляння засяяла ще яскравіше (якщо тільки це було можливе). Я йшов до них повільне, бо в ногах ще мало мав сили, але що ближче підходив, то легше ставало на душі, бо ж усе далі полишалися пиха та лицемірство.

Червень стояв у всій своїй красі. Небо — суцільна блакить, жайворонки виспівували високо над зеленими нивами, і весь краєвид здавався таким прегарним і супокійним, як ще ніколи. Уява малювала мені різні принадні картини того життя, яким я тут заживу, та наскільки вирівняється мій характер під впливом людини, що в її простій вірі та ясному незбаламученому розумі я не раз мав змогу пересвідчитись. Картини ці пробудили в моїй душі ніжні емоції, повернення злагіднило мені серце; так багато переживши, я почував себе, мов той мандрівець, що босоніж вертає додому з далеких довголітніх доріг.

Я ще ніколи не бачив школи, де вчителювала Бідді, але глуха стежка, якою я, щоб не привертати зайвої уваги, входив до села, пробігала саме повз школу. На мою прикрість виявилося, що сьогодні уроків нема — дітей ніде не було видно, й заклад Бідді стояв замкнений. Я трохи розчарувався, бо ж нишком думав, що побачу її за роботою ще до того, як вона мене побачить.

Але звідти недалеко була кузня Джо, і я рушив туди під духмяними зеленими липами, наслухаючи, коли почується звук ковалевого молота. Давно вже я б мав його почути, і не раз мені здавалось, наче я таки чую його, а проте навколо панувала тиша. Липи стояли на своєму місці, і білий глід, і каштани, і мелодійно шелестіло їхнє листя, коли я зупинявся прислухатись, але от стукоту молота Джо літній легіт не доносив.

Вже аж навіть ледь побоюючись тієї хвилини, коли побачу кузню, я нарешті побачив її — вона була замкнена. Ані вогню у горні, ані розприску іскор, ані сопіння міхів; усе позачинювано, усюди тихо.

Але сам наш будинок не стояв порожнем, і парадна вітальня стала жилою, бо на розчиненому вікні веселилися квіти й поколихувалась біла фіранка. Я хотів тихенько підступити до вікна, щоб заглянути в кімнату поверх квітів, коли раптом переді мною виросли рука в руку Джо й Бідді.

Зразу Бідді скрикнула, немов я видався їй привидом, а в наступну мить уже кинулась мені на шию. Ми розплакались, побачивши одне одного: я тому, що вона була така гарненька й мила, вона — тому, що я був такий блідий і виснажений.

— Яка ж ти виряджена, люба Бідді!

— Справді, Піпе, дорогий.

— І ти, Джо, теж — такий виряджений!

— Справді, дорогий Піпе, друзяко.

Я дивився то на неї, то на нього, і враз…

— Сьогодні у мене весілля! — скрикнула Бідді, вся аж сяючи від щастя.— І я вийшла заміж за Джо!

Вони провели мене до кухні, і я сів, схиливши голову на старий сосновий стіл. Бідді піднесла мою руку до своїх уст, а Джо лагідно погладжував мене по плечах.

— Він ще не досить піддужав, дорогенька, щоб так його дивувати,— сказав Джо.

І Бідді відказала:

— Й сама не знаю, як це я, не подумавши, Джо, любий,— щастя зовсім закрутило мені голову!

Вони обоє були дуже раді мене бачити, дуже горді моїм приїздом, дуже зворушені й захоплені, що я потрапив до них саме в цей такий пам'ятний день!

Моя перша думка була — який я вдячний долі, що не дала мені прохопитися перед Джо з цим моїм останнім, тепер теж розвіяним сподіванням. Скільки разів я поривався заговорити про це, коли він був біля мене! Та якби він побув тоді ще з годину, мої слова могли б заподіяти непоправної шкоди.

— Дорога Бідді,— сказав я,— у тебе найкращий чоловік на світі, і коли б ти тільки бачила, як він мене доглядав, ти б… Але ні, ти не змогла б полюбити його дужче, ніж тепер любиш!

— Так, це правда,— погодилась Бідді.

— А у тебе, дорогий Джо, найкраща жінка на світі, і з нею ти будеш такий щасливий, як ти того й заслуговуєш, мій дорогий, добрий, чесний Джо!

Джо глянув на мене, губи у нього затремтіли, і він затулив очі рукавом.

— Джо і Бідді, ви обоє тільки-но з церкви і сповнені милосердя й любові до всіх людей, тож прийміть мою скромну подяку за все, що ви зробили для мене й за що я так зле відплатив! І коли я скажу вам, що за годину мене вже тут не буде, бо я незабаром їду за кордон, і що я не знатиму спокою, поки не відроблю всіх тих грошей, якими ви врятували мене від тюрми, і не пришлю їх вам, то не подумайте, дорогі Джо та Бідді, що якби я навіть заплатив вам у тисячу раз більше, борг мій перед вами зменшився хоча б на ламаний гріш, або що я хотів би в такий спосіб зменшити його!

