Втрачені ілюзії - Сторінка 42

Д’Артезова мужність підбадьорювала Люсьспа; він у Братстві був людиною повою, і признаватися в своїй скруті йому було страшенно ніяково. Якось урапці він пішов на вулицю Дюкок, щоб продати видавцеві свого "Лучника Карла IX", але не застав Догро вдома. Люсьєн не знав, як схильні до поблажливості великі уми. Його друзі розуміли,

що поетам властиві слабості, що після напруження душі, надмірно збудженої спогляданням природи, яку їм належить відтворювати, неодмінно настає духовний занепад. Ці люди, такі витривалі у власному горі, болісно переживали Люсьєнові прикрощі. Вони здогадувалися, що він сидить без грошей. І тихі вечори дружніх розмов, глибоких роздумів, поезії, признань, легкокрилих польотів у безмежні обшири мислі, в майбутнє народів, у безодню історії Братство увінчало вчинком, що показав, як мало 8нав Люсьєн своїх нових друзів.

— Люсьєне, друже,— звернувся до нього Данієль,— ти вчора не прийшов обідати до Флікото, і ми знаємо чому.

Люсьєн не міг утримати сліз — вони так і покотилися в нього по щоках.

— Ти не довірився нам, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми позначимо цей випадок хрестиком на каміні, й коли таких хрестиків набереться десяток...

— Кожному з нас, — озвався Б’яншон, — несподівано трапився підробіток: мене Дюплен попросив доглянути хворого багатія; д’Артез написав статтю для "Енциклопедичного огляду"; Кретьєн, узявши хустину й чотири свічки, хотів уже йти на Єлісейські Поля й там проспівати свої чотири пісеньки, аж тут йому замовив брошуру один добродій, якому заманулося прославитись політи-у ком, і Мішель за шістсот франків відпустив йому мудрості Макіавеллі; Леон Жіро позичив п’ятдесят франків у свого видавця; Жозєф продав ескізи, а в неділю йшла Фюльжансова п’єса при повному зборі.

— Ось тобі двісті франків, — сказав Данієль. — Бери і більш не крийся перед нами.

— Дивіться, він, чого доброго, ще кинеться цілувати нас, так ніби ми зробили щось надзвичайне І — сказав Кретьєн.

Щоб зрозуміти, як утішався Люсьєн серед цієї живої енциклопедії ангельських душ, серед молодиків, прикрашених високими талантами, які кожен розвивав у своїй галузі, досить буде подати листи, чудовий взірець розчуленості і вдячності, котрі Люсьєн отримав другого дня від родичів у відповідь па страшний зойк, що вихопився у нього з розпачу:

Давід Сешар Люсьєнові

"Дорогий Люсьєне, посилаю з цим листом вексель на твоє ім’я на суму двісті франків, на тримісячний термін.

Можеш дисконтувати його в торговця папером Метів’є, нашого паризького постачальника, що мешкав по вулиці Серпант. Любий друже, у нас нема нічогісінько. Моя дружина перебрала на себе управління друкарнею і веде сирави з такою самовідданістю, терпінням і завзяттям, що я благословляю небо, яке послало мені в супутники такого янгола. Вона сама впевнилася, що ми не спроможні чимось допомогти тобі. Але, мій друже, ти — на певному шляху, тобі товаришать серця щирі й шляхетні, І я вірю, що ти не відступиш від свого високого покликання, поки з тобою поруч такі, майже божественні уми, як пани Даніель д’Артез, Мішель Кретьєн та Леон Жіро, поки ти дотримуєшся порад панів Меро, Б’яншона й Рі— даля, з якими нас познайомив твій лист. Я підписав цього векселя без відома бви і якось викуплю його в строк. Не сходь зі своєї дороги, вона тяжка, але веде до слави. Я волію витерпіти хоч би й тисячу бід, тільки б знати, що ти не загруз у паризьку твань, якої я стільки набачився там. Май мужність і надалі уникати згубних місць, лихих людей, вітрогонів та літераторів певного гатунку, ціну яким я узнав за мого перебування в Парижі. Одне слово, будь гідним суперником тих небесних душ, які завдяки тобі стали любі й для мене. Незабаром ти дістанеш винагороду за своє поводження. Прощавай, любий брате, ти дуже мене втішив, бо я не сподівався від тебе такої мужності.

