Втрачені ілюзії - Сторінка 38

— Мій дорогий колего, якби книжки розходилися за бажанням видавців, ми були б мільйонерами; але я они розходяться за примхою публіки. Романи Вальтера Скотта йдуть по вісімнадцять су за том, тобто за три франки дванадцять су весь роман, а ви хочете, щоб я ваші книженята продав дорожче? Коли хочете, щоб я проштовхнув ваш роман, поступіться. Відаль!

Опасистий чоловік встав із-за каси, поклав перо за вухо й пішов до співрозмовників.

— Скільки ти збув Дюканжевих книжок за останню поїздку?

— Та продав дві сотні "Дідуся з Кале", але на дві інші книжки мені довелося знизити ціну, бо вони зовсім не мали поппту, і з них вийшли найсправжпісінькі солов'ї.

Пізніше Люсьєн довідався, що солов'ями книгопродавці називають книжки, які залежуються на полицях у глибині складів.

— До речі, ти знаєш, — провадив Відаль, — що Пікар готує серію романів? Він обіцяє нам двадцять відсотків знижки проти звичайної продажної ціни, аби тільки ми забезпечили йому успіх.

— Та вже нехай! На рік, — скрушним голосом відповів видавець, якого приголомшило останнє повідомлення Відаля Порціонові.

— Остаточно? — рішуче спитав Поршон у невідомого.

— Так.

Видавець вийшов. Люсьєн чув, як Поршон сказав Ві— далеві:

— Уже є замовлення на триста примірників. Розрахунок із видавцем затримаємо. "Леоніда" пустимо по сто су за штуку, а заплатимо за нього через півроку...

— Ось уже й півтори тисячі франків чистого зиску, — підказав Відаль.

— О! Я відразу збагнув, що йому сутужно доводиться.

— Він іде на дної Платить Дюканжеві чотири тисячі франків за дві тисячі примірників!

Люсьєн обірвав Відаля, появившись у дверях комірчини.

— Панове, — звернувся він до обох компаньйонів, — маю честь вітати вас.

Книгопродавці ледь кивнули у відповідь на його уклін.

— Я автор роману з історії Франції. Моя книжка написана в манері Вальтера Скотта. Називається "Лучник Карла Дев’ятого". Пропоную купити.

Поршон зміряв Люсьєна холодним поглядом і поклав перо.

Відаль, люто глипнувши па автора, відповів:

— Ми, добродію, не видавці, ми книгарі-комісіонери. Якщо ж і видаємо книжки власним коштом, то це торгові операції, які ми провадимо лише з авторами знаменитими. Та й то ми купуємо тільки книжки серйозні — історичні твори, короткі огляди.

— Але ж і моя книга дуже серйозна. Я намагався змалювати в правдивому світлі боротьбу католиків, прибічників необмеженої монархії, та протестантів, які хотіли запровадити республіку.

— Пане Відаль! — гукнув прикажчик.

Відаль вийшов.

— Я й не думав заперечувати, пане, що ваша книжка — шедевр, — сказав Поршоп, зробивши досить неввічливий жест, — але нас цікавлять тільки видані книги. Зверніться до тих, хто купує рукописи, скажімо, до дядечка Догро — вулиця Дюкок, поблизу Лувру — він один

із тих, хто купує рукописи. От би ви прийшли раніше! Щойно тут був Поллє, конкурент Догро і видавців із Дерев’яних галерей.

— У мене ще є збірка поезій...

— Пане Поршон! — почувся окрик.

т— Поезій! — роздратовано вигукнув Поршон.— За кого ви мене маєте? — додав він, зареготавши авторові в обличчя, і зник у кімнаті за крамницею.

Люсьглт перейшов Новий міст, пригнічений тяжкими думами. Те, що він похопив із цього гендлярського жаргону, дало йому зрозуміти, що для книготорговців книжка — те саме, що для крамарів-трикотажників шкарпетка: товар, який треба за безцінь купити і дорого продати.