Їх обох так зворушили мої слова, що вони стали просити, щоб я облишив цю тему.

— Але я мушу сказати ще кілька слів. Дорогий Джо, я сподіваюся, що у тебе будуть гідні любові діти і що зимовими вечорами в цьому куточку біля коминка сидітиме малюк, який, можливо, нагадав тобі іншого малюка, що назавжди покинув ці краї. Не кажи йому, Джо, що я був невдячний; не кажи йому, Бідді, що я був недобрий і несправедливий; тільки скажіть йому, як я шанував вас обох за вашу зичливість та щирість та як я казав, що він повинен вирости набагато кращою людиною, ніж я, бо він ваш син.

— І не подумаю,— сказав Джо, не відкриваючи обличчя,— нічого такого йому говорити, Піпе. І Бідді не подумає. І ніхто інший.

— А тепер, хоч я й знаю, що в доброму серці своєму ви це вже зробили, прошу вас, скажіть мені обоє, що прощаєте мене! Скажіть мені ці слова, щоб я поніс їх із собою, і тоді я знатиму, що ви зможете мати до мене довіру й думати про мене краще, ніж раніше думали!

— Ох, Піпе, друзяко ти мій любий,— озвався Джо.— Бог свідок, що я прощаю тебе, коли я тільки маю що прощати!

— Амінь. Бог свідок, що і я прощаю,— озвалась Бідді.

— Тепер ще дозвольте мені піднятись нагору в мою давню кімнатинку й побути кілька хвилин на самоті, а тоді, коли я поїм і поп'ю за вашим столом, ви, дорогі Джо та Бідді, проведете мене до дороговказу на перехресті й там ми розпрощаємось!

Я спродав усе, що мав, відклав, скільки міг, для заспокоєння моїх кредиторів,— які погодилися почекати, поки я зможу сплатити їм сповна,— і виїхав до Герберта.

За місяць мене вже не було в Англії, а за два місяці я вже служив клерком у фірмі "Кларрікер і спілка", а за чотири — вперше опинився на відповідальній посаді. Річ у тім, що балка над вітальнею біля Вітрякового ставка перестала двигтіти від ревища старого Білла й затихла, і Герберт поїхав одружитися з Кларою, а мене залишив до свого повернення очолювати Східну філію.

Чимало років збігло, поки я теж став компаньйоном фірми, але я почував себе щасливим у домі Герберта та його дружини; жив я ощадливо, потроху сплачував свої борги й постійно листувався з Бідді та Джо. Лише коли я став третім співвласником, Кларрікер виказав мене Гербертові, заявивши, що він і так надто довго зберігав таємницю його компаньйонства. Отож Герберт про все довідався, чим був безмірно вражений і зворушений, і дружба наша аж ніяк не потерпіла від цієї довготривалої моєї скритності. Я не скажу, що наш торговий дім став дуже знаменитим або що ми загрібали купи грошей. Ні, особливо великими справами ми не орудували, але фірма мала добре ім'я, прибутки свої ми заробляли чесно, і загалом велося нам непогано. І ми так багато завдячували непослабній винахідливості й енергії Герберта, що я не раз дивувався, як це він колись міг справити на мене враження людини, не пристосованої до життя, аж поки раптом одного дня мені проясніло, що непристосованість була тоді властива швидше мені, а не йому.

Розділ 59

Цілих одинадцять років, живучи на Сході, не бачив я Джо й Бідді — хоча в думках вони часто поставали перед моїм зором,— коли це одного грудневого вечора, за годину-дві після смерку, я легенько торкнув рукою клямку на кухонних дверях нашої старої домівки. Я натис її так тихо, що ніхто не почув, і непомітно заглянув усередину. Там на своєму звичному місці біля вогню, посмоктуючи люльку, сидів Джо, такий самий дужий і здоровий, тільки вже сивуватий, а в кутку, відгороджений коліном Джо, примостився на моєму ж маленькому ослінчику, дивлячись на вогонь… не хто, як я сам!

— Ми назвали його в твою честь Піпом, дорогий друзяко,— сказав Джо, радо побачивши, що я взяв другий ослінчик і сів поруч з малим (але волосся йому не став чухрати),— і ми сподіваємось, що він виросте бодай трохи схожим на тебе,— та, либонь, так воно і є.

Я теж був такої думки, і наступного ранку взяв малюка з собою на прогулянку, де ми багато розмовляли, розуміючи один одного з півслова. Я зводив його на цвинтар і там посадив на певний надгробок, а він показав мені з цього підвищення, який камінь лежить на могилі "Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джор-джіани, дружини вищепойменованого".

— Бідді,— звернувся я до неї після обіду, коли вона сиділа з заснулою донечкою на колінах,— ви повинні б котрогось дня віддати мені Піпа, хоча б ненадовго.

— Е ні,— лагідно заперечила Бідді.— Тобі треба самому одружитись.

— Оце ж і Герберт з Кларою кажуть, але я не думаю, що взагалі ще одружуся. Мені так затишно в їхньому домі, що важко наважитись на будь-які зміни.