Давід"

Єва Сешар Люсьенові "Мій друже, ми плакали, читаючи твого листа. Хай внають шляхетні серця, до яких тебе привів твій янгол— охоронець, що одна мати й одна бідолашна жінка вранці і ввечері молять за них бога, і, якщо палкі молитви доходять до його престолу, він пошле вам усім свою ласку. Так, мій брате, їхні імена вкарбовані в моє серце. О, колись я побачу їх, хоч би довелося йти до Парижа пішки, щоб подякувати їм за дружбу до тебе, — адже вона пролила бальзам на мої живі рани. Ми, любий мій, працюємо тут, як чорнороби. Мій чоловік, ця велика нікому не відома людина, яку я щодень усе більше люблю, відкриваючи нові й нові скарби його серця, занедбав друкарню, і я здогадуюся чому: твоя бідність, наша бідність, бідність нашої матері вбивають його. Нашого обожнюваного

Давіда, як Прометея, шматує коршуп — чорна туга із гострим дзьобом. Про себе ця шляхетна людина зовсім не дбає, але сподівається забагатіти. Всі дні він присвячує дослідам, шукаючи дешевої сировини для виробництва паперу. Він попросив мене заступити його в справах і допомагає мені, скільки дозволяють йому оті дослідження. А тут іще, на лихо, я завагітніла І Ця подія, що мала б нам принести радість, засмучує мене за нинішніх наших обставин. Бідолашна мама ніби аж помолоділа і внайшла в собі сили знову взятися за тяжку працю доглядальниці хворих. Якби не турботи про гроші, ми були б щасливі. С’їарпй Сешар не хоче вділити синові жодного ліараГ Давід ходив до нього позичити трохи грошей, щоб допомогти тобі, бо твій лист страшенно засмутив його. "Я 8наю Люсьєна, він розгубиться й накоїть дурниць", — скааав Давід. Я висварила його. "Щоб мій брат знехтував своїм обов’язком! — відповіла я. — Люсь— ен знає, що я тоді вмерла б із горя". Я й мама, не признавшись Давідові, заставили деякі речі; мама викупить їх, як тільки розживеться на гроші. Так ми зібрали сто франків — посилаємо їх тобі з диліжансом. Не гнівайся, любий, що не відповіла на першого листа. Нам було так сутужно, що й ночами доводилося не спати, я працювала достоту, як чоловік. Я й не здогадувалася, що в мені стільки сили. Пані де Баржетон — жінка без душі й серця. Навіть розлюбивши тебе, вона повинна була б заступитися за тебе й допомагати тобі, адже це вона вирвала тебе 8 наших обіймів і кинула в жахливе паризьке море, де лиш із божої ласки можна знайти справжню дружбу у вирі людей та зацікавлень. Нема чого за нею побиватися. Мені б хотілося, щоб біля тебе була віддана жінка, друга Єва; але тепер, знаючи, що ти серед друзів, які люблять тебе так само, як і ми, я спокійна. Розгорни ж свої крила, мій прекрасний, мій любий генію! Ти — наша любов, ти будеш нашою славою!

Єва"

"Моя люба дитино! Після того, що написала тобі сестра, мені лишається благословити тебе і сказати, що мої молитви й думки — леле! — повні лише тобою на шкоду тим, кого я бачу поруч себе, бо є серця, які завжди виправдують тих, хто далеко, і таке серце

твоєї матері"

Отже, через два дні Люсьєн зміг иоверпути друзям гроші — запропоновані йому від щирого серця. Мабуть, ніколи життя не здавалося йому таким чудовим, але його самолюбний порив не сховався від уважних поглядів благородних і щирих друзів.

— Ти наче боїшся лишитися в боргу перед нами! — вигукнув Фюльжанс.

