Високий Замок - Сторінка 9

Я мусив ходити так, аби наступати лише на плити хідника, не зачіпаючи їхніх швів, а вже з диханням і поготів мав страшенний клопіт. Я намагався якомога довше не дихати або робити це якось по-особливому. Були там якісь обов'язкові вдихи й видихи перед сном, якесь особливе формування яська[ясьок (діал.) — маленька подушка] й подушки під головою, будування шатра з ковдри тощо.

Траплялися зі мною й виняткові речі, часом під час хвороби, а часом коли я був абсолютно здоровий. Тридцятьма роками пізніше я довідався, що це явище називається метаморфопсія. Я лежав собі в ліжечку, з руками, складеними на грудях, аж раптом мої долоні починали рости, тим часом сам я все зменшувався під їх неправдоподібним тягарем. Це завжди відбувалося досить схоже і, без сумніву, наяву. Мої п'ястуки виростали до розмірів гір, пальці перетворювалися на якісь величезні замкнуті дуги, усе в них підлягало гіпертрофії, слоновости. Я трохи цього лякався, але знову таки не надто. Це було дуже дивним, і я нікому про це не розповідав.

III

Тепер я бачу, що був радше самотньою дитиною, хоча цього й не усвідомлював. Я мріяв про братика чи сестричку, а насправді, боюся, про маленького невільника. Охоче читав оголошення в газетах, у яких ішлося про всиновлення дітей. Такі пропозиції траплялися мені доволі часто. Тоді я уявляв, як би це було чудово, коли взяти б таку дитину до нас. Всеохопність цього бажання зараз видається мені радше підозрілою. Інші діти приходили до мене не надто часто. Це не означає, що вони не приходили взагалі, але це були поодинокі випадки, винятки з правила, якщо не рідкість. У неділю, влітку та восени ми зазвичай їздили в те саме місце — до міської садової ресторації пана Руцького, яка знаходилася на Стрийському шосе, біля застави. Сплачування мита становило цікаву й забавну зупинку в дорозі, під час якої я, звісно, видряпувався на козли. Візник, точніше дорожкар[дорожкар (льв.) — візник фіакра, по-львівському — доріжки], завжди той самий, насправді звався Крамер, чи то Кремер, але я прозвав його Грубасом, і так уже повелося. Він був кремезний, червонястий з обличчя і дуже терплячий до мене. Від нього я довідався засадничі речі про коней, між іншим, про те, що кінь шанує, слухає й боїться людину, позаяк має очі, які все збільшують. Тому людина видається йому значно більшою за нього самого. З цієї ж причини коні такі полохливі — адже їм усе видається величезним! Я мусив вигадувати собі заняття на довгі години, коли батько, вуйко Фриць і решта товариства сиділа за картами під фруктовими деревами. У Руцького був кегельбан, але мені довго бракувало сил, щоби зрушити велику дерев'яну кулю — врешті я доріс і до ваги цієї кулі. Часом мені вдавалося не тільки теоретично поспілкуватися з Грубасом, але й намовити його випрягти коня, на якому я трохи катався. А коли він уперто відмовлявся або просто спав у фіакрі, закинувши ноги на козли, я залазив у малини, де було багато пекучої кропиви, і наостанок підкрадався до гравців. Вуйко мав капелюха з круглим верхом, який приваблював мене тим, що був винятково твердий. Я щосили намагався зламати його денце, але воно пручалося, наче під чорним фетром ховалася сталева бляха. Якось я вмів дати собі раду, бо не пам'ятаю, щоб нудився. Адже я мав усе: забавки, книжки, пластилін, із якого ліпив слонів і коней (ці завжди виходили гірше), виробляв сардельки, ковбаски, а то й ляльок. Тим я вибирав пластилін із животика і вкладав туди кишечки, печінку, легені — теж пластилінові, бо вже трохи знав, як усе це всередині виглядає. Найкраще виходило, коли пластилін був різнокольоровий, бо потім можна було заліпити пацієнтові животика і качати його в руках, аж поки робилася кумедна кулька з перемішаних порозмащуваних шарів різнобарвного пластиліну. З цієї грудки виготовлявся наступний об'єкт, і так майже до бесконечности.

До гімназії я був не вельми самостійний і поза найближчими околицями знав Львів дуже мало. Знав трохи вулицю Казимирівську[Казимирівська — початок теперішньої вулиці Городоцької], дільницю в'язниці Бриґідок[Бриґідки — сумнозвісна в'язниця, закладена XVIII століття австріяками у колишньому монастирі Бриґідок. Нині — слідчий ізолятор УВС] — понурої будівлі з товстими мурами, бо неподалік знаходилася бічна вулиця Бернштайна[Бернштайна — нині — вул. Шолом-Алейхема], де вуйко Фриць тримав адвокатську контору. А ще вулицю Городоцьку, якою ми їздили на вакації, себто на прекрасний і величезний двірець наприкінці алеї Фоха[Алея Фоха — нині — вул. Чернівецька].

Вуйко Фриць мешкав на вулиці Костюшка, зовсім близько від Браєрівської, і я міг ходити туди сам, чого на практиці ніколи не бувало. Цього помешкання я спершу трохи боявся — через ведмежу шкуру посередині салону. У неї була голова з розчахнутою пащекою і вишкіреними зубами. Чимало води спливло в Полтві, доки я зважився запхати тому ведмедеві пальці до пащеки. Вуйка я дуже любив, хоча якось він із мене жахливо поглумився. Він приніс мені в подарунок велетенський пакунок, до якого я одразу кинувся, щоб здерти обгортку. Це тривало довго, принаймні хвилин зо п'ятнадцять, аж поки я, спітнілий, тремтячий, зостався серед розкиданих навсебіч паперів — із меншою за квасолинку лялькою в руках. Вуйко сміявся з цього жарту, який зранив моє серце.

