Високий Замок - Сторінка 7

Мама так ними бридилася, що доручала мені викидати їх трупики з полапки. А коли миші не хотіли ловитися, я часом здалека показував їй сіру ґумову мишку, аби одержати встановлену таксу за обов'язки гробаря.

Вражає моя забудькуватість щодо товаришів дитячих ігор, моїх ровесників, коли зважити на одночасну чуйність до різних предметів. Я не пам'ятаю дослівно жодних дітей, зате досконало пам'ятаю форму мого обруча — навіть гвинтики, які з'єднували його дерев'яні рейки, і те, як я навчився пускати його, щоб він, обертаючись, сам повертався до мене. Може, тому, що предмети належали мені цілковито, а живі створіння мали власну волю, і то суперечну моїй? Адже все, що мене оточувало, металеве чи дерев'яне, ставало моєю здобиччю. Довго, буквально роками, я терпляче очікував смерти чи принаймні старости грамофона й, звісно, таки допався до його нутрощів. Це був не той апарат із великою трубою — такі я бачив тільки на вітринах і на рисунках. Наш грамофон був великий, дерев'яний, мав резонансну коробку з внутрішнім репродуктором, тому його краще назвати патефоном. Я охоче накручував корбу. У нас було трохи платівок зі шлягерами, одна — із записаним сміхом і нічим більше; якісь модні пісеньки штабу "Więcej gazu, oto jest zasada ma, więcej gazu, póki młodość w żyłach gra"["Більше газу, оце мій звичай, більше газу, поки юність в жилах грає..." (пол.)], оперні арії. Але механізм зміни голок і пружинний регулятор цікавили мене куди більше за музичний зміст. Так само було й з радіо. Перший апарат з'явився у нашому помешканні десь близько 1929 року, хоча це не точна дата. Це була довга скриня з ебонітовою пластиною і ручками, оздобленими білими насічками та стрілочками, із гніздами для навушників. Апарат мав великий одноногий резонатор, трохи схожий на вентилятор, утім, ловити міг виключно місцеву станцію. Це величезне пудло працювало від великої анодної батареї та від кислотних акумуляторів, які слід було заправляти. Як це не дивно, я пам'ятаю, що першою трансляцією львівської радіостанції, яку ми зловили, була новела Конрада "Корчма "Під трьома відьмами" у виконанні чоловіка із загробним голосом. Вуйко Мундек, чоловік тітки Гані з вулиці Вольности, не раз приходив, аби на пару з батьком видобувати зі шведського пудла марки "Еріксон" потужний свист, шум і нявчання електричних котів. Вони різними способами встановлювали антену, схожу на дерев'яний хрест, на який по периметру були натягнуті дроти. Але їм рідко вдавалося впіймати серед тотального тріску якусь мелодію, наче сигнал з іншої планети. Тогочасний слухач мусив тішитися такому надзвичайному везінню — про естетичну насолоду не було й мови. Деколи вуйко досягав особливого успіху — йому таланило зловити Мілан чи Берлін, де в ті часи діяла найпотужніша в Європі станція — "Konigswusterhauzen". Цей апарат пережив довге й повільне згасання і коли зрештою втратив актуальність, настав час для моїх обценьок і молотка. Я випотрошив його, гірко розчарований примітивністю конструкції — жодних зубчастих коліщаток, жодних пружин, нічого, крім непрозорих сріблястих ламп і конденсаторів серед плутанини дротів.

Мій батько побоювався різних речей — наприклад, ніяк не погоджувався встановити антену на даху, мовляв, вона може притягнути блискавку. А в п'єцах у нас палили виключно деревом, бо ж вугілля давало чад, яким можна отруїтися. Я успадкував його загальні інтереси, але без його побоювань. Я кохався в електриці, завжди був до неї прихильний, іще з часів, коли притягав шматочки паперу наелектризованим гребінцем. А вже отруйні гази, включно з чадом, продукував за будь-якої можливости. Але ці мої манії — електрична, хімічна, механічна — звернули в правильне річище допіру в наступній, гімназійній епосі. Наприкінці двадцятих я банально й неоріґінально захоплювався всім тим, із чого складається життя малих хлопців. А саме, проходив насамперед усілякі технічні метаморфози — був пароплавом, паротягом, літаком, працював колесами, випускав пару, давав повний назад. Рештки тих уподобань вирували в мені мало не до випускних іспитів. Пригадую, як уже доростаючим гімназистом у мундирі полюбляв випустити на вулиці контрпару, повернути штурвал на бакборті, віддати якір.