— Його радість мене тривожить, — сказав Мішель Кретьєн. — Вона підтверджує мої спостереження: Люсь— єн марнолюбний.

— Він же поет, — мовив д’Артез.

— Невже ви докоряєте мені за таке природне почуття?

— Вже одне те гаразд, що Люсьєн його не приховує, — сказав Леон Жіро. — Він одвертий з нами; але боюся, що надалі остерігатиметься пас.

— Чого б то? — спитав Люсьєн.

— Ми читаємо в твоєму серці, — сказав Жозеф Брідо.

— В тобі закладено диявольський дух, — вів далі Мішель Кретьєн, — і ти в своїх очах виправдуєш учинки, протилежні нашим принципам; замість того щоб бути софістом у думках, ти будеш софістом у вчинках.

— Боюся, це правда, — мовив д’Артеэ. — Люсьєне, ти сам із собою вестимеш гідні захвату суперечки і досягнеш у цьому досконалості, але закінчиться все це лихими вчинками. Ти ніколи не дійдеш згоди із самим собою.

— На чому ж грунтується ваше звинувачення? — спитав Люсьєн.

— Твоє марнолюбство, мій дорогий поете, таке велике, що ти вкладаєш його навіть у дружбу! — вигукнув Фюльжанс. — Всяке марнолюбство свідчить про страшенний егоїзм, а егоїзм — трутизна для дружби.

— О господи! — скрикнув Люсьєн. — Виходить, ви не знаєте, як я вас люблю!

— Якби ти любив нас, як ми любимо один одного, хіба ти повертав би нам із таким поспіхом і так підкреслено те, що ми запропонували тобі з великою приємністю?

— Тут нічого не позичають, а просто дають, — гостро мовив Жозеф Брідо.

— Не думай, що ми жорстокі, любий хлопче, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми проникливі. Ми побоюємось, як би одного чудового дня ти не віддав перевагу втіхам дрібної мстивості перед радощами нашої дружби. Прочитай Гетевого "Тассо", найвеличніший твір цього генія, і ти довідаєшся, що поет полюбляє коштовні ткапини, бенкети, тріумфи, пишноту. Будь і ти Тассо, але без його безумств. Тебе вабить світ і його втіхи? Залишся тут... Перенеси в царину думки те, чого жадає твоя суєтність. Заміни одне безумство іншим, вклади чесноту у вчинки, а порок у думки, замість того щоб, як сказав тобі д’Ар— тез, мислити добре, а робити погано.

Люсьєн понурив голову: його друзі мали рацію.

— Далебі, я не такий сильний, як ви, — сказав він, окинувши їх чарівливим поглядом. — У мене не такі плечі, щоб я утримав на них Париж, і мені бракує мужності для боротьби. Природа наділила нас різними вдачами й можливостями, і ви краще, ніж будь-хто, знаєте зворотний бік вад і чеснот. А я, признаюся .вам, уже стомився.

— Ми тебе підтримаємо, —— сказав д’Артез. — Це найперший обов’язок вірної дружби.

— Підмога, яку ви мені надали, випадкова, ми всі однаково убогі; злидні незабаром знову мене обсядуть. Кретьєн наймається до кого попало, з видавцями він не знайомий. Б’яншон — поза цим колом інтересів. Д’Артез має справу з видавцями наукових і спеціальних праць, а вони аж ніяк не можуть впливати на видавців літературних новинок. Орасові, Фюльжансові, Рідалю та Брі— до за родом їхньої діяльності нема потреби й близько підходити до видавництв. Я маю шукати якогось виходу.

— Роби те, що й ми: терпи! — сказав Б’япшон. — Мужньо терпи й покладайся на працю.

— Але те, що для вас лише терпіння, для мене — смерть,— жваво заперечив Люсьєн.

— Перш, ніж тричі проспіває півень, — сказав, посміхаючись, Леон Жіро, — ця людина зречеться праці заради лінощів і паризьких утіх.

— А куди вас привела праця? — сміючись, мовив Люсьєн.

— їдучи з Парижа до Італії, на півдорозі не побачиш Рима, — сказав Жозеф Брідо.