Втрачені ілюзії - Сторінка 31

Він узяв фіакр і поїхав по свій пакунок. Двогодинна поїздка обійшлася йому в три чи чотири франки, і це змусило його замислитись над фінансовою стороною паризького життя. Досягши найвищої досконалості у своєму вбранні, він пішов на Нову Люксембурзьку вулицю і там біля під’їзду побачив Жан— тіля в товаристві лакея в капелюсі з пишним плюмажем.

— А я, пане, до вас; господиня послала вам записку, — сказав Жантіль, який, тримаючись провінційної простоти, не встиг засвоїти манер паризької поштивості.

Лакей прийняв поета за слугу. Люсьєн розпечатав конверта й дізнався, що пані де Баржетон проведе весь день у маркізи д’Еспар, а ввечері поїде з нею в Оперу. Але вона просила Люсьєна бути в театрі: кузина запрошує молодого поета в свою ложу; маркіза рада зробити йому приємність.

"Вона мене таки любить! Мої побоювання безглузді,— подумав Люсьєп. — Сьогодні ж увечері вона відрекомендує мене своїй кузині".

Поет підстрибнув од радощів і вирішив весело згаяти час, що залишався йому до щасливого вечора. Він подався в Тюїльрі, мріючи погуляти там, а тоді пообідати у Вері. І ось Люсьєн, від щастя не чуючи під собою ніг, вибігає на терасу Фельянів і походжає там, задивляючись на гарненьких жінок та їхніх супутників, на чепурунів, які прогулювалися, узявшись об руку, і на ходу усмішками вітали знайомих. Яка різниця між цією терасою та Больє! Птахи з цього пишного сідала вражають красою й нітрохи не схожі на ангулемських. Тут була пишнота всіх барв, якими ряхтять орнітологічні родини Індії чи Америки, і ніде не сіріло пір’ячко європейських горобців. Люсьєн пробув у Тюїльрі дві нестерпні години: він прискіпливо оглянув себе і виніс собі суворий вирок. На жодному з франтів він не бачив фрака. Той старосвітський одяг можна було побачити хіба що на якомусь старому, байдужому до моди, рантьє з кварталу Маре або на вбогому писарчукові. Збагнувши тепер, що є костюми ранкові й костюми вечірні, поет, наділений буйною уявою та проникливим розумом, зрозумів, яким нужденним видається його вбрання. Вади покрою ще виразніше підкреслювали кумедність його фрака; синій колір був безглуздо яскравий, комір стримів незграбно, фалди від довгого носіння горбились, гудзики заіржавіли, складки позначилися фатальними білими смугами. Жилет був надміру куций і пошитий на химерний провінційний смак; Люсьєн похапцем застебнув фрак, щоб його сховати. Нарешті, він помітив, що нанкових панталонів, крім простолюду, ніхто не носить. Люди пристойні були в панталонах із чудової тканини, смугастих або бездоганно білих, до того ж у всіх вони були зі штрипками, а в нього панталони брижились, їхні кінці закочувалися, ніяк не бажаючи прилягати до чобіт. На ньому була біла краватка з гаптованими кінчиками, — бва побачила якось таку краватку в пана дю Отуа і в пана де Шандура та й поспішила вишити точнісінько таку і своєму братові. Мало, того, що ніхто, крім вельми статечних людей — кількох старих фінансистів, кількох суворих урядовців, — не носив уранці білої краватки, та ще, як на лихо, бідолашний Люсьєп

побачив, що за гратчастою загорожею вулиці Ріволі пройшов розиощик із бакалійної крамниці з кошелем на голові, і на ньому сердешний ангулемець помітив кінці краватки, що їх, певно, вишила рука якоїсь закоханої гризетки. Це видовище було для Люсьєна ударом просто в груди, в той мало вивчений орган, де криється наша чутливість і до якого, відколи існують почуття, ЛЮДИ притуляють руку і в радощах, і в горі. Не звинувачуйте цю розповідь у несерйозності! Звичайно, багачам, що ніколи не спізнали подібних переживань, вони здадуться чимось нікчемним і перебільшеним; але прикрощі знедолених заслуговують на увагу не менше, ніж ті катастрофи, які перевертають усе життя можновладців, пестунів долі. Хіба не однаково уражають нещастя і тих, і тих? Страждання усе підносить. Врешті змініть слово: замість "убрання", ошатне там чи не ошатне, скажіть "орденська стрічка", "відзнака", "титул". Чи не вносять ці начебто дрібнички хвилювань і тривог у життя найблискучіше? Ну а одяг, — це питання надзвичайно важливе для людини, котра пнеться похизуватися тим, чого їй бракує: часто це найліпший засіб коли-небудь заволодіти всім. Люсьєна холодний піт пройняв па саму лише думку, що він у цьому рам’ї має з’явитися сьогодні ввечері перед маркізою д’Еспар, родичкою першого камергера двору, перед жінкою, в якої бувають знаменитості найвищого гатунку.

