Володар Мух - Сторінка 30

Він побачив, як щось червоне сповільна перевертається, наче млинове жорно. Потім це червоне покотилося далі й важко, наче слон, подалося до моря.

Ральф клякнув на зораній землі й чекав, поки вона перестане коливатися під ногами. Потім білі поламані пеньки, потрощені стовбури, плетиво гілок вернулися на свої місця. Його серце так гуркало, що було важко дихати.

Знову тиша.

Та цього разу неповна. Десь поблизу шепталися; раптом праворуч у двох місцях різко затряслися гілки. Звідти виткнулося загострене вістря. Від переляку Ральф щосили штрикнув своїм списом у щілину.

– А-а-а-а!

Спис шарпнувся в руках, і він потяг його назад.

– О-о-о-о!

Хтось стогнав за густою стіною нетрів, зчинився гамір. Там люто сперечалися, а поранений дикун усе стогнав. Коли нарешті запала тиша, чийсь голос, але, здається, не Джеків, сказав:

– Бачите? Я казав – він небезпечний.

Поранений дикун знову застогнав.

Що іще? Що далі?

Ральф стис руками обгризеного списа, і чуб йому спав на очі. З боку скелі всього за кілька ярдів чулося бубоніння. Хтось із дикунів вражено сказав "ні", потім – здушений сміх. Ральф присів на п'ятах і вишкірив зуби до стіни з гілок. Звів списа, буркнув щось під ніс, чекав далі.

Ще раз невидима група розреготалася. Почувся дивний хрускіт, потім залускотіло трохи голосніше, так наче хтось розгортав великі целофанові аркуші. Десь тріснула палиця, і він задихнувся від кашлю. Білі й жовті жгути диму просочувалися між гілками, шмат голубого неба над головою прибрав кольору дощової хмари, і ось дим уже сунув на нього лавиною.

Хтось нервово засміявся, чийсь голос зіпонув:

– Дим!

Нетрями він поповз по лісу, намагаючись заховатися за димом. Нарешті побачив край Гущавини зелену галяву. Між ним та лісом стояв зі списом зовсім невеличкий дикун розмальований червоно-білими смугами. Він кашляв і, щоб побачити щось у дедалі густішому диму, розтирав рукою фарбу під очима. Ральф стрибнув на нього, як кіт, загарчав, ударив списом, і дикун зігнувся вдвоє. Позаду в гущавині галасували, а Ральф уже летів на крилах страху через підлісок. Добіг до свинячої стежки, промчав по ній яких сто ярдів і звернув убік. Позаду над островом ще раз прокотився мисливський поклик, відтак тричі пролунав один і той самий голос. Він угадав – це сиґнал до наступу, і побіг ще швидше, доки груди запекло вогнем. Тоді він пірнув під кущ і лежав там, віддихуючись. Обережно облизав вуста і знову почув далекий крик погоні.

Він міг багато що зробити. Міг вилізти на дерево, та це однаково, що рубати гілляку, на якій сидиш. Якщо його помітять, то їм залишиться просто сидіти й чекати.

Мати б час подумати!

Ще один далекий подвійний крик підказав йому ключ до їхнього плану. Той, хто заплутається в нетрях, має озватися таким подвійним криком, щоб увесь ланцюг зупинився й почекав, доки невдаха вивільниться. Так вони сподіваються пройти весь острів одним нерозривним кордоном. Ральф згадав вепра, який так легко прорвав їхнє оточення. При потребі, коли погоня буде зовсім близько, можна прорвати широкий кордон, вискочити з нього й побігти назад. Але куди назад? Вони розвернуться й знову підуть просувати острів. Рано чи пізно йому захочеться попоїсти чи поспати, а потім він прокинеться у пастці; і полювання зміниться тортурами.

Що ж тоді робити? На дерево? Прорвати кордон, як вепр? І перше, й друге – жахливе.

