Втрачені ілюзії - Сторінка 41

Він украй норовливий; його приятелі бачили, як він знищив уже закінчену картину, яка здалася йому надто "вимученою".

— Надто вже виписана,— сказав він,— школярська робота!

Самобутній і часом незбагненний, він був не позбавлений усіх поганих і всіх добрих рис, притаманних нервовій натурі, в якої жадоба досконалості обертається на хворобу. Розумом Жозеф Брідо рідний брат Стерна, але він нічого не написав. Його дотепні слівця, гра його мислі позначені надзвичайним блиском. Він красномовний, він уміє любити, проте в почуттях так само примхливий, як і в творчості. В Братстві його любили саме за те, що обивателі назвали б вадами. Потім — Фюльжанс Рідаль, письменник, один із найдотепніших гумористів; поет, байдужий до слави, він кидає на театральний кін лише твори пересічні, а кращі п’єси приховує в тайниках мозку для себе та своїх друзів; Рідаль бере з публіки стільки грошей, скільки йому треба для незалежного існування, і, отримавши їх, перестає працювати. Плідпий і ледачий, як Россіиі, він, подібно до всіх великих комедійних поетів, подібно до Мольєра й Рабле, розцінював кожне явище з погляду за і проти: він був скептик, умів сміятись і сміявся з усього. Фюльжанс Рідаль — иеликий філософ буденного життя. Знання світу, дар спостережливості, зневага до слави, до так званої — як він каже — сухозлотиці, не засушили йому серця. Зовсім байдужий до власних інтересів і чутливий до чужих, він береться діяти лише заради друга. У цілковитій вгоді а духом Рабле, він любить усмак попоїсти, проте не надто за тим женеться; він меланхолік і воднораз веселун. Друзі називають ііого наш полковий пес, і ніщо не змальовує Фюльжанса краще, як це прізвисько. Решта троє друзів, не менш визначні, ніж ці чотири, чиї силуети щойно описано, один по одному відійшли в небуття. Перший умер Меро, який став причиною знаменитої суперечки між Кюв’є та Жоффруа Сент-Ілером, двома однаково великими геніями, порушивши питання, що розділило науковий світ на два табори за кілька місяців до смерті того аналітика, котрий обстоював точну науку проти пантеїста, і нині живого й шанованого в Німеччині. Меро був другом Луї, якого передчасна смерть теж незабаром вирвала із світу розумової діяльності. До цих двох людей, позначених печаттю смерті й сьогодні вже забутих, незважаючи на їхні неосяжні знання й талант, необхідно долучити Мішеля Кретьєна, ревного республіканця, що мріяв про європейську федерацію і 1830 року брав активну участь у русі сен-сімоністів. Політичний діяч, не меншого масштабу, ніж Сен-Жюст або Дантон, але простодушний і несміливий, як дівчина, мрійник, сповнений любові, обдарований мелодійним голосом, що вачарував би Моцарта, Вебера чи Россіні, він так співав деякі пісні Беранже, що серця повнилися поезією, пристрастями, надіями. Убогий, як Люсьєн, Данієль і всі його друзі, Мішель Кретьєн жив із безтурботністю Діоге— н$. Він складав покажчики імен до великих творів, проспекти для видавців, а про свої політичні переконання мовчав, як могила мовчить про таємниці смерті. Цей веселий представник ученої богеми, цей великий державний діяч, який міг би змінити лице суспільства, поліг під мурами монастиря Сен-Меррі, як простий солдат. Куля якогось крамаря скосила одну з найшляхетніших істот, що будь-коли існували на французькій землі. Мішель Кретьєн загинув не ва свої ідеї. Федерація, яку він проповідував, становила для європейської аристократії куди більшу небезпеку, ніж республіканська пропаганда; вона була доцільніша і не така безрозсудна, як страшні й туманні заклики до свободи, що її проголосили молоді шаленці, які вважали себе за спадкоємців Конвенту.

Цього благородного плебея оплакували всі, хто його знав, і немає між ними жодного, хто б не згадував про цього великого, але мало кому відомого політика.

