Воно - Сторінка 163

Вони нарубали чотири чи п'ять оберемків свіжих гілок, з яких Бен зчистив пагони та листя.

— Димітиме нівроку, — сказав він. — Навіть не знаю, чи вдасться їх підпалити.

Беверлі та Річі спустилися до Кендаскіґ та принесли звідти цілу купу великого каміння, яке склали в курточку Едді (мама завжди примушувала його брати з собою куртку, навіть коли надворі була спека у вісімдесят градусів, бо, як казала місіс Каспбрак, може піти дощ, а якщо ти матимеш при собі курточку, то не промокнеш), зробивши з неї ноші. Тягнучи каміння до хатки-клубу, Річі заперечив:

— Тобі не можна цього робити, Бев. Ти дівчинка. Бен сказав, що в курильню спукаються лише сміливці, а не якась там скво.

Беверлі зупинилася, здивовано та роздратовано дивлячись на Річі. З її кінського хвоста вибилося пасмо волосся, і вона випнула нижню губу та дихнула, аби прибрати волосся з чола.

— Я тебе хоч зараз покладу на лопатки, Річі, сам знаєш.

— Я не пво те, міс Скавлеть, — вирячив на неї очі Річі. — Ви так чи сяк дівчинка, дівчинкою й будете навіки! Який із вас гіндіянський сміливець!

— Тоді я стану сміливчинею, — відповіла Беверлі. — То ми будемо нести це каміння до будиночка, чи я розтрощу ним твою дурну макітру?

— Госсоди-поми-нас, міс Скавлеть, у макітрі ті'ко каша з салом, а то моя ся головася! — завищав Річі, і Беверлі так зареготала, що випустила з рук курточку Едді, і каміння повипадало на землю. Вона без упину сварила Річі, поки вони наново збирали їх, а Річі вищав і репетував безліччю Голосів, думаючи про те, яка ж вона гарна.

Хоча Річі тільки жартував про те, щоб не пускати Беверлі до курильні через її статеву приналежність, проте Білл Денбро поставився до цього цілком серйозно.

Вона стала проти нього, уперши руки в боки та змірюючи його розлюченими очима.

— Можеш повісити цю думку на жердині поруч зі своїми трусами, Заїко Білле! Я братиму в цьому участь, чи я вже не вхожу до твого дурнуватого клубу?

Білл терпляче відповів:

— С-справа не в-в т-тому, Б-б-бев, с-сама з-з-знаєш. Хтось має ч-ч-чергувати зовні.

— Чого?

Білл спробував щось сказати, але знову потрапив у затор і з надією глянув на Едді.

— Як зауважив Стен, — тихо відповів їй Едді, — уся справа в димі. Білл хоче сказати, що ми дійсно можемо втратити свідомість. І померти. Він має на увазі, що таке постійно трапляється з людьми під час пожежі. Вони не згорають, а задихаються до смерті через дим. Вони…

Тепер Бев дивилася на Едді.

— Гаразд, то він хоче, щоб хтось лишився зовні на крайній випадок?

Едді несміливо кивнув.

— То чого ж не ти? У тебе ж астма!

Едді нічого не відповів, і Беверлі знову повернулася до Білла. Друзі оточили їх, засунувші руки в кишені та вивчаючи свої кросівки.

— Через те що я дівчина, так? В цьому вся проблема?

— Б-б-б-б…

— А ти не кажи, — відрубала вона. — Просто покивай чи похитай головою. Вона ж у тебе не затинається? Усе через те, що я дівчина?

Білл неохоче кивнув. Вона не зводила з нього очей, а потім її губи затремтіли, і Річі вирішив, що вона от-от розрюмсається.

Натомість Беверлі вибухнула:

— Ну й пішов на хер!

Вона рвучко повернулася обличчям до інших, але хлопці тільки сіпнулися від її спопеляючого, мало не радіоактивного погляду.

— Пішли ви всі на хер, якщо вважаєте, що він правий! — заявила вона, потім знову повернулася до Білла та зашвидила, осипаючи його градом слів: — Це не якась там срана дитяча забавка, на кшталт перетягування каната чи хованок, ти сам знаєш, Білле! Ми мусимо це зробити. Такі правила. І ти не викреслиш мене зі списку тільки через те, що я дівчина, второпав? Якщо не пустиш мене до курильні, я піду геть. Піду й ніколи не повернуся. Назавжди піду, зрозумів?