Хтось гукнув, серце йому закалатало, він підстрибнув, метнувся в бік океану та непролазних джунґлів, доки не завис між ліанами, мить-другу він висів непорушно, тільки Ноги тремтіли. Якби йому дали спокій, якийсь перепочинок, час подумати!

І ось знову пронизливий і невблаганний мисливський поклик котиться над островом. Від того звуку він шарпнувся в ліанах, як загнузданий кінь, і знову біг, доки не почав задихатися. Впав на землю посеред папороті. На дерево? Чи спробувати прорватися? Відсапався, утер рота, сказав собі заспокоїтися. Десь там у ланцюгу йдуть Ерікісем, ідуть і ненавидять той ланцюг. А може, ні? А що як він замість Ерікісема напореться на Ватага чи на Роджера, що несе в своїх руках тільки смерть?

Ральф відгорнув назад розчухране волосся, витер піт коло непідбитого ока. Сказав голосно:

– Думай.

Як тут розсудити правильно?

Нема Рохи, він би порадив. Нема врочистих зборів, де все можна обговорити, нема шляхетного рога.

– Думай.

Найбільше лякала завіса, що могла заслати розум, притупити почуття небезпеки, обернути його у дурника.

Третя ідея – добре сховатися, щоб кордон минув його, не завваживши.

Ральф рвучко відірвав голову від землі й прислухався. До давніх звуків додався ще один – глухе дудніння, немовби сам ліс розлютився на нього, понурий гул, на його тлі мисливське атюкання скидалося на вищання, ніби хто шкрябав крейдою по шкільній дошці. Цей звук він чув десь раніше, та ніколи було згадувати.

Прорвати лінію.

На дерево.

Заховатися і дати їм пройти.

Новий крик зовсім поряд, він зірвався на ноги, знову помчав уперед, швидко продираючись крізь колючі терни та ожини. Нараз скочив на відкриту галявину, знову на ту саму відкриту галявину, але тепер череп глузував уже не з синьої латки неба, широко посміхаючись своєю розколотою посмішкою, а зневажливо шкірився на димову пелену. Знову Ральф погнав між деревами, і йому відкрилася причина дудніння в лісі. Щоб викурити його, вони запалили весь острів.

Краще заховатися, ніж лізти на дерево, навіть коли знайдуть, можна прорвати кордон.

Отже, заховатися.

Цікаво, чи погодилася б з ним свиня? Відшукати найгустіші на острові нетрища, найтемніший кут і заповзти туди. Тепер він біг і роззирався довкола. По ньому стрибали сонячні пасмуги та плями, блискучими струмочками по брудному тілу стікав піт. Тепер крики відстали, ледь чулися.

Нарешті він знайшов, як йому здалося, підходяще місце, хоч рішення було відчайдушне. Тут кущі й несамовита в'язь ліан сплелися в килим, який не пускав досередини жодного променя сонця. Під склепінням була ніша, мабуть, заввишки з фут, хоч і прошита всюди гострими молодими паростками. Можна заповзти вглиб ярдів на п'ять, і ти схований, хіба котрийсь дикун додумається лягти на землю і зазирнути сюди; навіть у такому разі – ти в непроглядній пітьмі. Навіть коли станеться найгірше і він побачить тебе, можна накинутися на нього, розірвати лінію і тікати в протилежний бік.

Обережно Ральф заповз між гострі паростки, втяг за собою і палицю. Добравшись до середини, зачаївся, прислухався.

Вогонь розгорівся великий, його барабанний гуркіт тільки на перший погляд залишився далеко позаду, а насправді був ближче. Що швидше – біг вогню чи чвал коня? З того місця, де він лежав, було видно забризкану сонцем широчінь острова. І раптом кожна сонячна пляма стала йому підморгувати. Це так скидалося на потьмарення розуму, засланого пеленою, що на мить здалося, ніби йому просто мерехтить в очах. Та враз пляминки заморгали скоріше, потім померкли і зникли, він побачив, що між островом та сонцем тяжкою попоною зависає дим.

