Я прийшов дати вам волю - Сторінка 56

Та й на прохання це ніяк не відгукнулися. Ні, є щось вище за всяку владу людську і вище за отаманове прохання.

Степан раптом ударив кулаком по коліну:

— Ні, в гробину їх!.. Ні! Гуляй, браття!—Та руки в нього уже смикалися. Він шукав очима місця, як вийти...

Федір Сукнін підхопив його і повів убік. До намету. Степан слухняно йшов з ним. Аарко Тимофеев налив чару, запропонував усім:

— Наливайте! А то... гірше так. Веселись! Що вже тепер?

— Ну, Лазарю!.. Танцювати ше поклич.

— Ну, а що тепер? Ну — на помин душі Купріяно-вої...— Ларко випив, кинув чару: навіть і йому було недобре, тоскно. Він тільки сказав: — Ніхто не винен... Пристав отаман, закрутився... Хіба ж хотів він?

Від того місця, де щойно зіслизнула з життя людина, потихеньку, мовчки стали розходитися. Зосталося троє чи четверо, неголосно розмовляли, де поховати тіло.

Із-за берегової кручі виглянув краєчком місяць; на річці й на обох берегах унизу все потонуло в мороці й задумі.

Степан лежав долілиць біля намету. Сукнін сидів осторонь на сідлі.

Підійшов Ларко, став.

— Господи, господи, господи-и!—стогнав Степан.

І шкріб землю, й озирався.— Здолав мене диявол, Ларко. Здолав, гад: рукою моєю водить. За віщо козака погубив?! За віщо-о?!

Ларко стояв над отаманом, жорстоко мовчав. Ларкові до смерті жаль було козака Купріяна Сонцева. І йому хотілося, щоб отаман мучився тепер, йому хотілося, щоб вимучився вкрай, до нестерпного болю.

— А ви?! — підхопився раптом Степан на коліна.— Поряд були — не могли спинити! Чого щоразу ждете? Чого ждете? Добрі тільки потім дорікати!..

Ларко мовчав. І Сукнін мовчав.

— Чого мовчите?! — загорлав Степан.— Чого не спинили?!

— Спини! — вигукнув Сукнін.— Ніхто й оком не встиг змигнути.

— Якби моя воля,— неголосно й теж зло заговорив Ларко,— та щоб не взнав ніхто: одрубав би я тобі голову зараз... за Купріяна. Г рука б не здригнулася.

Сукнін оторопів... Навіть встав із сідла, на якому сидів.

Степан скочив на ноги... Чи то він раптом — у цю коротку мить — зважився на щось, чи то — ось-ось — на щось страхітливе з радістю готовий зважитись. Не гнів, а здогад якийсь осяяв отамана. Він ступив до осавула. Ларко позадкував од нього... Федір про всяк випадок зайшов збоку. Та отаман зовсім не загрожував.

— Ларко,— наче в маренні, з благанням щирим, квапливо заговорив Степан,— рубони. Любий!.. Ходімо? — Він схопив осавула за руку, поволік за собою.— Ходімо, Федоре, ходімо теж.— Він і Федора схопив міцно за руку. Він тягнув їх до води.— Братці, одрубайте — і в воду к бісовій матері. Ніхто не взнає. Не можу більше: гріх замучить. Змії ссатимуть — не помру. Одрубайте! Одрубайте! Богом благаю, одрубайте!.. Любі мої... допоможіть. Не можу більше. Тяжко.

Степан коло води впав на коліна, опустив голову.

— Далі відштовхнете потім,— порадив.— А то приб'є хвилею...— Вірив він, чи як, що друзі його вірні, улюблені його товариші зітнуть йому голову? Хотів вірити? Чи хотів показати, що вірить? Він сам не розумів... Душа боліла. Дуже боліла душа. Він справді хотів смерті. Ось і не пив останнім часом... Ні, не вино, не вино роз'ятрило душу. Що вино сильному чоловікові! Він бачив, він здогадувався: діло, яке він звів на крові, часто безневинній, тільки-но відвернешся — розвалюється. Розлітається прахом. Нічого тривкого за спиною. Астраханські діла, про які згарячу — при всіх! — доніс бідолашний Куп-ріян,— це мала краплина, що переповнила велику гірку чашу. В Царицині теж не краще: Прон Шумливий сваволить гірше за боярина. На Дону, коли хто приходить звідти, кажуть: ненадійно. Погано. Причаїлись... Такої війни, яку розкачав Степан, там не хотіли навіть ті, хто напочатку мовчки благословляв на неї. Там злякалися. Так — на бенкеті вселенському, в громі сурм — чутливе отаманове серце чуло перебій і сум'яття. Це тяжко. О, це тяжко відчувати. Він приховував біль від інших, але від себе його не приховаєш.