Вона замовкла. Білл дивився на неї. Здавалося, він знову опанував себе, але Річі все одно було не по собі. Він відчував, що всі шанси на перемогу, на те, що вони дістануться істоти, яка вбила Джорджі Денбро та інших дітлахів, що вони знайдуть та знищать Його, усі ті шанси могли бути втрачені. "Сім, — подумав Річі. — Магічне число. Нас має бути семеро. Так має бути".

Десь заспівала пташка, потім замовкла, потім знову заспівала.

— Г-гаразд, — сказав Білл, і Річі зітхнув з полегшенням. — Але х-х-хтось має з-з-залишитися на ч-ч-чергуванні. Х-х-хто хоче?

Річі подумав, що Едді та Стен неодмінно мають зголоситися на це завдання, але Едді не вимовив ані слова. Стен був блідий, задумливий, мовчазний. Майк заткнув великі пальці за пояс, наче Стів МакКвін з "Піймати живого чи мертвого", і не рухався, переводячи погляд з одного товариша на іншого.

— Д-д-давайте, — сказав Білл, і Річі збагнув, що тепер уже не до жартів. Він відчув це за натхненною промовою Бев, побачив у серйозному, постарілому обличчі Білла. Такі правила, і їхня затія була такою ж небезпечною, як і експедиція, яку вони з Біллом здійснили до будинку під номером "29" по Нейболт-стрит. Усі це знали… і не збиралися відступати. Раптом Річі пройнявся гордістю за своїх друзів і за себе, бо він був разом з ними. Усі ці роки він був ізгоєм, а тепер знайшов своє місце. Нарешті знайшов своє місце. Він не знав, чи їх досі можна вважати невдахами, але вони були разом. Вони були друзями. Збіса гарними друзями. Річі зняв окуляри та заходився протирати їх об сорочку.

— Я знаю, що треба робити, — сказала Бев та дістала з кишені коробку сірників. На етикетці були фотографії цьогорічних кандидаток на титул Міс Рейнголд — такі малесенькі, що роздивитися їх можна було тільки крізь збільшувальне скло. Беверлі запалила сірника, а потім задула вогонь. Вона дістала з коробки ще шість сірників та доклала до обгорілого. Потім Бев повернулася спиною до хлопців, а коли знову стала обличчям до них, то тримала в кулаку сім сірників так, що було видно лиш білі кінці дерев'яних паличок.

— Вибирай, — сказала вона і простягнула руку Біллові. — Той, хто витягне обгорілий сірник, залишиться тут і витягатиме решту з ями, якщо ми там учадіємо.

Білл розважливо глянув на неї.

— Т-ти т-так в-вирішила?

Вона посміхнулася до нього, і та посмішка осяяла її обличчя. — Так, дурбелику, я так вирішила. А ти?

— Я л-л-люблю тебе, Б-б-бев, — сказав він, і щоки Беверлі спалахнули, наче від вогню.

Здавалося, Білл цього не помітив. Він замислено вивчав кінчики сірників, які стирчали з її кулака, і нарешті вибрав один.

Головка була синьою, необпаленою. Бев обернулася до Бена та простягнула решту сірників.

— Я тебе теж люблю, — хрипко вимовив Бен. Його обличчя побагровіло, складалося враження, що в нього з хвилини на хвилину станеться інфаркт. Десь у глибині Пустовища знову заспівала пташка. "Стен би міг сказати її назву", — безладно подумав Річі.

— Дякую, — посміхнулася Бев, і Бен витягнув сірника. Необпалений.

Далі вибір перейшов до Едді. Він посміхнувся своєю сором'язливою, неймовірно милою посмішкою. Він виглядав таким вразливим, що серце краялося.

— Гадаю, я тебе теж люблю, Бев, — вимовив він і наосліп витягнув сірника. Із синьою голівкою.

Тепер Беверлі запропонувала Річі вибрати з чотирьох кінчиків, що стирчали з її кулака.