Навіть коли хтось зазирне під кущі й зауважить там людське тіло, це можуть бути Ерікісем, вони прикинуться, ніби нічого не помітили, промовчать. Він притулився щокою до шоколадної землі, облизав сухі губи, заплющив очі. Під гущавиною земля легко вібрувала; можливо, це якийсь звук, надто тихий і нечутний за стугонінням вогню та атюканням, яке шкребтало, наче крейдою по дошці.

Хтось крикнув. Ральф відсмикнув щоку від землі й подивився в померкле небо. Мабуть, вони вже близько, його груди заходили ходором. Сховатися, прорвати лінію, здертися на дерево – що робити? Лихо, що вибираєш тільки раз.

Вогонь тепер ближче. Залпи – то займаються гілляки, навіть цілі стовбури. Які дурні! Які дурні! Пожежа, мабуть, сягнула вже до плодових дерев – а що вони їстимуть узавтра?

Ральф завовтузився на своєму вузькому ложі. Тепер він нічим не ризикує! Що йому зроблять? Наб'ють його? Ну й що? Вб'ють? Палиця загострена з обох кінців…

Крики почулися так близько, аж він підскочив. Побачив, як пасастий дикун швидко вибіг із зеленої пущі й наближався до килима, до його сховку; дикун зі списом. Ральф уп'явся пальцями в землю. Приготуватися про всяк випадок.

Ральф покрутив списом, скеровуючи його вістрям уперед, і тільки тепер помітив, що і його палиця загострена з обох кінців.

Дикун зупинився за п'ятнадцять ярдів від нього і гукнув свій поклик.

Може, в гуготінні пожежі почув, як б'ється його серце. Тільки не кричати. Приготуватися.

Дикун рушив уперед, вже видно тільки його ноги. І ратище списа. Тепер лише коліна. Тільки не кричати.

З пущі за спиною в дикуна з кувіканням вискочив гурт свиней і дременув по лісу. Верещали птахи, пищали миші, якесь звірятко застрибнуло до нього під килим і причаїлося.

За п'ять ярдів від нього, коло самої гущавини, дикун зупинився, знову гукнув. Ральф підібгав ноги, згорнувся калачиком. В руках у нього кілок, кілок, загострений з обох кінців, кілок, який так шалено тремтить у руках, що стає то довшим, то коротшим, то легшим, то важчим, то знову легшим.

Мисливське атюкання прокотилося від берега до берега. Дикун уклякнув край гущавини, за ним у лісі зблискували вогники. Видно, як коліно загрузло в землю. Тепер друге. Руки. Спис.

Обличчя.

Дикун зазирнув у пітьму під кущі. Мабуть, обабіч він ще бачить світло, та тільки не тут, усередині. Всередині – морок, Дикун аж зморщився, силкуючись розшифрувати темряву.

Тяглися секунди. Ральф дивився дикунові просто в очі.

Тільки не кричати.

Ти ще повернешся додому.

Ось він уже помітив, хоче переконатися. Загостреною палицею.

Ральф заволав, заволав зі страху, злості, розпуки. Ноги його випросталися, він волав протягло, аж піна виступила на губах. Він зірвався на ноги, продер гущавину, вискочив на галявину і все волав, гарчав, спливав кров'ю. Він замахнувся кілком, дикун перекинувся; та до нього вже мчали інші, вигукуючи свій поклик. Він ухилився, спис пролетів поряд, тоді Ральф замовк і побіг. Раптом усі миготливі вогники попереду злилися докупи, ревіння лісу перейшло у грім, великий кущ прямо на його шляху вибухнув гігантським віялом полум'я. Ральф сахнувся праворуч, полетів на крилах розпуки, серце калатало, а пожежа накочувалася, наче приплив. Позаду знялося атюкання, розповзлося по лінії короткими пронизливими гуками – отже, бачать.