Втрачені ілюзії - Сторінка 33

З того, як люб’язно прийняла його маркіза у своїй ложі, пані де Баржетон відразу збагнула всю значущість цього чепуруна. Другий був один із Ванденесів, той, хто спричинився до історії з леді Дадлей, милий молодик, розумний, скромний, якому добре велося завдяки рисам, цілком протилежним до тих, що ними уславився де Марсе; пані де Морсоф, кузина пані д’Еспар, палко рекомендувала його маркізі. Третій був генерал Монріво, винуватець загибелі герцогині де Ланже. Четвертий — де Каналіс, один із найвідоміших поетів тієї добії, що був тоді на світанку своєї слави; своїм шляхетним походженням він хизувався більше, ніж славою, і виявляв увагу до маркі— зіі д’Еспар, аби приховати свої почуття до герцогіїпі де ІІІольс. Попри свою чарівність, уже тоді затавровапу лукавством, у ньому вгадувалося надмірне честолюбство, яке згодом штовхнуло поета в політичні бурі. Його краса, солодкава трохи пе до нудоти, його ласкаві усмішки приховували глибоке себелюбство і вічні розрахунки того, як улаштувати своє життя, па той час досить не— влаштоване; однак, зупинивши свій вибір на герцогині де Шолье, жінці вже за сорок років, він домігся прихильності двору, схвалення Сен-Жерменського передмістя і паклпкав на себе нападки лібералів, що прозвали його поетом ризниці.

Придивившись до цих китів паризького світу, пані де Баржетон збагнула, чому маркіза так байдуже поставилась до Люсьсна. А коли почалася розмова, коли кожен із цих дотепних, витончених розумних людей висловлював зауваження, в якому було більше змісту й глибини, аніж у всьому, що Анаїс чула в провінції за цілий місяць, а надто, коли великий поет мовив гучні слова, в яких відбився весь позитивізм тієї доби, але позитивізм, позолочений поезією, Луїза зрозуміла те, про що напередодні сказав їй дю Шатле: Люсьєн був ніщо. Всі поглядали на бідолаху з такою жорстокою неуважністю, вій так скидався на чужоземця, який не знає мови, що маркіза пожаліла його.

— Дозвольте мені, — звернулась вона до Каналіса, — відрекомендувати вам пана де Рюбампре. Ви посідаєте в літературі високе становище, тож візьміть під свою опіку початківця. Пан де Рюбампре приїхав із Ангулема і, звісно, потребує заступництва перед тими, хто висуває таланти. Він іще не має ворогів, які створили б йому ім’я. Хіба це не слушна думка — допомогти йому дружбою домогтися того, чого ви досягли завдяки підступам ненависників?

Тим часом як маркіза мовила ці слова, четверо чепу— рупів звернули погляди на Люсьєна. Де Марсе, хоч і стояв за два кроки від незнайомця, наставив лорнета, щоб роздивитись його; він переводив погляд із Люсьєна на пані де Баржетон і з пані де Баржетон на Люсьєпа, ніби паруючи їх насмішкуватим поглядом, однаково образливим для обох; він розглядав їх, як розглядають дивовижних звірів, і посміхався. Та посмішка була для провінційного генія неначе удар кинджала. На обличчі Фелікса де Вапденеса відбилося співчуття. Монріво скинув на Люсьена поглядом, що прошив його наскрізь.

— Маркізо,— сказав де Каналіс, уклоняючись їй,— я скоряюся вашій волі; особиста зацікавленість велить нам не допомагати суперникам, та ви привчили нас до чудес.

— От і гаразд! Зробіть же мені приємність, у понеділок приходьте з паном де Рюбампре до мене на обід. Там вам буде зручпіше, ніж тут, поговорити про літературні справи. Я спробую зібрати в себе кількох законодавців літератури, світил, які протегують їй, автора "Уріки" і кого-пебудь із добромисних молодих поетів.