— Ой, як я ваша любити, міс Скавлеть! — щосили закричав Річі та послав їй гротескний поцілунок. Беверлі просто поглянула на нього, посміхнулася, і Річі раптом стало соромно.

— Я тебе дійсно люблю, Бев, — сказав він і торкнувся її волосся. — Ти класна.

— Дякую, — відповіла вона.

Він витягнув сірника, подивився на нього, впевнений, що йому дістався обгорілий. Але ні.

Настала черга Стена.

— Я тебе люблю, — сказав Стен і вирвав одного сірника з-поміж стиснутих пальців. Цілий.

— Лишилися ти і я, Майку, — сказала Беверлі, пропонуючи йому один із двох сірників.

Майк зробив крок уперед і сказав:

— Я тільки нещодавно з тобою познайомився, але все одно тебе люблю. Гадаю, ти ще мою маму перекричиш.

Усі засміялися, і Майк витягнув сірника. Також необпаленого.

— У-у-усе ж таки, це т-т-ти, Б-Бев, — підсумував Білл.

Беверлі обурено (оскільки вона марно закатала сцену) розтиснула кулак.

Головка одинокого сірника також була синьою та неушкодженою.

— Т-ти п-п-підтасувала їх, — звинуватив її Білл.

— Та ні.

У голосі Беверлі не чулося й натяку на злість (що можна було від неї очікувати), самий лише щирий подив.

— Присягаюся, я не махлювала.

І вона показала їм долоню. Усі побачили легкий слід від сажі, який лишив на шкірі обпалений сірник.

— Білле, мамою клянуся!

Білл подивився на неї, а потім кивнув. Як з команди, усі передали свої сірники Біллові. Усі сім — із неушкодженими синіми головками. Стен та Едді почали повзати по землі в пошуках обгорілого сірника, але так нічого й не знайшли.

— Я не махлювала, — повторила Бев, ніби говорила сама до себе.

— То що ж нам робити? — спитав Річі.

— С-с-спускаймося в-в-всі разом, — відповів Білл. — Бо м-ми так м-м-мусимо зробити.

— А якщо ми всі знепритомніємо? — застеріг Едді.

Білл знову глянув на Беверлі.

— Я-якщо Б-бев к-каже п-п-правду, а т-так і є, т-то все б-буде д-д-добре.

— Звідки ти знаєш? — запитав Стен.

— П-п-п-просто з-з-знаю.

Десь знову заспівала пташка.

4

Першими спустилися Бен і Річі, а решта почали передавати їм каміння. Річі подавав їх Бенові, а той викладав із нього маленьке коло в землі посередині хатки-клубу.

— Гаразд, — зрештою сказав він, — вистачить.

Друзі, усі до одного, спустилися вниз, тримаючи в руках оберемки зеленого гілля, яке вони нарубали сокиркою Бена. Білл зайшов останнім, закрив дверцята та прочинив вузеньке віконце на завісах.

— О-о-ось, — сказав він, — о-ось наша к-к-курильня. У к-кого є п-папір?

— Якщо хочеш, можеш узяти це, — сказав Майк та вийняв з кишені штанів затасканий комікс "Арчі". — Я вже прочитав.

Білл виривав одну сторінку за іншою, працюючи повільно та зосереджено. Решта розсілися попід стінами, коліно до коліна, плече до плеча, і мовчки спостерігали за ним. Напруга висіла в густому застиглому повітрі.

Білл розклав на папері Дрібні пагони та гілочки й глянув на Беверлі.

— С-с-сірники в т-тебе, — натякнув він.

Вона запалила один, і в темряві засяяв маленький жовтий вогник.

— Мабуть, ця клята купа все одно не загориться, — сказала вона нерівним голосом і піднесла вогник до паперу в кількох місцях. Коли вогонь дістався її пальців, вона кинула сірник на гілки.

Спалахнуло жовте тріскуче полум'я, відкидаючи чудернацькі тіні на їхні обличчях, і в цей момент Річі повірив у історію про індіанців і подумав, що так воно й велося в ті далекі часи, коли білі люди були не більше ніж вигадкою, легендою для тих індіанців, які гналися за стадами бізонів.