Я прийшов дати вам волю - Сторінка 57

Я знаю — тяжко, ти не кінь. Та як же тепер?.. Зробив добро —— не кайся, це давня приказка, Степане, вона не даремно живе, не даремно її пам'ятають... Тільки добро й пам'ятають на землі, більше нічого. Не хитайся, Степане, не слабни... Люба, дорога людино... Як іще просити тебе? Хочеш, на коліна перед тобою стану!..

Степан повернувся й пішов до табору. Відійшов далеко, став і так свиснув, що чайки з води знялися. ‘

— Господи, дай йому розуму й спокою,— з несподіваною вірою сказав Матвій, дивлячись на улюбленого атамана.

Табір став прокидатися. Заворушився.

Степан пішов був до намету, але раптом зупинився й подивився в бік Матвія... Постояв, подивився й швидко пішов до нього.

Матвій ждав.

— Ось тобі й каюк прийшов, Матвію,— сказав він сам собі неголосно.

— Ти ось не боїшся вчити мене,— здаля ще заговорив Степан,— не побійся сказати і всю правду. Збрешеш — будеш у Волзі.— Став перед Матвієм, якийсь час дивився в очі йому.— Я повів їх! — Показав рукою назад, на табір.— Я! Але ж воля усім потрібна!.. Усім?!

— Усім.

— А коли скоїться гріх який під Синбірськом чи де — поб'ють: кому ці сльози віділлються? Степанові?! Степан— лиходій, розбійник, погубитель — до заколоту схилив!

— Ти питаєш тільки чи вже суд чиниш?

— Не крути хвостом!

— Усім віділлються, Степане. А тобі в першу голову. Тільки не лякайся ти цього — горе буде, а не докір.

— На чию душу провина ляже?

— На твою. Тільки провини знову немає — горе буде. А горе та недоля нам не вперше. Таке горе — не горе, Степане, собачим життям вік свій прожити — оце горе. І це ще не горе — прожив би, та помер — діти наші теж на собаче життя приречені. А в дітей свої діти будуть — і вони теж. Оце горе!.. Яка ж тут твоя провина? Це щастя наше, що знайшовся ти такий — повів. І веди, і не думай про лихе. Тільки сам не хитайся. Немає ж у нас

нікого більше — ти нам і цар, і бог. І начало. І ватаг. Може, дасть бог, витримаємо, і нам сонечко засвітить. Не все ж, мабуть, ніч?

— Ну, й не бідкайтеся тоді. А то дорікань потім не оберешся. Знаю: всі тоді кинуться винуватого шукати.

— Та ніхто й не бідкається! Я кажу, воєводи з усіх боків ідуть... І яка ж тут провина твоя, коли псів спустили? Та й цар... Та ні, яка ж провина?! Тут кілки в руки — та поможи, господи, пробитись. Тільки з розумом пробиватись, уміючи, ось я про що. А ти — умієш, ось і просимо тебе: не бійся сам, сам попереду не хитайся, а ми вже — за тобою. Ми за тобою теж хоробрі.

— Не пропадемо! — різко сказав Степан, наче осадив потайні свої, тривожні думки.

— Неохота, батьку. Ох, неохота.

— Ось... Зробимо так: сьогодні не підемо. Зберемося з духом. Підождемо Мишка Осипова з людьми.— Степан помовчав.— 3 гульбою перечасуємо, справді. Зберемося з духом, зміцніємо.

Матвій, щоб не сполохати отаманового настрою, серйозного, доброго, мовчав.

— Зберемося з духом,— ще раз сказав Степан. Подивився на Матвія, усміхнувся: —Чого ти лаєш мене?

— Я молюся на тебе! Молю бога, щоб він дав тобі ума-розуму, укріпив тебе... Ти глянь, скільки ти за собою ведеш!..

— Ну, загугнявив...

— Гаразд, мовчатиму.

...Того ранку прибув з Дону Фрол Разін. Степан дуже йому зрадів. Посилав він його на Дон з великим ділом: розпустити перед козаками такий райський хвіст, щоб вони руки заломили від захвату й подиву, і всі — ну, не всі, більшість — пішли до Степана, під його драні вольні прапори. Послав він з братом гармати, багато казни государевої — приказів: астраханського, чорно-ярського, царицинського, камишинського, саратовського, самарського. Звелів розпалити донців золотом і гукнути охочих.

— Ну, розкажи, розкажи. Як там?

— Мишко Самаренін у Москву поїхав із станицею...

Степан ураз спохмурнів, розуміюче кивнув головою:

— Доносити. Ех, козаки, козаки...— Сплюнув, довго сидів, дивився під ноги. Вражала його ця страхітлива здатність людей—бігати до когось скаржитися, доносити, щиро, гірко вражала.— Куди ж ми отак притан-цюємо? Га? — Степан подивився на брата, на Ларка, на Матвія.— Козаки?

Відповів Матвій:

— Туди й пританцюємо, куди вже пританцювали: посадили супостатів на шию та й носимося з ними, як з писаною торбою. Вони через те й дивляться скоса на вас: ви в них, як більмо на оці: тягнуться до вас, тікають... Вони мужика прив'язують, а ви одв'язуєте — їм і не подобається.

— Мужики — дарма: вони споконвіку в неволі, а навіщо ж козаки самі в ярмо лізуть? Оцього вже — кілком убивай мені в голову — не можу второпати.

— Корній каже...— почав був Фрол.

