Втрачені ілюзії - Сторінка 37

Люсьєн приходив до Флікото о пів на п’яту, помітивши, що вигідно з’являтись одним із перших, — о цій порі страви ще досить різноманітні і можна дістати те, що тобі до вподоби. Як усі поетичні натури, він зразу облюбував собі місце, і той вибір свідчив про його спостережливість. Уже за перших відвідин Флікото він наглянув біля конторки столик; по обличчях молодиків, що сиділи за ним, із їхніх окремих слів,— перехоплених на льоту, він угадав літературну братію. До того ж якесь чуття підказало йому, що, сидячи біля конторки, він зможе іноді розмовляти з хазяями ресторану. Згодом зав’яжеться знайомство, і коліт йому буде сутужно на гроші, він зможе сподіватися на кредит. Отож Люсьєн сідав біля конторки за квадратний столик, накритий на два прибори, із серветками без кілець, призначений, очевидно, для випадкових одвідувачів. Навпроти нього сидів худорлявий блідий їбнак, видно, такий самий вбогий, як і він; красиве, змарніле обличчя свідчило про розбиті надії, що залишили на його чолі сліди втоми, а в душі глибокі борозни, де посіяне зерно вже не сходило. Приваблений цими поетичними рисами і під впливом непереможного пориву співчуття, Люсьєн зразу відчув потяг до незнайомця.

Молодика, першого, з ким ангулемськпй поет, після дрібних взаємних послуг, окремих слів і зауважень, через тиждень зумів зав’язати розмову, звали Етьєн Лусто. Два роки тому він, як і Люсьєн, покинув провінцію, невеличке місто в Беррі. Нервові рухи, блиск в очах,' уривчаста мова свідчили про гірке знайомство з літературним життям. Етьєн приїхав із Сансера з рукописом трагедії в кишені, приваблений тим самим, що й Люсьен: надіями здобути славу, владу і багатство. Спершу він обідав у Флікото щодня, але згодом почав з’являтися рідше й рідше. Після п’яти-шести днів перерви Люсьєн знову зустрічався з ним і сподівався, що побачиться і завтра, але другого дня на тому місці сидів який-небудь пезнайомець. У молодих людей, що бачились напередодні, запал учорашньої розмови відбивається й на сьогоднішній, але випадковість зустрічей змушувала Люсьєна щоразу ламати лід, і тому зближення уповільнювалося. За перші тижні воно посунулося мало. Поговоривши з жінкою, яка сиділа за конторкою, Люсьєн довідався, що його майбутній друг працює в редакції невеличкої газети, для якої пише відгуки на нові книжки і на п’єси, котрі йдуть у Амбігю-Комік, Гете чи в Драматичній панорамі. Юнак одразу набув у Люсьєновпх очах неабиякої ваги; він постановив собі завести з ним сердечну розмову і піти на деякі жертви, аби домогтися дружби, такої потрібної для літератора-початківця. Журналіст не з’являвся протягом двох тижнів. Люсьєн іще не знав, що Етьєн обідав у Флікото тільки тоді, коли не мав грошей, і через те й бував у нього вигляд похмурої зневіри та відчуженості, яку аигулемець намагався здолати запобігливими усмішками й підлесливими словами. Проте зважитись на цю дружбу для Люсьєна було нелегко, бо той нікому не відомий журналіст, видно, полюбляв широке життя, не гребуючи чаркою вина, чашкою кави, келихом пуншу, театрами, гульбищами. Люсьєн, оселившись у Латинському кварталі, спочатку тримався, немов дитина, все ще приголомшена першою наукою паризького життя. Тим-то, ознайомившись із цінами і зваживши свого гаманця, він не осмілився гнатися за Етьєном, остерігаючись знову наробити помилок, у яких каявся й досі. Він перебував під пильним оком провінційних звичаїв. Два ангели-охоронці, Єва й Давід, ставали перед його очима, тільки-но в нього виникав якийсь лихий намір, і нагадували про покладені на нього надії, про те, що він повинен ощасливити стару матір, розвинути свій талант. Зранку він годинами просиджував у бібліотеці св. Же— нев’єви, вивчаючи історію. Уже з перших досліджень він помітив жахливі огріхи в романі "Лучник Карла IX". Коли бібліотеку зачиняли, Люсьєн вертався до своєї вогкої й холодної кімнати, виправляв роман, перебудовував його, викидав цілі розділи. По обіді у Флікото він ішов у Торговий пасаж і в читальні Блосса переглядав твори сучасних письменників, газети, періодичні видання, збірники віршів, прагнучи увійти в літературну стихію, а опівночі вертався в готель, не витрачаючись ні на дрова, ні на освітлення. Читання так змінило його смаки, що він переглянув свою збірку сонетів про квіти, свої милі "Стокротки" і грунтовно переробив їх, так що навряд чи в них збереглася бодай сотня колишніх рядків. Отже, Люсьєн спочатку жив невинним чистим життям бідних вихованців провінції, які навіть обіди Флікото вважають за розкіш проти звичайних страв батьківського дому, задовольняються повільними прогулянками в алеях Люксембурзького саду, із замиранням серця нишком позирають на гарних жінок, живуть у Латинському кварталі і до решти віддаються праці, мріючи про майбутнє. Але поет від природи, Люсьєн незабаром піддався нездоланним бажанням, не встояв перед спокусою театральних афіш. Французький театр, Водевіль, Вар’єте, Комічна опера, куди він ходив, беручи крісла в партері, поглинули шістдесят франків. Зрештою, хто із студентів міг би втриматися від щастя бачити Тальма в ролях, які він сам і прославив? Театр, перша любов поетичних душ, зачарував Люсьєна. Актори й актриси здавалися йому людьми надзвичайними; він не вірив, що колись зможе переступити рамну і спілкуватися з ними попросту. Завдяки їм він діставав духовну втіху, і вони були для нього істотами чарівними, про яких писали в газетах нарівні із справами державної ваги. Бути драматургом, бачити свої твори поставленими на сцені — яка принадна мрія! Здійснювали її люди лише відважні, як Казимір Дела— вінь! Плідні думки, скороминуща віра в себе, по якій наставав болісний відчай, хвилювали Люсьєна і, незважаючи на глухе ремство пристрастей, підтримували його на священному шляху праці та здержливості. З падмір— ного перестраху він зарікся відвідувати Пале-Рояль, те згубне місце, де одного ранку витратив п’ятдесят франків на сніданок у Бері та близько шестисот франків на одяг. Тому, коли його змагала спокуса подивитися Флері, Тальма, обох Батістів чи Мішо, він ішов у вузеньку темпу галерею, де з пів на шосту вже шикувалася довга черга по дешеві квитки і тим, хто запізнювався, доводилось платити за близьке до каси місце десять су. Бувало, простоявши дві години в черзі, розчаровані студенти чули повідомлення: "Квитки продано". Після вистави Люсьєн повертався додому, опустивши очі й не дивлячись навкруг себе, бо вулиці о тій порі були сповнені живих спокус. Може, і йому трапилося пережити одну з тих надзвичайно простих пригод, які, одначе, посідають велике місце в полохливій уяві молодого хлопця. Якось Люсьєн порахував свої екю, і його пройняв холодний піт: йому стало страшно, що так швидко тануть його капітали, і він надумав звернутися до якогось книгаря й спробувати дістати платну роботу. Молодий журналіст, якого він сам уявив своїм другом, у Флікото не з’являвся. Люсьєн чекав на який-небудь щасливий випадок, але його не траплялося. В Парижі щаслива пагода випадає лише людям з широким колом знайомств: що більше знайомих, то більше можливостей на успіх у будь-якій царині; випадок завжди на боці великих армій. Дотримуючись властивої провінціалам обачності, Люсьєн не хотів зволікати до того часу, коли в його кишені залп— шпться всього кілька екю: він постановив атакувати видавців.

