Втрачені ілюзії - Сторінка 39

За переклад з англійської — по двісті. Колись таку ціну визнали б за надмірну.

— Пане, ми не зійдемося, прошу повернути мені рукопис, — сказав Люсьєн, похолоднівши.

— Беріть, — сказав старий. — Ви, голубе, анічогісінько не тямите в справах. Видаючи перший роман невідомого автора, видавець ризикує пустити на вітер тисячу шістсот франків за папір і друк. Легше написати роман, аніж роздобути таку суму. В мене є сто рукописів різних романів, а в касі не знайдеться й ста шістдесяти тисяч франків! Отак-то! За всі двадцять років видавничого ярма я не заробив таких грошей. На виданні романів не забагатієш. Відаль і Поршон беруть книжки на умовах, які для нас щодень стають обтяжливіші. Де ви ризикуєте тільки вашою працею, там я мушу викинути з кишені дві тисячі франків. Якщо ми промахнемося, бо habent sua fata libelli я втрачу дві тисячі франків, тоді як ви відбудетесь одою на дурість публіки. Добре

1 Кпижки мають свою долю (латин.), поміркувавши про все, що я мав честь вам сказати, ви знову прийдете до мене. Так, так, ви повернетесь! — сказав видавець удруге, відповідаючи на гордовитий жест, що вихопився у Люсьєна. —ТВам не тільки не знайти видавця, який захотів би ризикнути двома тисячами франків заради молодого невідомого автора, ви навіть не знайдете прикажчика, щоб узявся прочитати вашу шкря— баншіу. Я ж її прочитав і навіть можу вказати вам на деякі мовні недогляди: ви пишете: "не сказавши два слова", а слід "двох слів", бо заперечпа частка вимагає родового відмінка; ви пишете: "перейшов па інший бік вулиці", а слід "на другий". — Люсьєп явно знітився. — Коли вп прийдете вдруге, я не дам більше як сто екю, і ви втратите . сто франків,— додав видавець. Він устав, попрощався, але, вже стоячи на порозі, сказав: — Якби пе ваш талант, не ваше майбутнє, якби не моя прихильність до молодих талаптів, я б вам не запропонував таких вигідних умов. Сто франків на місяць! Подумайте над цим! Правда, роман у шухляді — пе кінь у стайні: їстп не просить. Але й користі від пього аніякісінької!

Люсьєп схопив рукопис, шпурнув його додолу й вигукнув:

— Краще я його спалю!

— Запальна натура, справжній поет! — сказав старий.

Люсьєп з’їв хлібець, випив молоко й вийшов на вулицю. В кімнаті йому було б тісно, він би метався в ній, як лев у клітці. В бібліотеці св. Женев’єви, куди Люсьєн мав намір піти, він уже давно примітив молодика років двадцяти п’яти; той завжди працював у своєму кутку з такою зосередженою увагою, якої ніщо не могло ні розвіяти, ні відвернути і з якої знати було справжнього трудівника літератури. Молодий чоловік, видно, був давній завсідник читальні; тутешні службовці й сам бібліотекар ставились до нього вельми люб’язно; йому дозволяли навіть брати КНИЖКИ додому, і Люсьєн помітив, що працьовитий незнайомець повертає їх уже на другий день; поет впізнав у ньому побратима по злиднях і надіях. Невисокий на зріст, блідий і худий, з красивими руками й високим чолом, на яке спадало густе, чорне, недбало зачесане волосся, він навіть байдужих привертав увагу своєю певиразпою подібністю до Бонапартового портрета, ви— гравіюваного за рисунком Робера Лефевра. Та гращо— ‘ра — ціла поема палкої меланхолії, таємного властолюбства, стримуваної жадоби діяти. Придивіться пильно: ви побачите в цьому обличчі геніальність і замкнутість, під* ступність і велич. Погляд одухотворений, як у жінки. Зір прагне простору, горить жаданням здолати всі труднощі. Якби там і не значилося Бонапартового імені, вц все одно довго не могли б відвести очей від цього портрета. На незнайомому, що являв собою живе втілення тієї гравюри, були панталони, найчастіше заправлені в черевики на грубій підошві, сюртук із простого сукна, сірий у білу смужку жилет, застебнутий до останнього гудзика, чорна краватка і дешевий капелюх. З його одягу було очевидно, що він нехтуе марне франтівство. Позначений тавром, що його накладає геній на чоло своїм рабам, таємничий незнайомець був завсідником у Флікото, де Люсьєп і стрічав його; він харчувався, аби жити, і зовсім пе зважав на якість страв, до яких, мабуть, уже призвичаївся, пив лише воду. Чи в бібліотеці, чи у Флікото, віп за всіх обставин виявляв якусь внутрішню гідність, яка походила, напевне, з переконаності, що життя його віддане чомусь великому, і створювала враження педостушіості. У нього був погляд мислителя. Зосередженість глибоких роздумів не сходила з його прекрасного, шляхетно окресленого чола. Чорні жваві очі, пильні й пропнклпві, свідчили про звичку заглиблюватись у суть речей. Простий у жестах, він тримався, одначе, статечно. Люсьєп мимохіть відчував до нього пошану. Бувало, здибуючись на вході до бібліотеки чи в ресторані, вони дивились один на одного, ніби хотіли заговорити, але обом бракувало сміливості. Мовчазний юнак ішов у глиб зали, туди, де вона виходить на майдан Сорбонни, і Люсьєнові ніяк не щастило познайомитись із ним ближче, хоч він і відчував потяг до цього молодого працелюба, в якому з незбагненних ознак угадував певну вищість. І той, і той, як вони з’ясували потім, були цнотливі й сором’язливі вдачею, схильні до страхів і хвилювань, що властиві людям самітним. Якби вони не зустрілися того лихого дня, коли Люсьєна спіткала невдача, то, може, так ніколи б і не зійшлися. Але саме тоді Люсьєн, звернувши на вулицю Гре, помітив незнайомця, що повертався з читальні.