— Маркізо, — озвався де Марсе, — якщо ви опікуєтеся талантом пана де Рюбампре, я беру на себе турботи про його красу. Я дам йому кілька порад, що зроблять його найщасливішим денді в Парижі. А там, якщо йому захочеться, він може бути й поетом.

Пані де Баржетон відповіла кузині поглядом, сповненим глибокої вдячності.

— Я не знав, що ви ревнуєте до талантів,— сказав Монріво панові де Марсе. — Щастя вбиває поетів.

— Чи не тому ви, добродію, надумали одружитися? — звернувся денді до Каналіса, при цьому стежачи, яке враження справлять його слова на маркізу д’Еспар.

Каналіс тільки знизав плечима, а маркіза д’Еспар, приятелька герцогині де Шольє, засміялась.

Люсьєн, який почувався в новому одязі, як та сповита єгипетська мумія, соромився, що не може й собі підкинути слова. Нарешті він сказав маркізі своїм ніжним голосом:

— Ваша добрість, ласкава пані, зобов’язує мене домогтись успіху.

В цю хвилину до ложі ввійшов дю Шатле; він вирішив скористатися з нагоди і, заручившись підтримкою Монріво, одного з королів Парижа, відрекомендуватися маркізі д’Еспар. Барон привітався з пані де Баржетон і попросив у маркізи д’Еспар пробачення, що дозволив собі вдертися до її ложі: але він так давпо не бачив свого супутника. Вони розсталися з Монріво в пустелі й після довгої розлуки вперше оце зустрічалися.

— Розлучитися в пустелі й зустрітися в Опері! — озвався Люсьен.

— Справді театральна зустріч, — сказав Каналіс.

Моиріво відрекомендував барона дю Шатле маркізі; вона прийняла колишнього секретаря для доручень при її імператорській високості надзвичайно люб’язно: адже вона бачила, як прихильно вітали його в трьох ложах, а графиня де Серізі допускала до себе лише людей високопоставлених, і нарешті, він був супутником де Монрі— ію. Останнє важило так багато, що всі четверо аристократів, як у тому могла впевнитись папі де Баржетон з їхнього тону, поглядів і жестів, не вагаючись, визнали дю Шатле за людину свого кола. Анаїс тепер зрозуміла, чому в провінції Шатле тримався з такою султанською пихою. Врешті барон зволив помітити Люсьєна і вклонився, але холодно й стримано, даючи зрозуміти присутнім, що той, кого вшановують таким вітанням, посідає в товаристві нікчемне місце. Дю Шатле супроводив свій уклін насмішкуватою міною, ніби хотів запитати: "Яким дпвом він тут опинився?" Його добре зрозуміли, бо де Марсе, нахилившись до Монріво, сказав йому на вухо, але так, щоб почув барон: "Спитайте у свого друга, хто цей кумедний хлопець, що схожий на вирядженого манекена з кравцевої вітрини?"

Дю Шатле, ніби поновлюючи давнє знайомство з колишнім супутником, щось нашіптував йому і, звичайно, перетирав на зубах свого суперника. Люсьєн дивувався, як легко й витончено ці люди висловлювали свої думки; його вражала ця так звана французька дотепність, а надто невимушеність розмови й манера триматися. Блиск розкоші, який приголомшив поета вранці, позначався й на розмові. Люсьєн не міг збагнути, в який тасмпичий спосіб виникали у цих людей такі глибокі думки, такі слушні зауваження й відповіді, па які він спромігся б хіба по тривалих роздумах. І ці світські чепурупи відзначалися розкутістю не лише в мові, айв одязі: вони не мали на собі нічого ні нового, ні старого. Ніщо па них не блищало, а все милувало зір. їхня пишнота не здавалася тимчасовою: якими вони були вчора, такі ж вони сьогодні й такими будуть узавтра. Люсьєн зрозумів, що має вигляд людини, котра вирядилась уперше в житті.

