Втрачені ілюзії - Сторінка 43

— По-твоєму, пироги мають самі лІ8ти в рот.

— Самі вони лізуть в рот лише первісткам французьких перів, — сказав Мішель Кретьєн. — А ми не того гатунку, ми повинні самі сіяти й жати і вважаємо, що так пироги будуть смачніші.

Мова перейшла на жарти, і друзі заговорили на інші теми. Ці проникливі уми, ці ласкаві серця намагалисяу щоб Люсьен забув маленьку сутичку, але відтоді він зрозумів, як важко їх обманути. Незабаром знову запав йому в душу відчай, та вій приховував свої почуття від друзів, вважаючи, що вони наставники невблаганні. Під ушшвом свого південного темпераменту, який так легко перебігав по всіх клавішах почуттів, він приймав найсуперечливіші ухвали.

Кілька разів Люсьен висловлював намір узятися за газетярську роботу, і щоразу друзі каздли йому:

— Ой, бережись!

— То буде могила для нашого милого Люсьєна, якого ми знаємо й любимо, —*■ сказав д’Артез.

— Ти не встоїш проти спокусливих утіх, що постійно супроводять працю всякого журналіста; а стійкість — це основа доброчесності. Тебе так захопить влада, право прирікати на життя й на смерть витвори мислі, що за два місяці ти станеш затятим журналістом. А стати журналістом — означає стати проконсулом у літературній республіці. "Хто може все сказати, той може все зробити". Це вислів Наполеона, і він мав рацію.

— А хіба ж біля мене не буде вас?

— Ні! — скрикнув Фюльжанс. — Ставши журналістом, ти думатимеш про нас не більше, ніж знаменита, всіма обожнювана балерина, роз’їжджаючи у своїй шовком оббитій кареті, думає про рідне село, про корови й чере— вики-сабо. Ти наділений всіма якостями журналіста — блиском і жвавістю думки. Ти ніколи не відмовишся від гострого дотепу, хоч би від нього довелося плакати твоєму другові. Я бачу журналістів у театральних фойє, вони наганяють на мене страх. Журналістика — справжнв пекло, то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія.

Що більше друзі наполягали, щоб Люсьєн не ставав на згубний шлях, то дужче вабило його бажання спізнати тієї небезпеки, і він затіяв суперечку сам із собою: чи н$ смішно було б покірно ждати, поки тебе знову обсядуть злидні? Після невдалої спроби видати свій перший роман, Люсьєн не надто квапився сідати за другий. Та й на які кошти він буде жити, пишучи новий? За місяць бідування запас його терпіння вичерпався. Та хіба не можна ушляхетнити професію, яку споганили журналісти, позбавлені честі й совісті? Друзі ображають його своїм недовір’ям, йому хочеться довести їм силу свого духу; може, він іще колись допоможе їм, ставши оповісником їхпьої слави!

— А потім, що то за дружба, коли вопа боїться співучасті? — спитав він якось увечері Мішеля Кретьєна, проводжаючи його додому разом із Леоном Жіро.

— Ми нічого не боїмося, — відповів Мішель Кретьен. — Якби тобі трапилося нещастя вбити свою коханку, я допоміг би тобі приховати злочин і міг би й далі тебе шапувати; та коли я взнаю, що ти шпигун, я з жахом відсахнуся від тебе, тому що боягузтво й злочин стануть для тебе звичаєм. Оце тобі у двох словах уся суть журналістики. Дружба прощає переступ, неусвідомлений порив пристрасті, але вона невблаганна, коли йдеться про торгівлю сумлінням, розумом, думкою.

— Невже я не можу стати журналістом заради того, аби тільки продати свою збірку віршів, свій роман? А потім я зразу покину газету.

— Макіавеллі так би й зробив, але не Люсьєн де Рю— бампре, — сказав Леон Жіро.

— Гаразд! Я доведу вам, що я вартий Макіавеллі.

— О! — вигукнув Мішель, стискаючи Леонові руку. — Ти штовхаєш його на згубу! Люсьєне, — сказав він, — у тебе є триста франків; ти можеш спокійно прожити па них три місяці. Тож берись до праці, напиши другий роман. Д’Артез і Фюльжанс допоможуть тобі створити сюжет. Ти наб’єш руку, станеш справжнім романістом. А я проникну в один із тих лупанарів мислі, я стану на три місяці журналістом, продам твої книжки якомусь видавцеві, перед тим полаявши його публікації; я напишу статті, я доб’юся прихильних відгуків про тебе; ми забезпечимо тобі успіх, ти станеш великою людиною і залишишся нашим Люсьєном.

— Але ж ти ображаєш мене, запевняючи, що я загину там, де ти залишишся неушкодженим.

— Прости його, боже, він іще дитя! — вигукнув Мі— дпель Кретьєн.

Вигостривши свій розум на вечорах, проведених у д’Артеза, Люсьєн узявся вивчати статейки та бульварні жарти дрібних газет. Упевнений, що буде принаймні рівнею найдотепнішим журналістам, він став тайкома вправлятися в цій гімнастиці думки і якось уранці подався з дому із зухвалим наміром запропонувати свої послуги котромусь із командирів легких загонів преси.