Оця схильність до наслідування є, мабуть, природньою фазою розвитку, хоча і здатна роздратувати стороннього спостерігача своєю схожістю до мавпування. Адже хочеться, щоб діти були просто дітьми, а не маленькими дорослими — я, зокрема, маю на увазі юрми восьмилітніх мамунь з іграшковими візочками. Зрештою, я не поміняв стать і, може, це говорить у мені хлопчачий інфантилізм, себто ті його рештки, що якимось дивом перетривали в моєму зіпсутому з часом нутрі. Та облишмо ці не надто мудрі оцінки. Якийсь фахівець визнав би, що діти під час гри готуються сприйняти культуру епохи, у якій народилися. У добу середньовіччя, напевно, бавилися в коней, в облогу фортеці й навіть у хрестові походи. Цілком природньою є й тенденція до вивчання власного тіла та його можливостей. Щоправда, із тим у мене бувало по-різному. Упродовж якогось часу я досить охоче вішався, належним чином прилаштовуючи мотузки, де тільки вдасться, але, звісно, не насправжки. Трохи займався й самокатуванням. Приміром, обмотував пальця шнурком, аби він "заснув", чи прив'язувався до якоїсь клямки, чи вішався вниз головою на мотузяній драбинці (я мав таку), чи втискав око вглиб очниці, щоб побачити все роздвоєним. Одного не робив ніколи: не пхав собі жодних горошинок і квасолинок до вуха чи носа, бо добре знав, наскільки сумні наслідки це може викликати — не дарма ж мій батько був ларингологом. Не знаю, звідки в мене це взялося, але досить довго найнепристойнішою частиною тіла я вважав ноги, а саме босі ступні. Пам'ятаю, що одного разу жахливо побився зі старшим на два роки кузеном Метиком (він загинув у Варшаві, так само, як і Стефан) через власну ногу. Ми сиділи на підвіконні у нас удома і я спромігся нав'язати йому цю свою позицію. Зайшло про те, хто кому перший зважиться показати ногу. Домашніх якраз не було, і ми довго вовтузилися на підлозі, зчепившись у запеклій бійці. Фройдист, певно, дуже втішився б моїм зізнанням, але від тої ноги в мені нічого не лишилося і я нітрохи не став її фетишистом.

Розводжуся над тими благими дрібничками, бо вони чомусь видаються мені цікавішими за мої спогади й подальші події. Із плином часу дитина щодалі виразніше, щодалі однозначніше стає членом певної групи — у школі, в гімназії — і своєю поведінкою уподібнюється до середовища чи принаймні намагається це зробити. Затим її власна активність виявляється в значній мірі вторинною і, на мою думку, куди менше можна розповісти про вроджені властивості, про демонів, успадкованих разом із генотипними рисами, ніж про перші спостереження, зроблені наодинці. Мені видаються куди цікавішими й вартіснішими найперші вподобання й неприязні, які беруться не знати звідки, ніж подальші, набуті, які незрідка бувають механічним наслідуванням. Адже діти, як відомо, не бояться навіть каліцтва своїх близьких, бо вони його просто не усвідомлюють. Потрібен певний час, аби вони засвоїли звичаєві норми оточуючого світу. На світ не приходять із готовими критеріями відмінностей між красою й потворністю. Однак це лише туманне припущення, бо ж невідомо, чи справді можна навчити дитину якоїсь інакшої, "протилежної" естетики повсякденности.

Повернуся до світу предметів — одяг був виключений із нього, я ним не цікавився, і це підтверджує той факт, що я не пам'ятаю жодної вдяганки, за винятком одних шкіряних тірольських штанців, які я носив на зелених шлейках. Спереду вони мали широкий клапан, який защібався на рогові ґудзики — річ доволі ризикована і дуже невигідна, бо можна було просто не встигнути їх розщібнути. Пам'ятаю й те, що мріяв про справдешню ширіньку на ґудзиках, а не на клапані, як у зовсім маленьких дітей.

Я нічого досі не розповів про два покої нашого помешкання, важливі для мене тому, що я не мав до них легального доступу. Це були почекальня й ординаторська батька. У почекальні стояли фотелі в чохлах, здається, ебенові, бо коли відламалося одне бильце, виявилося, що дерево геть синє. Там також була стара скляна шафка із сувенірами, але з гіршими — якимись тацями, срібними кошиками, презентами від удячних пацієнтів, а також розкладним псевдояпонським стилетом. Був іще львівський батяр на дерев'яному постаменті, безіменний, бо не мій, а начебто нічий — велика лялька з витріщеними блакитними очима, у вигадливо полатаній курточці, споднях, смугастій сорочці та з фетровим бананом у кишені. Мені не можна було його навіть торкатися, тому він прожив довго, до самої війни, і пережив навіть перші її роки, аж поки впав від масових методичних атак молі. Тих молів не бракувало на Браєрівській ніколи. Кожен із домашніх мав за обов'язок, побачивши якусь із них, кинутися навздогін, відчайдушно плещучи, аби роздушити її між долонями. Але я цього бридився й завжди плескав мимо.

Ординаторська батька була місцем недоступним, принаймні теоретично, тому я сумлінно досліджував її при кожній нагоді. Стіни були обклеєні шпалерами, які імітували порцелянові кахлі. Іще там стояла чудернацька тверда канапа, дерев'яна шафка з ліками й незначною кількістю книжок, маленьке лікарське бюро, нагрівальна лампа, пантостат, металевий столик з інструментами, а також біле крісло для хворих і круглий гвинтовий стілець батька. Опорядження більш ніж аскетичне, за один винятком. На шафці стояла чорна скринька з маленькими відділеннями, де зберігалися старанно посортовані експонати — усе те, що батько за допомогою великих трубок ларингоскопа Брюнінґа видобув із дихальних шляхів, стравоходів і бронхів. Ті речі, самі по собі безневинні, вражали, коли згадати, де вони побували. Була там штучна щелепа з чотирма зубами й гачком, розщібнута аґрафка, виловлена з дитячої трахеї, різні шпильки, квасолини, що встигли вже трохи проклюнутися, наче в своїй рослинній невинності насправді заміряли оселитися назовсім у чиємусь носі; проковтнуті монети, а також добрячий шматок кінострічки. Коли я підріс, батько часом розповідав мені про умови й обставини, за яких він здобув ці трофеї, про полювання з трахеоскопом замість пістолета в руках.