Втрачені ілюзії - Сторінка 40

Я мешкаю в тій самій кімнаті, де він, бувало, живився самими вишнямп й хлібом, як Рус— со, але без Терези. Приходьте за годину, я буду вдома.

Поетп розсталися, потпсиувши один одному руки, в нез’ясовному пориві журби та щирої приязні. Люсьєн пішов по свій рукопис, а Данієль д’Артез до ломбарду заставити годинника, щоб купити дві в’язки дров: 6а— дворі похолодніло, і йому хотілося, щоб новий друг погрівся біля каміна. Люсьєп з’явився точно, як домовились, і насамперед помітив, що будинок у порівнянні з ііого готелем іще непоказніший, — у кінці довгого похмурого коридора виднілися сходи. Данієлева кімната була па шостому поверсі; два віконця, між ними чорна пофарбована шафа, повна папок із наклейками, жалюгідне дерев’яне ліжко, схоже на койки у спальні колежу, ніч— ний столик, куплений у крамниці випадкових речей; двов крісел, набитих волосом, стояли в глибипі кімнати, обклеєної шотландськими шпалерами, що за довгий час покрилися шаром кіптяви. Довгий стіл, захаращений паперами, займав простір між каміном та вікном. Навпроти каміна стояв поганенький комодик червоного дерева. Незвичайний тут зачовганий килим застеляв підлогу. Ця розкіш була корисна — вона зменшувала витрати на паливо. При столі було просте канцелярське крісло, оббите сап’яном, що, відживши свій вік, уже побілів; півдюжини нужденних стільців довершували обставу кімнати. На каміні Люсьєн помітив пузатий старожитній свічник із чотирма восковими свічками та з дашком. Коли гість, побачивши тут усі прикмети гризької нужди, спитав, навіщо такі дорогі свічки, д’Артез відповів, що не терпить запаху лойових свічок. Це свідчило про витонченість почуттів хазяїна кімнати. Читання роману тривало сім годин. Данієль слухав із святобливою увагою, не зронивши й слова, не зробивши жодного зауваження — вельми рідкісне свідчення чулості, виявлено! слухачем.

— То якої ви думки? — спитав Люсьєн, кладучи рукопис на камін.

— Ви на добрій і вірній дорозі, — урочисто відповів д’Артез, — але ваш роман треба переробити. Якщо ви не хочете бути сліпим послідовником Вальтера Скотта, ви мусите виробити власну манеру, а не запозичувати її.

Щоб змалювати своїх героїв, ви, як і він, починаете з довгих розмов; і тільки коли ваші герої наговорилися, ви беретеся до опису та дії. Через те у вас відходить на другий план боротьба протилежних сил, необхідна для драматизму в усякому творі. Переставте навпаки умови завдання. Замініть розтягнені розмови, яскраві у Скотта і досить-таки безбарвні у вас, описами, до яких вельми схильна наша Французька мова. Хай ваш діалог буде доконечним наслідком, який увінчуватиме вашу зав’язку. Переходьте г.л?.зу до дії. Беріться за ваш сюжет то збоку, то з кінця; одне слово, розгортайте його по-різному, щоб уникнути одноманітності. Застосувавши до історії Франції форми драматичного діалогу Шотландця, ви будете новатором. У Вальтера Скотта немае пристрасті, — вона йому незнана або заборонена лицемірними звичаями того краю. Для нього жінка — уособлення обов’язку. Героїні його романів, за рідкими винятками, всі однакові, всі вони, як кажуть художники, створені за одним трафаретом. Усі вони походять від Кларісси Гар— лоу; він зводить усі жіночі образи до одного задуму і тому подає лише зразки одного типу, більш або менш яскраво забарвлені. Жінка будить пристрасть і вносить у суспільство безлад. Форми пристрасті безмежні. Змальовуйте людські пристрасті, і ви допадетесь до невичерпного джерела, яким знехтував цей великий геній тільки задля того, щоб його читали в усіх родинах удавано доброчесної Англії. У Франції, в найбурхливішу добу нашої історії, ви знайдете чарівні вади та блискучі звичаї у католиків і можете протиставити їм похмурі постаті кальвіністів. Будь-яке з колишніх царювань, починаючи від Карла Великого, потребує щонайменше одного роману, а деякі, як, наприклад, царювання Людовіка XIV, Генріха IV, Франціска І,—навіть чотирьох-п’яти романів. Замість того щоб розтягнено розповідати про давно усім відомі події, спробуйте створити мальовничу історію Франції і, зображуючи одяг, меблі, будинки, внутрішню обставу, побут, відтворіть дух епохи. У вас є засіб стати самобутнім — спростуйте помилкові думки, що спотворюють образи більшості наших королів. Наважтеся в першому ж своєму творі відновити величний і прекрасний образ Катерини Медічі, яку ви віддали в жертву упередженням, що досі тяжіють над нею. Нарешті, змалюйте Карла IX таким, яким він був насправді, а не таким, яким його зобразили протестантські письменники. По десятьох роках наполегливої праці ви досягнете слави й

багатства.