— Я просто не туди звернувся, — сказав він сам собі; його прикро вразив цей грубий матеріальний погляд на літературу.

На вулиці Дюкок Люсьєн помітив скромну крамничку, повз яку він проходив уже раніше; на зеленому тлі вивіски було написано жовтими літерами: "Книговидавець Догро". Люсьєн згадав, що в читальному залі Блосса він бачив це ім’я па титульних сторінках кількох романів, й увійшов до крамнички не без глибокого хвилювання, яке охоплює вразливих людей перед неминучою боротьбою. В крамничці він побачив якогось дивного дідка, одну із особливих постатей книгарства часів Імперії. На ньому був чорний фрак із широкими прямокутними фалдами, тоді як тогочасна мода вимагала, щоб вони своїм покроєм скидалися на риб’ячий хвіст; жилет із простої тканини в строкату клітинку, з кишенькою для годинника, звідки звисав сталевий ланцюжок із мідним ключиком. Годинник, певно, був опуклий, як цибулина. Вбрання старого довершували сірі вовняні шкарпетки та черевики зі срібними застібками. Він сидів з непокритою лисою головою, увінчаною сивуватим, мальовничо розкуйовдженим волоссячком. Дядечко Догро, як назвав видавця Поршон, своїм фраком, панталонами й черевиками нагадував учителя красного письменства, а жилетом, годинником і панчохами — крамаря. Його обличчя аж ніяк не суперечило такому дивному поєднанню: у нього був вигляд людини, яка любить повчати, запалі щоки професора риторики, жваві очі, підозріливий рот і прихована настороженість видавця.

— Цап Догро? — спитав Люсьєн.

— Так, добродію.

— Я автор роману, — сказав Люсьен.

— Щось занадто молодий, — зауважив книгар.

— Мій вік не стосується справи, добродію.

— Ваша правда, — мовив старий і взяв рукопис. — Вража силаї "Лучник Карла Дев’ятого"! Чудова назва. Иу ж бо, юначе, розкажіть мені коротенько зміст.

— Це історичний твір у манері Вальтера Скотта, де боротьбу між католиками й протестантами зображено як боротьбу двох суспільних сил, що пориваються до влади, причому трону загрожує серйозна небезпека. Я на боці католиків.

— Так, так, юначе. У вас цікаві думки. Гаразд. Я прочитаю роман, обіцяю вам. Я волів би твір у дусі пані Радкліф, та якщо ви потрудилися над ним, якщо у вас є стиль, задум, ідеї, вміння розгортати дію, я буду тільки радий домовитися з вами. Що нам треба?.. Хороші рукописи.

— Коли дозволите навідатись?

— Увечері я їду на село, вернуся післязавтра. За цей час я прочитаю ваш твір, і, якщо він мепі підійде, ми відразу й укладемо угоду.

Добродушність старого навіяла Ліосьєпові фатальну думку витягти і рукопис "Стокроток".

— Пане Догро, я маю ще й збірку віршів.

— 01 То ви поеті Тоді не треба мені й вашого роману, — мовив старий, вертаючи йому рукопис. — Віршомаз, узявшися за прозу, нічого путнього не зробить. Проза не терпить зайвих слів, тут треба говорити тільки найнеобхідніше.

— Але ж Вальтер Скотт писав вірші...

— Та вже ж, — сказав Догро, полагіднівши; він зрозумів, що юнак у скруті й залишив у себе рукопис. — Де ви живете? Я зайду до вас.

Люсьен дав адресу, не підозрюючи, що там у книговидавця на думці. Він не розпізнав у ньому видавця старої школи, людипи тих часів, коли книгарі прагнули тримати десь на горищі під замком напівживих від голоду Вольтера і Монтеск’є.

— О, та я ж вертаюся додому саме через Латинський квартал, — сказав старий, прочитавши адресу.