Якщо я взагалі погоджувався ходити на вулицю Костюшка, то хіба заради фортеп'яно — чорного, великого, на якому майже ніхто не грав. Я тішився нагоді познущатися над клавіатурою, бо кохався в сильних акордах, гучних і бурхливих какофоніях. Зі слухом у мене завжди було кепсько і ціле щастя, що батьки не наразили мою дубову від природи музикальність на загрозу науки гри на якомусь інструменті. Крім численних важких і довгих портьєр, за якими пропадала вуйкова дружина, тітка Нюня, були на Костюшка дуже гонорові меблі — напевно, фальшиві "Людовики". Пам'ятаю позолочене люстро на чиїхось ногах (здається, лев'ячих); дерев'яного розфарбованого грифа на постаменті, з негреням на спині; свічник, оздоблений міріадами райдужних скелець, і ще один цікавий предмет. У ніші без вікна стояла велика бочка з червоної міді, абсолютно невжиткова, а тому таємнича.

Тому вуйкові я дуже вдячний. Він дозволив мені забрати на Браєрівську Брокгауза й Майєра — енциклопедію з вісімдесятих років XIX століття, яка громадилася у його конторі. Я переносив ці грубезні томи по одному, такі вони були важкі. Звичайно, я не міг їх читати, адже не знав німецької. Але в них було повно всіляких кольорових таблиць і чорно-білих гравюр, тому я проводив над тими важезними й закуреними томиськами чимало часу. Світ, який відкривала мені ця енциклопедія, був уже тоді, у двадцяті роки, давньою окам'янілістю, добряче відгонив анахронізмами, але я цього не підозрював і мені це не заважало. Поїзди з вісімдесятих років, залізні мости з чавунними гірляндами, локомотиви з коронованими трубами, достоту, як особи, яких вони перевозили, бородаті й вусаті панове, — все це видавалося мені прекрасним і сповненим невимовного чару. А ще тогочасні динамо-машини, архаїчні конструкції на колесах із різьбленими спицями, електричні двигуни й розмаїті технічні новинки на кшталт фіакрів без коней, начинених акумуляторами, які представляв останній, додатковий том. Найбільше мене тішило те, що в тих томиськах було все, а до того ж, поряд: слони, птахи, рослини, реконструкції викопних тварин, пруські ордени на барвистих таблицях, портрети владців, фізіономії негрів, дзбани, скарби. Я зі смаком занурювався в енциклопедію. Кожний наступний том сумлінно перегортав від дошки до дошки, намагаючись нічого не пропустити. Не пам'ятаю, чи знав я взагалі, що це за видання і для чого воно призначене. Мене це, напевно, не обходило. Якщо я навіть і не розумів, що переді мною цілий світ, впорядкований, систематизований і описаний, або ж його зріз, виконаний у вісімдесяті роки дев'ятнадцятого століття, я сприймав речі такими, якими вони є: усе там було для мене однаково добре, хоча, звісно, не однаково цікаве. Це було досконалим підсумком досліджень батькової бібліотеки. Згодом, коли я віддався пристрасті винахідництва, не одна з тих гравюр мене надихала. Понад те, ця енциклопедія, отримавши право на громадянство в нашому помешканні, розставлена у старій білій шафці в покої біля кухні, служила мені особливим сховком. Адже за деякими з томів залишалося чимало місця, принаймні достатньо, щоб ховати там пляшечки з таємними мікстурами, або попросту з алкогольними напоями, які я у превеликій таємниці зливав із пляшок у маминому креденсі.

Набагато легше розповідати про предмети, що оточували мене в ранньому дитинстві, ніж про людей. Адже тільки предмети, якщо можна так сказати, були зі мною щирі. Вони належали мені повністю, нічого не приховуючи: і ті, віддані мені на поталу, які я нищив, і ті, проти яких я був безсилий. Звісно, батьки й родичі мали свої, дуже природні підстави, коли не хотіли чи не могли звірятися дитині в своїх проблемах і справах. Інакше й бути не могло. Та їхні справи так чи йнак часом торкалися мене — фрагментарно, частково, незрозуміло або у віддалених наслідках. Про чиюсь злу волю не може бути й мови. Згодом я багато про що дізнався і міг би, звісно, узагальнити ті знання, оздобити їх коментарями й посиланнями. Така позиція, себто позиція дорослих, навела б лад ув односторонній розповіді, в якій часом бракує логіки, а подекуди й ключа до них. Але я не хочу цього робити, оскільки мені не залежить на такій подвійній перспективі. Адже я не пишу історії ні моєї родини, ані доль її окремих представників. Мій намір значно скромніший. Мені розходиться тільки в дитині, якою я був. Адже дитина не вважає свій світ неповноцінним, сповненим лакун, які вимагають зворотнього, ретроспективного заповнення в якомусь невизначеному майбутті. Вона, ясна річ, вважає так інстинктивно, не з власної волі, оскільки не усвідомлює свого виняткового становища у світі дорослих. Адже той, хто описує світ практичної магії, не мусить що рядка коригувати її вірування, подавати розмаїті спростування, тлумачення, раціональні пояснення, невтомно заперечувати її забобони, піддавати сумніву правомірність заклять і наслідки чарів.