Була вже дев’ята. Люсьєн, ідучи за таємним прикладом свого майбутнього друга, запропонував йому пообідати в Едона і витратив на це двадцять франків. За обідом Данієль відверто розповів Люсьєнові про свої надії

і суть своїх занять. Д’Артез не припускав, щоб визначний талант міг обійтися без глибокого знання філософії. Тепер він вивчав скарби філософії давпьої й новітньої. Так само, як і Мольєр, перш ніж писати комедії, Данієль хотів стати глибоким філософом. Він вивчав життя за книгами і життя живих людей, вивчав думки й події. Серед його друзів були вчені — природознавці, молоді лікарі, політичні письменники, художники — ціле товариство працелюбних, вдумливих людей з великим майбутнім. Він жив на гонорари за сумлінні й погано оплачувані статті для бібліографічних, енциклопедичних чи пауково-природничих словників; він писав стільки, скільки було потрібно, щоб жити й домагатися своєї мети. Д’Артез писав твір, сповнений грою уяви, тільки для того, щоб краще вивчити художні засоби мови. За цю, ще не закінчену, книжку він то брався, то знову кидав її, особливо він любив працювати над пею в дні розпачу. То був психологічний твір широкого змісту у формі роману. Хоч Данієль тримався дуже скромно, він здався Люсьєнові справжнім велетнем. Об одинадцятій годині, коли вони виходили з ресторану, Люсьєн уже пройнявся щирою приязню до цієї далекої від будь-якої пихи чеснотливої і шляхетної натури, що й сама пе усвідомлювала своєї величі. Поет не відкидав Данієлевих порад, він прийняв їх беззастережно. Прекрасний талант д’Артеза, дозрілий завдяки роздумам і критиці в години усамітнення, критиці, призначеній не для когось іншого, а для самого себе, раптом розчинив перед Люсьєном двері до найчарівніших палаців фантазії. Палкий пломінь уст торкнувся уст провінціала, і слово паризького трудівника знайшло в голові ангулемського поета підготовлений грунт. Люсьєн заходився переробляти свій роман.

Щасливий з того, що надибав у паризькій пустелі споріднене серце, сповнене щирих почуттів, провінційний геній повівся так, як поводять себе всі юнаки, що жадають любові, — він пристав до д’Артеза, як хронічна хвороба; він заходив по нього, коли йшов у бібліотеку, погожими днями гуляв із ним у Люксембурзькому саду, вони разом обідали у Флікото, а ввечері поет проводив товариша до його вбогої оселі; одне слово, він тулився до нього, як тулились один до одного французькі солдати на засніжених російських рівнинах. У перші дні знайомства з Дапієлсм Люсьєн не без жалю помітив, що він заважає д’Артезовим друзям, які збиралися в нього: ці обранці долі, про яких Данієль розповідав із таким захопленням, розмовляли в його присутності дуже стримано, всупереч виразним ознакам щирої дружби. Люсьєн непомітно виходив, страждаючи від цього неумисного вигнання, а також від цікавості, яку збуджували в ньому ці незнайомі люди, що звертались один до одного попросту на імена. Всі вони, як і д’Артез, були позначені печаттю високих обдарувань. Кінець кінцем Данієль, без відома Люсьєна, переміг їхню приховану відчуженість до поета, і його визнали гідним увійти в це Братство великих умів. Тепер Люсьєн міг ближче взнати товаришів, які майже щовечора збиралися в д’Артеза і яких поєднувала палка дружба і серйозність розумових запитів. Усі вони вбачали в особі д’Артеза видатного письменника і вважали його своїм вождем, відтоді як повернувся до провінції з причин, про які тут розводитися немає потреби, їхній перший вождь — один із найвизначніших тогочасних умів, геній-містик. В розмовах часто зринало його ім’я — Луї. Легко зрозуміти, яку цікавість мали розбудити в уяві поета ці люди — тут досить буде згадати лише про тих, котрі, як і д’Артез, уже досягли слави; але багато з них загинули надто рано.

Серед тих, які живуть і досі, був Орас Б’яншон, тоді ще студент-медик, що відбував практику в лікарні Милосердя, а в майбутньому одне із світпл паризької Медичної школи — він надто відомий тепер, щоб була потреба змальовувати його зовнішність, характер, склад розуму. Далі — Леоп Жіро, глибокий філософ, сміливий теоретик, що переглядає всі філософські системи, судить їх, висловлює в ясній формі іі складає до стіп свого кумира — Людства. Великий у всьому, навіть у своїх хибах, ушляхетнених щирістю, цей невтомний трудівник, цей сумлінний учень очолив етико-політичну школу, по— справжньому оцінити яку зможе лише час. Хоч переконання скерували його в царину, далеку від тієї, куди поривалася решта товаришів, він залишився їхнім вірним другом. Мистецтво тут представляв Жозеф Брідо, один із найкращих художників молодої школи. Якби не його занадто вразлива натура, що засуджувала митця на таємні страждання, Жозеф, який, правда, ще не сказав свого останнього слова, міг би стати послідовником італійських майстрів: у нього рисунок римської школи і венецький колорит. Але його вбиває кохання, яке ранить

іі ому не лише серце, а й мозок, підточує саме його життя, змушує метатися з однієї крайності в другу. Залежно від того, щасливий Жозеф чи нещасний у своєму несталому коханні, він посилає на виставку то етюди, де надмірне захоплення колоритом пішло на шкоду рисункові, то картини, які він писав під гнітом уявного горя і, віддавши перевагу рисункові, зовсім знехтував колорит, хоч і чудово ним володіє. Він раз у раз розчаровує сподівання друзів і публіки. Гофман був би в захопленпі від його сміливих поривань у мистецтві, від його химер і буйної фантазії. Коли якась його досконала річ викликає захоплення, він і сам тішиться своїм успіхом, але тут-таки починає тривожитися, що його не хвалять за іншу картину, де його духовний зір бачить те, що недоступне очам загалу.