Ці дев’ять чоловік утворили Братство, де пошана і приязнь установили мир між протилежними вченнями та ідеями. Данієль д’Артез, пікардійський дворянин, так само ревно дотримувався монархічних поглядів, як Мішель Кретьєп захищав ідею європейської федерації. Фюльжанс Рідаль висміював філософську доктрину Леона Жіро, а той, у свою чергу, провіщав д’Артезові занепад християнства і зруйнування сім’ї. Мішель Кретьєн визнавав учення Христа, божественного основоположника Рівності, й захищав безсмертя душі від скальпеля Б’я^шона, переконаного аналітика. Вони обмірковували, але не сперечалися. Оратори не хворіли на марнославство, бо самі ж були й своїми слухачами. Виносячи на обговорення свої праці, вони зі зворушливою юнацькою щирістю давали один одному поради. А коли йшлося про якесь серйозне питання, то опонент завжди був ладен поступитися власною думкою і намагався зрозуміти погляди друга й допомогти йому, адже людині завжди легше виявити неупередженість, якщо питання лежить за межами її інтересів. Майже кожному з них були властиві лагідність і терпимість — дві риси, що свідчили про благородство душі. Заздрощі — цей страшний набуток наших ошуканих надій, наших змарнованих талантів, наших не— досягнених успіхів, наших розбитих прагнень — були їм невідомі. До того ж усі вони йшли різними дорогами. Тому кожен, кого, як і Люсьєна, приймали до їхньої спілки, почував себе легко. Справжній талант завжди доброзичливий, щирий і відвертий, йому осоружна бундючність; його критичний дух тішить розум і ніколи не ранить самолюбства. Після того як ущухало перше шанобливе хвилювання, новачок відчував безмірну втіху в товаристві цих молодих обранців. Близька дружба не виключала почуття власної гідності, глибокої поваги до свого колеги; врешті, кожен розумів, що в разі потреби він повинен прислужитись іншому або, у свою чергу, просити підтримки в товариша — тому всі приймали взаємні послуги без будь-яких церемоній. Бесіди, цікаві й невимушені, охоплювали найрізноманітніші теми. Влучні, як стріли, слова легко проникали у глиб сердець. Крайнє убозтво їхнього життя і блиск розумових скарбів становили разючу протилежність. Життєві злигодні тут згадували тільки тоді, коли вопи давали привід для дружніх жартів. Одного дня, коли передчасний холод давався взнаки, д’Артезовим друзям спала одна й та сама думка: всі п’ятеро прийшли до нього, сховавши під плащем дрова. Так буває, коли друзі, збираючись на прогулянку десь за місто, домовляються, що кожен принесе із собою чогось їстівного, і всі приходять з пирогами. Друзі були обдаровані тією внутрішньою красою, що позначається і на зовнішності й разом із працею та безсонними ночами золотить молоді обличчя божественним сяйвом. Непорочність життя і пломінь мислі надавали їхнім рисам, трохи неправильним, виразності й чпстоти. Поетично високі чола промовляли самі за себе. Живі, ясні очі свідчили про бездоганне життя. Коли їм дошкуляли злидні, вони, палко підтримуючи один одного, терпіли їх так весело, що той тягар не затьмарював їхніх облич — облич юпа— ків, котрі ще не звідали справжнього гріха, не принизились до иицої поступки перед сумлінням, на яку пускаються з остраху потрапити в скруту, із прагнення будь— якою ціною доскочити успіху чи з поблажливої вибачливості, з якою письменники ставляться до зради. Почуття певності, якого не знає кохання, зміцнює дружбу і надає їй ще більшої принадливості. Ці люди були певні один в одному: ворог одного з них ставав ворогом для всіх; кожен би поступився своїми доконечними інтересами задля священної єдності їхніх сердець. Нездатні па ганебний вчинок, вони , могли всякому звинуваченню протиставити грізне "ні!" й відважно захищати один одного. Однаково шляхетні серцем і однаково сильні в своїх почуттях, вони могли вільно ширяти думкою і словом у всіх сферах науки й розуму — звідси щирість їхніх взаємин і жвавість їхніх розмов. Певні, що їх зрозуміють, вони давали цілковиту волю думкам; вони не крились одип перед одним, щиро висловлюючи свої болі й радощі; вони думали й почували від повного серця. їм була притаманна зворушлива чулість, що обернула байку "Два приятелі" на скарб для високих душ. І не дивно, що кожну нову людину бони приймали в своє товариство з великою доскіпливістю: вопи надто добре усвідомлювали свою велич та цінували своє щастя і боялися порушити його, прийнявши до Братства якогось неперевіреного новачка.

Ця спілка почуттів та інтересів проіснувала без сутичок і розчарувань протягом двадцяти років. Лише смерть,

забравши у пнх Луї Ламбера, Меро та Мішеля Кретьєна, могла завдати шкоди цій славиш плеяді. Коли 1832 року загинув Мішель Кретьеп, друзі небіжчика — Орас Б’яп— нюп, Дапієль д’Артез, Леон Жіро, Жозеф Брідо та Фюль— жанс Рідаль — забрали його тіло в Сен-Меррі, ризикуючи накликати на себе підозру в політичній неблагона— дійності, й віддали йому останню шану. Вночі вони провели дорогі останки на кладовище Пер-Лашез. Орас Б’яншон подолав усі перепони на цьому шляху, не відступивши перед жодною; він порушив клопотання перед урядом, признавшись у давній дружбі з покійним федералістом. Зворушлива сцена поховання глибоко запала в пам’ять небагатьох друзів, котрі супроводили в тій процесії п’ятьох знаменитих людей. Прогулюючись по цьому гарному кладовищу, ви помітите зелений горбок могили з чорним дерев’яним хрестом, на якому червоними літе* рами виведено: "МІШЕЛЬ КРЕТЬЄН". Такий пам’ятник один на весь цвинтар. П’ятеро друзів купили те місце й вирішили, що саме простотою слід ушанувати пам’ять того, хто сам був простий.

Отож у цій холодній мансарді здійснювалися найпре— красніші мрії почуттів. Там побратими, однаково сильні кожен у своїй царині, просвіщали один одного й щиро висловлювали все, не приховуючи навіть лихих думок; то були люди глибоких знань, і всі загартовані в горнилі злиднів. Прийнятий у середовище цих обранців і визнаний ними за рівню, Люсьєн представляв там поезію і красу. Він прочитав їм свої сонети — їх сприйняли захоплено. Його просили почитати вірші, як він сам, бувало, просив Мішеля Кретьєна заспівати якоїсь пісні. Серед паризької пустелі Люсьєп знайшов нарешті оазу па вулиці Чотирьох Вітрів.

На початку жовтня, витративши останні гроші на дрова, Люсьєн залишився без засобів до існування в самому розпалі праці над переробкою свого роману. Даніель д’Артез палив у себе торфом і мужньо терпів злидні: він ніколи не нарікав на долю, був акуратний, як стара діва, і такпй педантичний, що скидався на скнару.