— Читальня зачинена, добродію, а з якої причини, не знаю, — сказав він Люсьєнові.

В ту хвилину на очах у Люсьєна бриніли сльози; він подякував незнайомцеві жестом, який буває красномов— піший за слова і зразу відкриває шлях до юного серця"

— Що ж, тоді піду погуляю в Люксембурзькому саду, — сказав Люсьєн, і вони обидва пішли вулицею Гре в напрямі вулиці Лагарп. — Коли вийдеш надвір, важко повертатися назад і сідати до праці.

— Бо обривається плин думок і треба зосереджуватися знову, — зауважив незнайомець. — Ви, добродію, ніби чимось збентежені?

— Зі мною сталася незвичайна пригода,— відказав Люсьєн.

І він розповів про те, як ходив на набережну, а потім до старого видавця, розповів про його пропозиції; він йазвав себе і в кількох словах змалював своє становище: не минуло й місяця, а він уже витратив шістдесят франків на харчування, тридцять — на готель, двадцять — на театр, десять — у читальні; разом сто двадцять франків, і залишилося в нього тільки сто двадцять.

— Ваша історія, добродію, — сказав незнайомець, — це й моя історія, й історія тисяч юнаків, котрі щороку приїжджають із провінції до Парижа. Ми з вами ще не найбільші невдахи. Бачите отой театр? — сказав він, показуючи на маківку Одеона.— Якось в одному з будинків на тому майдані поселився талановитий чоловік, що скотився на саме дно убозтва; на довершення нещасть він був одружений із коханою жінкою, що досі не спостигло пі мене, ні вас. На радість чи на горе, — як вам завгодно, — у нього народилося двоє діток; він захряс у боргах, але покладався на своє перо. Сердега запропонував Одеонові комедію на п’ять дій. Комедію взяли; її схвалено, актори репетирують, директор їх підганяє. Ці п’ять удалих дій стають п’ятьма драмами, які важче пережити, ніж написати їх. Бідолашний автор живе на горищі, — його дах ви можете побачити звідси, — витрачав останні копійки, щоб дотягти до прем’єри, дружина заставляв в ломбарді свою одежину, сім’я перебивається па самому хлібі. Напередодні вистави, коли йшла остання репетиція, подружжя мало вже п’ятдесят франків боргу, — за квартиру, за хліб, за молоко, за послуги воротаря. Поет приберіг собі тільки найнеобхідніше: фрак, сорочку, панталони, жилет і черевики. Певний успіху, віп, збираючись до театру, цілує дружину й каже, що настав кінець їхнім стражданням. "Нарешті! Тепер заживемо без горя!" — вигукує він. "Пожежа! — скрикнула дружина. — Горить Одеон!" І справді Одеон палав... Отже, не нарікайте на долю. Ви зодягнені, у вас — ні дружини, йі дітей, про всяк випадок ви маєте в кишені сто двадцять франків, у вас немає боргів. П’єса з успіхом пройшла півтораста разів у театрі Лувуа. Король призначив авторові пенсію. Бюффон сказав: "Геній — це терпіння". Воно й правда, з усіх людських властивостей терпіння найбільше нагадує метод, яким природа дає життя своїм творінням. Що таке мистецтво? Згусток природи.

Вони вже походжали алеями Люксембурзького саду. Незабаром Люсьєн узнав ім’я незнайомця, який намагався його втішити, — потім це ім’я стало прославленим. То був Данієль д’Артез, одип із найвидатніших письменників нашого часу, один із рідкісних людей, котрі, за словами поета, являють собою "гармонію прекрасного таланту з прекрасною душею".

— Не можна стати великою людиною малою ціною, — сказав Данієль лагідним голосом. — Геній зрошує свої твори слізьми. Талант — явище духовне і, як усе живе, в дитинстві часто хворіє. Суспільство відкидає неповноцінні таланти, як природа усуває істоти кволі або потворні. Хто прагне підпятися над загалом, той повинен бути готовим до боротьби, не відступати ні перед якими труднощами. Великий письменник — мученик, який вистояв у боротьбі, от і все. Ваше чоло позначене печаттю генія, — сказав д’Артез Люсьєнові, начебто охоплюючи його поглядом. — Та коли у вас нема волі, коли вам бракує ангельського терпіння, коли ви — хоч би як далеко від мети закинула вас лукава доля — неспроможні наново почати свою подорож до ідеалу, мов та черепаха, що повзе до рідного океану, хоч би де вона опинилась, то відразу ж відмовтеся від своїх високих поривань.

— А самі ви готові на муки? — запитав Люсьєп.

— Готовий до всіх випробувань, до наклепів, зради, несправедливості з боку моїх суперників, до нахабства, до хитрощів, до зажерливості гендлярів, — відповів юнак тоном людини, здатної покірливо піти на все, що завгодно. — Якщо ваш твір чудовий — перша невдача нічого не означає...

— Може, ви прочитаєте мій роман і скажете свою дум— ку?

— Гаразд, — відповів д’Артез. — Я живу па вулиці Чотирьох Вітрів, у будинку, де один із пайславетпіших, один з пайбільших геніїв нашого часу, феномен у науці, Деплен, найвидатніший з хірургів, терпів перші муки в боротьбі з першими життєвими внегодами на шляху до слави. Спомин про це щовечора надає мені снаги, якої я потребую вранці.