— Вгамуйся, Степане,— миролюбно сказав Ларко.— Що вже тепер?

Федір торкнув Ларка за руку, показав: мовчи.

Степан плакав, стоячи на колінах, повернувшись обличчям до Волги.

— Дайте сам побуду,— попросив він стиха.

Осавули пішли до намету. Але очей з отамана не спуо

кали. Він усе сидить, сперся ліктями на коліна, ледь похитується назад-уперед.

— Баба... вибила з колії,— мовив Сукнін.

— Не баба... Наш недогляд, Федоре: треба було перестріти Купріяна, навчити, як казати. А то й зовсім не пускати, завтра б розказав.

— Купріян, звичайно... Але баба! У мене допіру в самого волосся на голові заворушилося, коли вона заголосила. Звідки вона вивернулась, навіжена?

— Васько, що ж, помирає?

— Видно... От іще гадюку на грудях пригріли,— Шолудяк, дармоїд косоокий,— суворо сказав Сукнін.— Він там воду каламутить. Васько заслаб, він узяв гору.

— Навіщо вони Львова порішили?

— Спитай! Шолудяк усе.

Стиха розмовляли між собою біля.намету осавули. І поглядали на берег: там усе сидів отаман і все ледь похитувався, похитувався, наче молився богові своєму — могутньому, древньому — Волзі. Іноді він бурмотів щось і стиха, болісно стогнав.

Місяць піднявся вище над крутояром; середина річки щедро блискотіла; біля берега, в чорноті, хлюпались у вимивини повільні хвилі, шипіли, відповзаючи, кипіли... І хтось великий, невидимий обережно зітхав.

Згодом Степан ступив у невеликий човен тут же неподалік, приліг на суху очеретяну підстилку й задрімав, заколисаний прибережною хвилею. І приснився йому виразний червоний сон.

Наче стоїть він на високій-високій горі, на маківці, а знизу до нього хоче йти юна перська князівна, та ніяк не може видертися, посковзається й падає. І плаче. Степанові чутно. Йому жаль князівни, так жаль, що лишається тільки самому заплакати. А потім князівна — ні з того ні з сього — стала танцювати під музику. Та так легко, нестямно...мов метелик у квітах, затріпотіла, аж в очах замиготіло. "Чого вона? — здивувався Степан.— Так і запалитися можна". Хотів крикнути, щоб угамувалася, а — не може крикнути. І не може зрушити з місця... І ось побачив він, що до князівни збоку підкрадається Фрол Минаєв, хитрий, сторожкий Фрол,— хоче зарубати князівну. А князівна зайшлась у танці, нічого не бачить і не чує — танцює. У Степана від болю й від жалю стиснулося серце. "Фроле!" — закричав він. Та крик не вийшов із горла — вийшов стогін. Степана охопив відчай... "Зарубає, зарубає він її. Фро-о-оле-е!.." Фрол махнув шаблею, і тріпотіння припинилось. Князівна зникла. І земля в тому місці спітніла кров'ю. Степан затулив обличчя й тихо закричав з горя, заплакав...І прокинувся.

Над ним стояв Ларко Тимофеев, тряс його.

— Степане!.. Батьку... Чого ти?

— Ну? —обізвався Степан.— Що?

— Чого стогнеш?

Степан сів. Горе стояло клубком у горлі... Аж боляче.

Степан опустив руку за борт, зачерпнув води, доніс, скільки зміг, сполоснув обличчя. Зітхнув.

— Приснилося щось, чи як? — спитав Аарко.