— Глянь-но, друже, — звернувся де Марсе до Фелікса де Ванденеса, — наш Растіньяк літає, неначе рогатий жук. Він уже в ложі маркізи де Лістомер; він мас там успіх, пролаза. О! Наводить на нас лорнета. Здається, він знає вас, пане де Рюбампре,— звернувся денді до Люсьєна, але не дивлячись на нього.

— Важко припустити, щоб до нього не дійшло ім’я людний, якою ми пишаємося, — втрутилась пані де Бар— жетон, — його сестра недавно слухала, як пан де Рю— бампре читав нам свої прекрасні вірші.

Фелікс де Ванденес і де Марсе попрощалися з маркізою і пішли в ложу пані де Лістомер, Феліксової сестри. Почалася друга дія, і маркіза д’Еспар, її кузина та Люсь— єн зосталися самі. Одні чоловіки пішли пояснитп зацікав— лейим жінкам, хто така пані де Баржетоп, інші — розповісти про приїжджого поета й посміятися з його вбрання. Каналіс вернувся в ложу герцогині де Шольє і вжо не з’являвся. Люсьєн був щасливий, що вистава відвернула від нього увагу. Побоювання пані де Баржетон щодо Люсьєна зросли, адже прийом, який кузина виявила баронові дю Шатле, мав зовсім інший характер, аніж її поблажлива гречність із Люсьєном. Упродовж другої дії в ложі маркізи де Лістомер залишалося повно людей, і, звичайно, там точилася жвава розмова про пані де Баржетон та Люсьєна. Молодий Растіпьяк, мабуть, веселив усіх у тій ложі; він дав вихід паризькій насмішкуватості, яка щодня накидається на нову поживу, квапиться вичерпати нову тему, зразу ж обертаючи її па щось старе й заяложене. Маркіза д’Еспар занепокоїлась. Вона добре знала, що злослів’я дуже швидко дійде й до жертви, яку воно поранить, і чекала кіпця акту. Коли ми починаємо аналізувати власні почуття, як це сталося з Люсьєном та Луїзою, за короткий час відбуваються дивні речі; моральні перевороти здійснюються за неухильними законами швидкої дії; коли вони верталися з Водеві— ля, в Луїзиній пам’яті постали мудрі й лукаві слова дю Шатле про Люсьєна. Кожна його фраза була пророцтвом. Прощаючись зі своїми ілюзіями про пані де Баржетон, — як і пані де Баржетон прощалася з ілюзіями про нього, — бідолашний юнак, чия доля трохи нагадувала долю Жан-Жака Руссо, пішов за його прикладом і піддався чарам маркізи д’Еспар: він одразу ж закохався. Молодики й літні чоловіки, які пам’ятають про свої юнацькі захоплення, зрозуміють, що така пристрасть цілком можлива п природна. Ця тендітна жінка з вишуканими манерами, з люб’язною мовою, зі співучим голосом, така знатна, високопоставлена, жінка, яка збуджувала заздрощі, ця королева зачарувала поета, як колись в Ангулемі його зачарувала пані де Баржетон. Його несталий характер потребував високого заступництва; найпевпіший до

того шлях — заволодіти дією жінкою, — це означало б заволодіти всім. Мав же він успіх у Ангулемі, чому б пе домогтися успіху і в Парижі? Незважаючи на чари опери, цілком нові для нього, Люсьєн, зачарований цією прекрасною Селіменою, мимохіть раз по раз обертався до леї, і що більше він дивився, то дужче йому хотілось бачити її. Пані де Баржетон перехопила один із його палких поглядів; вопа почала стежити за Люсьєном і побачила, що його більше цікавить маркіза, апіж спектакль. Вона охоче примирилася б із долею покинутої задля п’ятдесяти Данаєвих дочок, та коли один із тих поглядів, особливо честолюбний, особливо жагучий і виразпий, дав їй збагнути, що діється в Люсьєновім серці, вона спалахнула ревністю не так до майбутнього, як до минулого.