"Яка сердечна людина! — подумав Люсьєн, прощаючись із видавцем. — Таки натрапив я на справжнього друга молоді, котрий трохи розуміється на літературі. Мені по-

щастилої Я ж казав Давідові, що в Парижі справжньому таланту вибитися легко".

Люсьєн повернувся додому щасливий, із легким серцем, мріючи про славу. Він уже встиг забути зловісні слова, що вразили його в конторі Відаля й Поршона, він уже відчував у себе в кишені щонайменше тисячу двісті франків! Та це ж йому на цілпй рік життя в Парижі! За цей час він напише нові твори. Скільки задумів будував він на тих надіях! Скільки в нього зродилося солодких мрій про трудове жнття! Він зробив лад у квартирі, трохи не почав купувати деякі речі. Він гамував своє нетерпіння тільки читанням книжок у читальні Блосса. Старого Догро приємно здивував стиль першого Люсьєнового твору" захопила велич характерів, цілком у дусі тієї епохи, коли відбувалася ця драма, вразила палкість уяви, 8 якою молодий автор звичайно розгортав дію,— такі твори траплялися дядечкові Догро не часто, і вже через два дні він зайшов до готелю, де мешкав його Вальтер Скотт, що починав набиратися сили. Старий вирішив заплатити йому тисячу франків і придбати "Лучника Карла IX" у свою цілковиту власність, водночас зв'язавши Люсьєна угодою на кілька наступних творів. Побачивши, що воно за готель, старий лис передумав, "Якщо хлопець оселився в такому будинку, потреби в пього скромні — він любить науку, працю; вистачить йому й вісімсот франків". Він спитав хазяйку готелю, де мешкає пан де Рюбампре. Вона відповіла: "На п’ятому поверсі". Книгопродавець підвів голову і над п’ятим поверхом побачив тільки небо. "Цей юнак, — подумав він,— вродливий, ба, навіть дуже вродливий; дай йому зайвий гріш — почне гуляти і працювати перестане. У його ж таки інтересах, та й у своїх, запропоную шістсот франків, але не векселями, а готівкою". Він вибрався східцями нагору, тричі постукав у двері; Люсьєн одчинив, і старий зайшов. Кімната була порожня, стіни голі. На столі — чашка молока, буханець за два су. Убозтво генія відразу впало в око старому Догро.

"Хай же він, — подумав видавець, — і надалі дотримується простих звичаїв, помірного харчування, цих скромних потреб".

— Я дуже радий бачити вас, — сказав Догро Люсьено— ві. — Так само жив і Жан-Жак, з яким у вас багато спільного не тільки в цьому. Ось у таких кімнатах і палахкотить вогонь генія, і створюються найкращі витвори мистецтва! Отак і повинні жити митці, а не розгулювати по кафе та ресторанах, марнуючи час, свій талант і наші гроші. — Він сів. — Ваш роман, юначе, непоганий. Я був учителем риторики і знаю історію Франції. В романі подибуються чудові сцени. Коротко: у вас е майбутнє.

— Невже?

— Так, так, запевняю вас. Ми з вами будемо робити діла. Я купую ваш роман.

Серце Люсьєнове розцвіло, він тремтів од радості; нарешті він увійде в літературу, нарешті він друкуватиметься.

— Я даю чотириста франків, — сказав Догро солодким голосом і глянув на Люсьєна, ніби щойно вважився на хтозна-який великодушний вчинок.

— За кожен том? — вапптав Люсьен.

— За весь рбман, — сказав Догро, якого анітрохи не спантеличило здивування автора. — Але, — додав він, — плачу готівкою. Ви також візьмете на себе зобов’язання писати мені по два романи на рік. Якщо перший розійдеться за півроку, за подальші я платитиму по шістсот франків. Отже, здаючи по два романи за рік, ви будете отримувати по сто франків щомісяця, і ваш добробут забезпечений. У мене є автори, яким я плачу по триста франків sa роман.