Якось холодного вересневого ранку Люсьєн попрямував вулицею Лагарп із двома рукописами під пахвою.

Дійшовши до пабережпої Августинців, він став походжати тротуаром, позираючи то на воду Сени, то на книгарні, ніби якийсь добрий геній нашіптував йому, що краще кинутись у воду, ніж у літературу. Врешті, пильно вивчивши обличчя людей, що вешталися за вікнами чи стояли па порогах кннгарепь, привітні або понурі, втішені, веселі або засмучені, він, поборовши болісні вагання, намітив собі дім, перед яким прикажчики поспіхом пакували книжки. Там, очевидно, відправляли товар, а стіни були заклеєні оголошеннями:

НАДІЙШЛИ В ПРОДАЖ:

"Самітник" вікопта д’Арлеикура. Видання третє. "Леонід" Віктора Дюканжа. П’ять томів у 12-ту частку аркуша, на найкращому папері. Ціна 12 франків. "Моральні спостережеїшя" Кератрі.

— От щасливці! — вигукнув Люсьєн.

Афіша, повий і своєрідний винахід знаменитого Лаво— ка, на той час уперше розцвіла на паризьких мурах. Незабаром увесь Париж зарябів витворами послідовників цього способу реклами, які зробили з нього джерело загальних прибутків. Нарешті Люсьєн — поет, такий прославлений в Ангулемі і такий непримітний у Парижі — із завмерлим від хвилювання й тривоги серцем прослизнув під самою стіною дому і, зібравши всю свою мужність, зайшов до крамниці, де було повно прикажчиків, клієнтів, видавців... "А може, й авторів!" — подумав Люсьєн.

— Я хотів би поговорити з паном Відалем або паном Поршоном, — звернувся Люсьєн до одного з прикажчиків.

Він щойно прочитав вивіску, де було написано великими літерами:

ВІДАЛЬ І ПОРШОН, КНИГАРІ-КОМІСІОНЕРИ ДЛЯ ФРАНЦІЇ ТА ЗАКОРДОНУ.

— Вони обидва зайняті, — відповів прикажчик.

— Я зачекаю.

Поет залишився в крамниці й почав роздивлятися пакунки кппжок. Він пробув там дві години, переглядаючи заголовки, гортаючи книжки, читаючи окремі сторінки. Врешті Люсьєн прихилився до скляпої перегородки, запнутої зеленими фіранками, за якою, так він гадав, сидів Відаль або Поршон, і почув таку розмову:

— Візьмете п’ятсот примірників? Для вас відступлю по п’ять франків за штуку і на кожну дюжину иакппу ще примірник.

— Почому ж вийде примірник?

— На шістнадцять су дешевше.

— Тобто чотири франки й чотири су? — запитав Відаль чи Поршон у того, хто пропонував книжки.

— Так, — відповів продавець.

— Розрахунок по розпродажу? — спнтав книготорго— вець.

— Старий жартівник! Таж тоді ви розрахуєтесь десь роіків через півтора, і то векселями на річний термін!

— Що ви, що ви! Векселі зараз же, — сказав Відаль чи Поршон.

— А на який термін? На дев’ять місяців? — спитав видавець чи автор, що пропонував книжки.

— Ні, голубе, па рік, — відказав котрийсь із книгарів— комісіонерів.

Запала мовчанка.

— Ви мене без ножа ріжете! — вигукнув невідомий.

— А хіба ми продамо за рік п’ятсот примірників "Леоніда"? — відповів книгар-комісіонер видавцеві Віктора Дюканжа.