Високий Замок - Сторінка 8

Він показував мені спеціальні комплекти довжелезних гачків і хитромудрих кліщів та зондів. Пам'ятаю сенсаційну історію одного хворого, який, коли його привезли, задихався, щохвилі млів і синів, а гортанне дзеркальце показувало оманливо чисту й широко розчахнуту голосову щілину. Аж поки батько за підозрілим блиском виявив, що її закриває щось на кшталт скельця. Це був шматок кінострічки, яку цей пан, кінооператор за фахом, спожив із налисниками (я навіть пам'ятаю, що вони були зі сиром). Оператор не помітив, що один кадр плівки потрапив до начинки і, зачепившись у гортані, душив його, працюючи при вдиху за принципом клапана. Банальних предметів (як-от кісток), хмари яких батько видобував із пацієнтів, у чорній скриньці не було взагалі. На свята ми ніколи не могли повечеряти в повному складі — завше лунав відчайдушний дзвінок біля вхідних дверей і батько миттєво переодягався у білий халат, чіпляв своє велике дзеркальне "третє око" і зникав в ординаторській.

Мене вабив не так медичний, як спортивний характер батькових лаврів. Сповнений заздрощів, я під великим секретом діставався до всієї складної апаратури Брюнінґа, складав довгі нікельовані трубки, вмикав спеціальну лампу й робив перші сміливі спроби екстракції чужорідного тіла, яке попередньо вкладав у шланг порохотяга. До того ж, я не раз до сьомого поту й завертання голови крутився на білому гвинтовому стільчику, вмикав велику солярну лампу, яка не тільки світила, але й гріла (якось в одної пацієнтки запалилося від неї волосся, бо в ньому був целулоїдний гребінь чи шпилька). Але я цього не пам'ятаю, це було ще за часів мого небуття. Коли я вже геть не міг нічого вигадати, то наповнював півлітровий шприц для видалення так званих вушних корків і сикав із нього через розхилене вікно на подвір'я — то вгору, на поверх вище, то вниз, на ґанок господарів кам'яниці.

Я вже згадував, що рано навчився читати й писати. Я майстрував гарні привітальні поштівки для батька й матері, оздоблені незліченною кількістю намальованих квіточок. Мої перші книжки були типові, звичайні: віршики, як отой про комара, казки. Якось, уже після війни, мені потрапила до рук збірочка дитячих віршиків, у якій я впізнав свою читанку тридцятилітньої давности. Мене вразило те, що я бачив у них, коли був шестилітнім хлопчиком. Які ж нечувані й невимовні драми й емоції, тепер уже до мене непричетні, які дивовижі, страхи й сміховини чаїлися тоді серед невинних слів. Чому історія плями на підлозі, якій не могла дати ради мітла, видавалася похмурою, навіть загрозливою? Чому лічилка про безхвостих ворон перетворювалася на магічне закляття, на прикликання потойбічних сил, спокушання невідомого лиха? Тим дивніше, що в цих емоціях, страхах, драматичних переживаннях я нікому не звірявся, нікому про них не розповідав. Напевно, тому, що не вмів висловити свій стан, означити його. А ще, мабуть, тому, що якби я й був здатний бодай над цим замислитися, то дійшов би думки, що моя реакція цілком нормальна та єдина з можливих. У кожному разі, тоді я був податливішим матеріалом, аніж зараз. Не треба було багато чинників, подій, аби видобути з мене чи, радше, аби нагромадити в моїй голові цілі гори відчуттів і вражень. Щоправда, автори дитячих книжок не здають собі справи, що вони роблять, наскільки вогненебезпечним, нехай лише психічно, є матеріал, яким вони без угаву жонглюють. Вони певні, що оповідають повчальну історійку, тим часом у дитячому сприйнятті вона перетворюється на загадку чи на заплутану драму. Хочуть розсмішити, а самі навчають містерійних таїн. Складають кумедні віршики, а вони викликають катарсис у якійсь семилітній голові. Слід завважити, що мене вражали тільки початки, ті найперші читанки. Згодом я поволі й буденно втопився у книжках.

Звісно, я побував Мауґлі, Віннету й капітаном Немо. Мені запали в пам'ять найбільш несподівані уривки текстів. Купивши після війни книжку Умінського "Подорож без грошей", я старанно перегорнув її, аби відкрити на одній із найкращих ілюстрацій: "Куля здолала відстань із характерним свистом". Там ішлося про полювання на крокодила, чи то пак носорога, але це, на жаль, було перевидання, і та прекрасна куля з її свистом зникла з нього, страшенно мене засмутивши. А "Долина без виходу"? Коли я її читав, зі мною відбувалися жахливі речі. Що вже тоді казати про "Духа пустелі"? Такі книжки я вже не міг легковажно поглинати, вилежуючись під вікном, із ніжкою крісла на стопі, або стоячи на колінах біля столу, із ліктями на стільниці. Вони вимагали присутносте цілком надійних і дорослих осіб, але й так було страшно. Діккенса я не хотів читати, він нагадував безнадійну дощову осінь, натомість у творах Дюма просто загинув, загубився. Усе почалося безневинно, від "Трьох мушкетерів", а за якийсь час виявилося, що на прочитання всіх його книжок забракне життя. Згодом, у гімназії, я читав усе, що тільки потрапляло до рук: Фредра з Маєм, Сенкевича з Берном і Велсом, Словацького з Пітіґріллі, — це був справжнісінький вінегрет.

