Втрачені ілюзії - Сторінка 32

Придбавши нарешті все необхідне, Люсьєн запросив до себе перукаря в готель, куди всі продавці доставили йому пакунки. О сьомій вечора, кучерявий, немов святий Іоанн у церковній процесії, в чудовому жилеті, в красивій високій краватці,— трохи скутий цією подобою футляра, в якому опинився вперше, — поет сів у фіакр і наказав везти його в Оперу. Тримаючись настанов пані де Баржетон, він запитав ложу придворних камергерів. Контролер, глянувши на молодика, що своєю елегантністю, взятою напрокат, нагадував першого дружка па весіллі, попросив його показати квиток.

— У мене нема квитка.

— Без квитка входити заборонено, — коротко відповів той.

— Але ж мене запрошено в ложу маркізи д’Еснар, — пояснив Люсьєн.

— Нічого не знаю, — відрубав контролер, переморгнувшись із своїми колегами.

В цей час під перистилем зупинилася карета. Лакей, якого Люсьєн уже бачив, відкинув приступку, і дві дами вийшли з екіпажа. Люсьєн, не дожидаючи брутального окрику контролера, сам відступив, щоб дати дорогу дамам.

— Пане добродію, — глузливо мовив до Люсьєна контролер, — таж це і є ваша знайома — маркіза д’Еспар.

Люсьєн геть розгубився. У пані де Баржетон був такий вигляд, наче вона не впізнала поета в його новому оперенні. Та коли він підійшов ближче, вона усміхнулась до нього й сказала:

— От і чудово, ходімо!

Контролери знову прибрали статечного вигляду. Люсьєн пішов слідом за пані де Баржетон, і, коли вони піднялися широкими сходами, вона відрекомендувала кузині свого Рюбампре. Ложа камергерів була в глибині зали, в кутку, на самій видноті, звідти теж усе було видно. Люсьєн сів на стільці позаду крісла, радий, що опинився в тіні.

— Пане де Рюбампре, — сказала маркіза привітно, — ви в Опері вперше, вам треба все бачити, сідайте спереду, ми дозволяємо.

Люсьсн послухавсь. Перша дія опери вже закінчувалася.

— Ви часу не змарнували, — сказала йому на вухо Луїза під першим враженням від його переміни.

Луїза залишилася такою ж, як і була. Сусідство світської жінки, маркізи д’Еспар, цієї паризької пані де Бар— жетоп, вельми шкодило їй. Блиск парижанки так підкреслював вади провінціалки, що Люсьєн зразу прозрів під впливом спільного враження від світського товариства в залі та від знатної дами поруч себе і побачив, нарешті, бідолашну Наїс де Негрпеліс такою, якою бачили її парижани. То була звичайнісінька жінка — висока, кощава, з червоними плямами на щоках, зблякла, занадто руда, бундючна, претензійна, самовпевнена, з провінційною манерою висловлюватись, а головне — погано вдягнена. В старій паризькій сукні все, навіть складки, свідчать про смак, про те, якою вона була колись, тоді як старий провінційний одяг просто смішний. І в жінці, і в її вбранні не було ні краси, ні свіжості; оксамит подекуди полиняв, як і барви її обличчя. Люсьєн засоромився свого кохання до цієї чаплі і постановив при першому ж нападі доброчесності в Луїзи покинути її. В нього був гострий зір, і він помітив, що всі лорнети наведені на цю аристократичну ложу. Найпишніші красуні, безперечно, придивлялися до пані де Баржетон, бо всі вони, посміхаючись, перемовлялися між собою. Якщо маркіза д’Еспар і здогадувалася по жестах та усмішках жінок про справжню причину веселощів, вона нітрохи тим не переймалась. По-перше, кожен мав упізнати в її супутниці бідну родичку, що приїхала з провінції, а таке нещастя може статися в будь-якій паризькій родині. А потім кузина вже й сама помітила, що з її туалетом не все гаразд,

і висловлювала побоювання; та маркіза заспокоювала її, розуміючи, що Наїс, як тільки пристойніше її одягнути, швидко похопить і паризькі манери. Якщо папі де Баржетон і бракувало світських навичок, то в ній відчувалася вроджена гордість аристократки і те невловиме, що звичайно називають породою. Наступного понеділка вона візьме своє. До того ж маркіза знала: тільки-но в товаристві стане відомо, що ця жінка — її кузина, всі припинять глузування до нового іспиту. Люсьєн і гадки не мав, як змінить Луїзу недбало накинутий на плечі шарф, гарна сукня, елегантна зачіска й поради маркізи д’Еспар. Підіймаючись по сходах, вона порадила кузині не тримати в руці носової хусточки. Хороший чи поганий топ залежить од безлічі подібних дрібниць, які кмітлива жінка схоплює дуже швидко, тоді як інша ніколи їх не збагне. Пані де Баржетон, сповнена доброї волі, була розумніша, ніж вимагалося для того, щоб усвідомити власні хиби. Маркіза, певна, що учениця не осоромить її, а сама вона заживе на цьому доброї слави, не ухилялася від напучувань. Отож між обома жінками виникла спілка, скріплена взаємною зацікавленістю. Пані де Баржетон одразу ж схилилася перед новим кумиром, який засліпив, звабив її своїми манерами, розумом і всім тим, що ного оточувало. Вона відчула в маркізі таємничу владу шанолюбної знатної дами й вирішила увійти в світ супутником цього світила, яким відверто захоплювалася. Маркіза була зворушена цим простодушним поклонінням; вона виявила прихильність до кузини, вважаючи її безпорадною й бідною; зрештою, маркіза була не проти виховати ученицю, їй захотілося підготувати з пані де Баржетон таку собі компаньйонку, сказати б, рабиню, котра завжди її вихваляла б, — а це такий скарб, що відшукати його серед паризьких жінок важче, аніж неупередженого критика серед літературної братії. Тим часом цікавість дам стала надто очевидною, щоб приїжджа її не помітила, і маркіза з делікатності вирішила приховати від кузини причину того пожвавлення.