— Приснилося...

Якось на диво ясно було навкруги. Степан підвів голову... Прямо над ним висів — витріщився в очі — великий червоний місяць. Недобре, нездорове тепле світло його стікало на воду; подекуди, де у воді віддзеркалювались хмари, здавалося, понатікали цілі ливи червоного.

— Душно, Ларко... Тобі нічого?

— Та ні, я спав, поки ти не застогнав...

— Застогнав?

— Ну. Що за сон такий?

— Не знаю... дурний сон. Не пам'ятаю. Випив зайвого. Ти чого тут?

— Спав тут...

Степан пригадав учорашнє... козака Купріяна... Опустив голову й коротко простогнав.

— Випити, може?..— порадив Аарко.

— Ні, Аарко... тобі не страшно?—спитав Степан.

— О! — здивувався Аарко.

— Ні, не те кажу: не тяжко? Душно якось... Га?

— Та ні... Чого? — не розумів Аарко.

— Гаразд... Таж я — хильнув учора зайвого, справді.

— Похмелись!

— Іди спати, Аарко... Дай побути самому.

Аарко, заспокоєний мирним тоном отамана, пішов досипляти в намет.

Усі спали; величезна, ясна, червона ніч нечутно текла і збігала кудись у світ чужий, неосяжний — геть із землі.

Рано-вранці, ледь благословилося на світ, Степан був на ногах.

Табір ще спав міцним сном. Весь берег був суціль усіяний сплячими. Тільки подекуди стовбичили вартові. Та біля самісінької води, віддалік від табору, спиною до нього нерухомо сидів самотній чоловік; можна було подумати, що він спить отак — сидячи. І хоч було це неблизько, Степан упізнав того чоловіка і через увесь табір попрямував до нього.

Це був Матвій Іванов. Він не спав. Забачивши Степана, він зітхнув, повів очима на табір і сказав так, наче він сидів і щойно про це думав:

— Ось вони, вояки твої... Набіжи півсотні стрільців — до обіду всіх вирубають. З перепочинком. Не добудитися ніяким вартовим...

Степан зупинився й подивився на воду.

— Угамуйся, Степане,— заговорив Матвій майже вимогливо, але з непідробною гіркотою в голосі.— Угамуйся, Христа ради, з пиятикою! Що ти робиш? Ти ось зібрав їх — тридцять тисяч — та всіх їх одного дня й порішиш. Гріх-бо який!.. І чого це ти знову зірвався? Чи тобі не шкода їх, Степанку?—У Матвія на очах з'явилися сльози.— Надіє ти наша, заступнику наш, батечку,— пропадемо ж ми. Приведи під Синбірськ отаку похмільну ораву — що ж буде? Переб'ють, як баранів! Чому ти такий став? Навіщо козака вбив учора? — Матвій витер кулаком сльози.— Радів, сердешний,— від шаха втік. Прийшов!.. Степанку!.. Ти що ж, вірити перестав, чи як? Що з тобою таке?

— Мовчи! — глухо сказав Степан, не обертаючись.

— Не мовчатиму я! Рубай ти мене тут, катуй — не мовчатиму, Не твоє тільки самого це діло. Русь-матінка, вона всім дорога. А люди!.. Вони хатини покидали, діточок голодних позалишали, голови свої ладні покласти — наобіцяв ти їм...

— Мовчи, Матвію!

— Наобіцяв ти їм — порятуєш од бояр та дворян, волю даси — даремно! Візьмися за діло, Степане. Там — Синбірськ! Це тобі не Саратов, не Самара. Там Мило-славський міцно сидить. І, кажуть, Борятинський та Урусов на підході. А нам би Синбірськ до Борятинського взяти. Чи ж до бенкетів тут? Чи є коли? Адже не на Дону ти! І не в Персії. Це — Русь... Тут і в'язи скрутити можуть. Жени від себе п'янюг різних!.. Або дай мені волю —— я їх оцими своїми руками душитиму, оглашенних, хоч і не злий я чоловік. Погубителі!.. Одна в них думка — напитися. А що ми крівцею своєю впитися можемо — їм до того байдуже. Візьмися, Степане, за гужі, візьмися.