Виряджений у свій найкращий костюм, він перейшов на другий берег Сени, сподіваючись, що журналісти й письменники, майбутні колеги по перу, зустрінуть новачка прихильніше та безсторонпіше, ніж оті два гатунки книгарів, із чиєї вини розбилпея його надії. Він зустріне сердечність, щиру н ніжну доброзичливість, як і в Братстві на вулиці Чотирьох Вітрів. Хвилюючись од передчуттів, таких приємних людям із буйною уявою, і переборюючи їх, він вийшов на вулицю Сен-Фіакр, поблизу Монмартра й зупинився перед будинком, де містилася редакція однієї газетки; побачивши цей будинок, Люсьєн відчув, що увесь тремтить, ніби хлопчисько, який уперше переступає поріг вертепу. Одначе він увійшов до редакції, що розташувалася на антресолях. У першій кімнаті, розділеній навпіл перегородкою, знизу дощатою, вгорі гратчастою, він побачив однорукого інваліда, який своєю єдиною рукою притримував па голові кілька стоп паперу, а в зубах держав податкову книжку управління гербовими зборами. Цей бідолаха з жовтим, усіяним чер— вопими бородавками обличчям, за що й дістав прізвисько Гарбуз, показав Люсьєнові па газетного цербера, який сидів за перегородкою. То був відставний офіцер із орденською стрічкою в петлиці; кінчик його носа ховався в сивуватій щетині вусів, голова, прикрита чорною шовковою шапочкою, визирала з широкого синього сюртука, як голова черепахи з-під панцера.

— З якого числа ви, добродію, хочете передплатити? — спитав його той офіцер часів Імперії.

— Я прийшов пе в справі передплати,— відповів Люсьєн.

На дверях проти входу поет помітив табличку з написом: "Редакція", а нижче: "Стороннім входити заборонено".

— Ага, зрозуміло, вимагаєте спростування! — вів далі паполеонівський солдат.— Ну, звісно! Ми й справді суворо поставилися до Марієтти. Що поробиш! Сам не знаю, в чому причина. Та якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, я готовий, — додав віп, глянувши па розвішані в кутку рапіри й пістолети — цю зброю сучасного лицарства.

— Аж ніяк, добродію. Я хотів би поговорити з редактором.

— До четвертої тут нікого не буває.

— Послухайте, дядечку Жірудо, я налічив одинадцять шпальт, по сто су кожна; отже, мені належить п’ятдесят п’ять франків, а я отримав сорок; вп заборгували мені ще п’ятнадцять, як я й казав...

Ці слова вилітали з рота непоказного миршавого молодика з обличчям прозорим, як білок недовареного яйця, 8 ніжно-голубими, але страшно лукавими оченятами; його було майже не видно за дебелою статурою колишнього вояки. У Люсьєпа аж мороз пішов поза шкірою, коли він почув цей голос, у якому поєднувалося котяче нявкання з астматичною ядухою гієни.

— Овва, мій юний рекруте! — відповів одставний офіцер. — Та ви ж лічили й заголовки й пробіли, а я дістав наказ від Фіно враховувати лише повні рядки й ділити їх на число рядків, які мають бути в шпальті. Зробивши таку ущипливу операцію над вашою статтею, я вилучив три шпальти.

— Ну й арап! Він не платить за прогалини. А своєму компаньйонові, жмикрут, платить за всі рядки. Нехай-но я поговорю з Етьєном Лусто, з Верну...

— Не можу порушувати наказу, хлопче, — сказав офіцер.— І то не сором вам за якихось п’ятнадцять франків повставати проти свого хлібодавця! Хе! Ну, зайвий раз не почастуєте друзів склянкою пуншу або виграєте зайву партію на більярді, та й по всьому!

— Фіно засовує руку в нашу кишеню, але він дорого ва це заплатить, — сказав журналіст; він підвівся й вийшов.

— Овва! Вольтер, Руссо! — буркнув касир собі під ніс, глянувши на провінційного поета.

— То я зайду о четвертій, добродію, — сказав Люсьен.

Поки точилася суперечка, Люсьєн розглядав по стінах

портрети Бенжамена Констана, генерала Фуа і сімнадцятьох знаменитих ораторів ліберальної партії, почеплених упереміш із карикатурами на правителів. Найпиль— ніше він дивився на двері святилища, де, певно, створюють цей дотепний листок, який втішав його щоранку, користуючись правом висміювати королів і найважливіші державні події, одне слово, не милувати нічого заради дотепу. Люсьєн пішов потинятися бульварами, — розвага для нього зовсім нова й така захоплююча, що він і не подумав про сніданок, а проте у вітринах годинникарів стрілки на циферблатах наближалися вже до четвертої. Поет мерщій повернувся на вулицю Сен-Фіакр, піднявся східцями, відчинив двері: старого воїна вже не було, а па аркушах поштампованого паперу сидів інвалід і жував скоринку хліба; тепер він стояв на посту з тим самим покірним виглядом, І8 яким колись стояв у караулі, стояв, нічого не розуміючи, як не розумів, навіщо ті стрімкі переходи, в яких він тупо марширував, скоряючись наказу імператора. Люсьенові сяйнула зухвала думка: одурити цього грізного стража —■ і, не скидаючи капелюха, ніби був тут своєю людиною, він одчинив двері до святилища. Перед його жадібним зором постав круглий стіл, накритий зеленим сукном, та шість стільців вишневого дерева із плетеними ще новими сидіннями. Пофарбована підлога в цій кімнаті була не натерта, і це свідчило, що відвідувачі сюди приходять рідко. На каміні він помітив дзеркало^ дешевий, покритий пилюкою годинник, два свічники з двома криво поставленими свічками в кожному й, нарешті, всюди валялися візитні картки. На столі — чорнильниця з висохлим чорнилом, схожим на лак, довкола, мов сонячні промені, поламані пера і безладно розкидані старі газети. На клаптях поганенького паперу він побачив кілька статей, написаних нерозбірливо, майже ієрогліфами; аркушики зверху були надірвані — знак, що стаття вже набрана.