— Якщо нас навідають, — мовила вона, — ми, можливо, взнаємо, чому завдячуємо такою увагою отих жінок...

— Схоже на те, що моя оксамитова сукня і мій ангу— лемський вигляд забавляють парижанок, — сказала, усміхнувшись, пані де Баржетон.

— Ні, привід до такої уваги дали не ви; тут є щось інше, чого я ще не збагнула, — сказала маркіза і глянула на поета; вона вперше придивилася до нього, і їй здалося, що зодягнений він якось незвичайно.

— А онде й пан дю Шатле, — сказав Люсьєн, тицьнувши пальцем у бік ложі пані де Серізі, куди щойно зайшов наново розпрасований старий франт.

Помітивши цей жест, пані де Баржетон спересердя прикусила губу; маркіза не могла приховати здивованого погляду, який означав: "Чи не з неба впав цей хлопчисько?" Луїза відчула себе присоромленою в своїй любові — найприкріше переживання для француженки, якого вона ніколи пе подарує коханцеві, що спричинився до того. У світському товаристві, де й нікчемність зростає до величі, досить одного необачного жесту, одного слова, щоб загубити недосвідченого новачка. Головна перевага добрих манер і доброго тону — в їхній гармонії, коли все бездоганно поєднується і ніщо не ображає смаку. Навіть той, хто через незнання, чи захоплений якоюсь думкою, не дотримає приписів цієї премудрості, може зрозуміти, що в ній, як і в музиці, дисонанс означає заперечення самого мистецтва, умови якого під загрозою небуття повинні дотримуватися в усіх подробицях.

— Хто він, отой пан? — спитала маркіза, показуючи очима на Шатле. — Хіба ви вже знайомі з графинею де Серізі?

— 01 То це та сама знаменита пані де Серізі, котра так ославилась своїми походеньками і котру все-таки скрізь приймають?

— Нечувана річ, моя дорога, — відповіла маркіза. — Загадка, яку можна в’ясувати б, але якої ніхто досі не розгадав. Найбезпечніші чоловіки — її друзі. А чому? Нікому не вистачає сміливості проникнути в цю таємницю. Виходить, отой чоловік і є ангулемський лев?

— Так, то барон дю Шатле, — сказала Анаїс, котра із самолюбства в Парижі повернула своєму залицяльникові титул, права на який раніше заперечувала. — Свого часу він змусив багато говорити про себе. Барон був супутником де Монріво.

— ОхІ — сказала маркіза. — Почувши це ім’я, я завжди згадую про бідолашну герцогиню де Ланже, що зникла, як летюча зірка. А онде, — провадила вона, показуючи на одну з лож, — пан де Растіньяк і пані де Нусінгеп, дружина постачальника, банкіра, ділка, великого торговця всяким випадковим майном, людини, що пролізла в паризький світ тільки завдяки багатству, і, кажуть, він не гребує засобами, щоб його збільшувати; він усіляко намагається переконати нас у своїй відданості Бурбонам, він уже робив спроби попасти в мій дім. Його дружина гадає, що, здобувши собі ложу герцогині де Ланже, вона здобула і її чарівність, розум та успіх у світі. Вічна історія ворони, яка вбралася в павине пір’я.

— На які кошти Растіньяки утримують у Парижі сина? Адже, як нам відомо, у них немає й тисячі екю річного прибутку, — звернувся до пані де Баржетон Люсьєн, вражений з вишуканої розкоші костюма цього молодика.

—■ Зразу видно, що ви з Ангулема, — досить іронічно кипула маркіза, не відводячи від очей лорнета.

Люсьєн не зрозумів — він був захоплений споглядає— пям лож; йому кортіло вгадати, які там виносять вироки пані де Баржетон і чому він сам збуджує таку цікавість. Тим часом Луїза була вельми ображена з того, що маркіза зовсім байдужа до Люсьснової вроди.

"Невже він не такий гарний, як мені здавалося?" — думала вона. Звідси лишився один крок до сумнівів і в його талантах. Завіса опустилася. Шатле увійшов до ложі герцогині де Карільяно, суміжної з ложею маркізи д’Еспар, і привітався з пані де Баржетон; вона відповіла йому легким поклоном. Світська жінка все бачить, і маркіза відзначила бездоганні манери Шатле. В цю хвилину до її ложі ввійшли один по одному четверо чоловіків, четверо паризьких знаменитостей.

Перший був пан де Марсе, уславлений тим, що розбуджував палкі пристрасті; він відзначався дівочою вродою, томливою і зніженою, але його пильний погляд, спокійний, пронизливий і хижий, як погляд тигра, відтінював цю красу: його любили і боялися. Люсьєн теж був гарний, але він мав такий ласкавий погляд, такі чисті сині очі, що від нього годі було сподіватися тієї сили і твердості характеру, яка так вабить жінок. Зрештою, поет досі не показав, чого він вартий, тоді як де Марсе жвавістю свого розуму, вмінням подобатись одягом, що бездоганно пасував до його зовнішності, затьмарював усіх суперників. Зважте самі, ким здавався проти нього Люсьєн, набундючений, накрохмалений, безглуздий, як і його новий одяг? Де Марсе умів приправити свою мову такою вишуканою дотепністю і такими чарівливими манерами, що здобув собі право говорити зухвалі речі.