"В мене вигляд аптекарського синка, звичайного собі крамарчука!" — гнівно подумав він, дивлячись на перехожих— зграбних, манірних молодих чепурунів із вельможних родин Сен-Жерменського передмістя; всі вони були створені наче в одній манері — схожі тонкістю ліній, шляхетністю постави, виразом облич і водночас несхожі, бо кожен обирав собі оправу на власний смак, прагнучи виставити себе якнайкраще. Кожен підкреслював свої переваги в якийсь, сказати б, театральний спосіб, у чому паризькі франти не поступаються й жінкам. Люсьєн успадкував од матері неоціненні фізичні дари, і вони впадали в око, та це золото яскріло посеред руди, а не в ювелірній оправі. Волосся його було незугарно підстрижене, він почував себе мов похованим у поганенькому комірці сорочки, а була б у нього краватка на підбивці еластичного китового вуса, він міг би тримати голову високо; його ж краватка зовсім не підпирала шиї, і зажурена Люсьєнова голова хилилась навсібіч, не зуст

річаючи перепон. Яка жінка здатна замішуватися красою його ніг у незграбних чоботях, привезених із Ангулема? Якпй молодик міг позаздрити на його стрункий стан, захований під синім лантухом, що його він і досі називав фраком? Він бачив чудові запонки на сорочках, що сяяли білістю, а його сорочка геть поруділа. Всі оті дженджики були в прегарних рукавичках, а в нього рукавички скидалися на жандармські. Цей помахував ціпком коштовної оздоби, той хизувався в сорочці, виставляючи напоказ манжети із золотими запонками. Інший, розмовляючи з жінкою, гнув у руках на диво гарного хлиста, і по його вільних зі складками панталонах, трохи забризканих брудом, по брязкучих острогах, по короткому облеглому сюртуку легко було здогадатися, що він ось-ось збирається сісти на одного з двох осідланих коней, яких тримав під вуздечки маленький, як грибок, грум. А ще один дістав із жилетної кишеньки годинника, плескатого, як п’ятифранкова монета, і занепокоєно поглянув на нього з виглядом людини, що спізнилася або прийшла занадто рано. Люсьєн, дивлячись на ті гарні дрібнички, про існування яких він ніколи й не підозрював, уявив собі цілий світ необхідних надмірностей і здригнувся на думку, які треба мати кошти, щоб жити, як то годиться молодому красеню. Що довше дивився він на вишукані манери, на щасливий вигляд отих чепурунів, то більше пригнічувала його власна дивакувата подоба, подоба людини, котра не відає, якою вулицею вона йде, не знає навіть, де Па— ле-Рояль, хоч уже дійшла до нього, і запнтує в прохожого: "Де Лувр?" — а той відповідає: "Та ви ж перед пим". Люсьєн відчув, що від цього світу його відокремлює безодня, і запитував сам себе, як її перейти, бо йому хотілося стати таким, як і ця струнка випещена паризька молодь. Усі ці патриції вітали недбалими поклонами божественно зодягнених, божественно прекраспих жінок; за один поцілунок такої жінки Люсьєн, як той паж графині Кепігсмарк, дав би себе четвертувати. Образ Луїзи потьмарився в його очах; проти цих царівен вона здалась йому старою бабою. Він зустрів жінок, які ввійдуть в історію дев’ятнадцятого століття; своєю вродою, розумом, пристрастями вони прославляться пе менше, ніж королеви давноминулих часів. Біля нього пройшла величпа красуня, мадмуазель де Туш, видатна письменниця, відома під ім’ям Каміля Мопена, яка однаково славилась і яс-

пою вродою, і великим талантом; її ім’я пошепки передавалося з уст в уста.

"Ось вона, поезія!" — подумав Люсьєн.

Як би виглядала пані де Баржетон біля цього ангела з піжною усмішкою, з чорними очима, бездонними, як небо, і палкими, як сонце, очима ангела, що сяє молодістю, падією, майбутнім? Вона всміхалась, розмовляючи з панею Фірміані, однією з найчарівніших парижанок. Якийсь голос нашіптував йому: "Розум — це підойма, якою можна зрушити світ". Але другий голос казав, що за точку опорп для розуму правлять гроші. Йому не хотілося залишатися тут, на місці краху своїх сподівань, на полі власної поразки, і він рушив до Пале-Рояля, спитавши перед тим дорогу, бо ще не ознайомився як слід із цим кварталом. Він зайшов до Вері і, бажаючи втішити себе в розпуці, вирішив поласувати паризькими розкошами, замовив обід: пляшку бордо, остендські устриці, рибу, куріпку, макарони, фрукти — тобто пес plus ultra своїх прагнень. Він тішився цим скромним бепкетом, думаючи про те, як увечері блиснути розумом перед маркізою д’Еспар і, розгорнувши перед нею свої духовні скарби, тим самим надолужити убогість блазенського вбрання. Його мрії урвала сума рахупку, яка сягала п’ятдесяти франків, а він же розраховував, що цих грошей вистачить йому надовго. На п’ятдесят франків, які він витратив на один обід, в Ангулемі можна прожити місяць. Тому він шанобливо причинив за собою двері цього палацу, пообіцявши собі, що й нога його сюди більше не ступить.

"Єва казала правду, — подумав він, вертаючись Кам’яною галереєю в готель по гроші. — Ціни в Парижі зовсім пе ті, що в УмоІ"

Дорогою він милувався вітринами кравців і, згадавши про пишні убори, бачені вранці, вигукпув: "Ні, я не стану перед очі маркізи д’Еспар отаким опудалом!" Він зі швидкістю оленя помчав до готелю "Гайар-Буа", вибіг сходами до своєї кімнати, взяв сто екю, стрімголов збіг донизу й кинувся у Пале-Рояль, маючи намір вирядитись із голови до ніг. Він уже наглянув у Пале-Роялі крамниці, де продавали взуття, білизну, жилети, наглянув і перукарні; його майбутня елегантність була розпорошена по десятьох крамницях. Перший кравець, до якого вій зайшов, запропопував йому приміряти стільки фраків, скільки душа бажала, і запевнив, що всі вони найостан— ІІІШОЇ моди. Люсьєн вийшов од нього, купивши зеленавий фрак, білі панталони та химерний жилет і витратив на все це двісті франків. Потім він вибрав собі пару лрегарних чобіт якраз по своїй нозі.