Під час читання я завжди щось жував, бо вже, здається, дав зрозуміти, що був ненажерою, утім, ненажерою велелюбним. Тут час згадати моїх перших жінок. Спершу була Міля, наша прачка. Мені було, може, років зо п'ять, і згідно з тодішніми звичаями, я негайно збирався одружуватися. Вона, бідачка, потерпала від страшенних жиляків на ногах. Електричних пральок тоді ще не було, прання перетворювало дім на парке пекло, принаймні кухню та її околиці. На середину кухні виїжджала велика балія, вулканічно булькотіли баняки, потому з'являлася дерев'яна маґлівниця, сповнюючи півхати гуркотом. Я крутився серед усього цього, розгардіяш мені зовсім не перешкоджав.

Потім я закохався в учительку з початкової школи. Не пам'ятаю, як вона виглядала. Якось вона відлупцювала мого сусіду по парті. У початковій школі зазвичай можна було дістати тільки "хляпса" лінійкою по відкритій і простягнутій долоні, але той хлопчина був упертий, холоднокровний, жахливо норовистий і зухвалий. Моя кохана витріпала йому зі штанців хмари куряви. Він навіть не писнув і не зронив сльози, страшенно мені цим заімпонувавши.

Потроху моєю спеціалізацією ставало нещасливе кохання. Коли мені було близько десяти, я до шаленства закохався у майже дорослу панну, дівчину, старшу від мене на чотири роки. Здалека я пасивно спостерігав за нею в Єзуїтському садку. Був я тоді вже доволі опасистий, моя постава починала нагадувати грушку, хоча досконалої її форми — найширшої нижче середини — я дійшов лише в гімназії. Обличчя мав пампулясте, очі звичайні й помітно витріщені, бо ж був від природи цікавий. А ще я часто роззявлював рота, бо, здається, вважав, що це додає мені шарму. Тоді я мав не надто великі шанси. Зрештою, я й не прагнув жодного справдження, адже й гадки не мав, що можна робити з дівчатками, крім того, що ганятися за ними проти вечора між кущами в садку та лякати ліхтариком. Моє кохання до дівчинки з Єзуїтського садка не передбачало жодної дій, жодного розвитку, а втім було надзвичайно інтенсивним. Здається, я звірився батькам, інакше мені не вдалося б достатньо часто перебувати в цьому прекрасному місці, з якого я міг за нею спостерігати. Вона, певно, нічого про мене не знала, ми не перемовилися й словом, однак лінії її профілю, підборіддя й вуст настільки глибоко вкарбувалися в моїй пам'яті, що залишили слід і донині.

Цікаво, що відчайдушність таких платонічних "кохань" не перешкоджала мені крутити амури (за умови, що це були амури) дуже, із дозволу сказати, посполиті! Коли я мав вісім років, батько, зненацька завітавши до кухні, захопив мене за щипанням задка нашої служниці. Знічений, він спромігся лише вичавити щось на кшталт "Ах, так!" чи "Ах, перепрошую!" і одразу ж вийшов. Цікаво, що я пам'ятаю деякі свої тогочасні вчинки і навіть емоції, натомість — жодної думки. Мабуть, тому, що вони не виходили за межі безпосереднього чуттєвого досвіду.

На вулиці Словацького навпроти Головної пошти знаходилося бюро корабельної компанії "Cunard Line" і в кожному з її вікон стояв великий макет океанського пароплава. Вони мене переслідували, вони мені снилися — ці прекрасні судна, які мало чим відрізнялися від справжніх: мали такелажі, щогли, незліченні ряди ілюмінаторів, палуби, містки, мініатюрні шлюпки, східці, рятівні кола й навіть латунні гвинти на штурвалах. Я спрагло й безнадійно мріяв про них, не менш ідеалістично, ніж Куба Патрач мріяв про дівчаток, які не потрапляли йому до рук. Його марення були, певно, такі ж безневинні, як і мої біля шиб "Cunard Line", і тільки їхнє втілення призводило до злочину. Може, й добре, що мені не вдалося наблизитися до жодної з тих двометрових дивовиж на відстань руки — адже рано чи пізно я потягнувся б за молотком.

Дитина, якою я був, цікавить мене і водночас непокоїть. Звичайно, я нікого не мордував, крім ляльок і грамофонів, тим паче, що був слабкий фізично та боявся репресій з боку дорослих. Батько не бив мене ніколи. Мама часом штурхала, от і все. Але ж існувало чимало інших, менш безпосередніх засобів і способів покарання — від словесної прочуханки до відлучення від десерту. Якби чотирилітні діти мали б таку ж силу, як і батьки, наш світ виглядав би інакше. Вони справді належать до зовсім іншого виду, хоча й не менш складного, ніж дорослі, — от тільки ця складність полягає в іншому. Хіба ж не з розпачем у серці я трощив іграшки? Хіба не оплакував потім (незалежно від покарання) їхньої втрати? Чому я, такий полохливий, кохався у справді ризикованих ситуаціях? Адже щось спонукало мене висуватися якнайдалі з вікна, хоча я бодай із прикладу "людини-мухи" чудово знав, чим загрожує падіння з другого поверху. Пам'ятаю, як налякав вуйка, коли взимку під час вакацій у Татарові заліз під потяг, який мав от-от рушити, щоби встигнути відламати бурульки з-під циліндрів паротягу. Я дуже боявся, що потяг рушить і обітне мені ноги, але, вочевидь, ті бурульки були мені вкрай потрібні. Може, це був, якщо вдатися до мови психологів, так званий примусовий учинок, різновид навіювання? Такі явища добре відомі. Я проходив через періоди нав'язливого рахування вікон, дверей, через фази складних ритуалів.