— Стривай,— сказав Степан.— Ну їх усіх... Корнія, мурнія... гадів повзучих. Злитися почну. У нас сьогодні — свято. Без питва! Сьогодні хай відпочине душа. Там буде... нелегко.— Степан показав очима вверх по Волзі.— Мийтеся, періть, їжте досхочу, вилежуйтеся на траві... А я в лазню поїду. В село. Хто зі мною?

Виявили бажання теж помитися в лазні Ларко, Матвій, Фрол, дід Любим, Федір Сукнін. Узяли ще з собою "царевича" та "патріарха".

"Патріарх" нездужав з похмілля, тому-то за лазню мало не бухнувся був привселюдно в ноги отаманові.

— Батечку, як у воду дивився!.. Треба! Благослови тебе, боже! Лазня — друга мати наша. А я вже зажурився був. От напоумив тебе господь з лазнею, от напоумив!,.-— "Патріарх" радів, як дитина. Збирався.— Яка ясна голівонька в тебе, батьку-отамане. Ех, улаштуємо ла-зеньку!..

Згодом, коли пливли вниз по Волзі, до села, Степан бесідував з "патріархом".

— Скільки ж ти, отче, всадити можеш за раз? Відро?

— Пива чи горілки?

— Ну, пива.

— Відро можу.

Оце так утроба! Патріарша.

— Сам я з мужиків родом. Поки патріархом не зробився, погорював. По ярмарках ходив — добрих людей дивував. Ти спитай, чим дивував!

— Чим же?

— Було в мене заведено так: випивав якраз відро меду, маслаком заїдав...

— Як маслаком?

— А зубами його... тільки хрумтить. На дрібки його — і ковтав. Нічого. Потім об голову — от-тако — ламав голоблю і мовби в зубах колупався нею...

— Г олоблею?!

— Та так — зумисне, для сміху. Звісно, в рота вона не влізе.

— А чи був жонатий коли?

.— Пробував — не витримували. Тікали. Я не серджуся — важко, звичайно.

— А родом ти звідки?

— А ось — майже мої рідні місця. Он там у Волгу, праворуч, Сура впадає, а в Суру —— невелика річечка Шукша... Там і село моє було, теж Шукша. Воно розбіглося, село. Ми, бач, коноплі вирощували та поміщикові звозили. А потім ми ж мочили їх, сушили, тіпали, мички микали... Ну, вірьовки сукали, канати. Тим і жили.

І поміщик тим самим жив. Він їх у Москву відвозив, вірьовки, там продавав. А тут, на Покрову, сталося — погоріли ми. Та так погоріли, що жодної хати цілої не лишилося. І поміщик наш згорів. Ну, поміщик зібрав, що зосталося, та й виїхав. Більше, мовляв, з коноплями морочитись у вас не буду. А нам — чого ждати? Голод-ної смерті? Розбрелися по світу куди очі бачать. Мені-то що? —підперезався та й пішов. А з сім'ями — ото горе. Аж у Сибір подався дехто... Там, видно, й пропали, сердешні... У мене брат пішов... двоє діточок, ні слуху ні духу.

— Ну, і пішов ти по ярмарках? — цікаво було Степанові.

— І пішов... По Волзі шастав — люблю Волгу.

— А потім?..— цікавився далі Степан, але згадав і осікся: йому годилося знати, як склалася доля "патріарха" — висока доля;— Твоїх земляків немає у війську? Не стрічав? — спитав він.

— Ні, не стрічав.

— Стрінеш, одверни пику — не знаєш. Так краще буде.

— Вони, видно, далеко розбрелися. До Сибіру багато збиралося. Прочули: землі там вільні...

Степан перестав розпитувати, замислився.

Сибір для Разіна — це Єрмак, його спасенний шлях, туди він утік від петлі. Часом і в нього виникала думка про Сибір, але додумати до кінця цієї думки він жодного разу не додумав-, далеко він десь, Сибір той. Єрмака взяли за горло, він через те й рушив до Сибіру, Степан сам поки що тримав за горло...

...Лазня стояла прямо на березі Волги. "Патріарх" захотів сам натопити її. Звеселився, піднісся духом... Навіть обличчя засяяло у незламного волгаря.

— Я на похмілля завсігди сам топив — умію. Юшку зварити та лазеньку натопити — це, голубе, вміти треба. Жінки не вміють.

— Валяй,— благодушно мовив Степан. І сам пішоИ на берег, до води. Хотілося побути самому... Вклинилися в думки — Єрмак, Сибір... і захотілося додумати про все це і про себе.

Деньок видався сіренький, теплий, задумливий. З річки потягувало вільгістю... Гнилизною повівало і рибою.

Степан підняв рівненьку палицю і пішов уздовж берега. Ішов і спихав гниляки у воду. І думав. Рідкісні дні випадали Степанові отакі — безлюдні, спокійні, біля води. Він дуже любив річку. Міг довго сидіти чи ходити... Іноді, коли ніхто не бачив, майстрував маленькі стружки й пускав на воду. Для цього обстругував ножем дощечки, врізував у них щоглочки, на щоглочки — вітрила з березової кори — і виряджав у дорогу. І стежив, як вони пливуть.

Степан думав того журного, любого дня так.

Чому не вийшло в Івана Болотникова? Адже близько був... Васько Ус — славний козак, шкода, що хворість якась накинулася, але Васько — пень: він турбується, тією чи не тією дорогою йти. Не тут собака заритий. Ось розказали: якийсь дід на Москві привселюдно заявив, що бачив у Стеньки царевича Олексія Олексійовича, що Стенька веде його на Москву — посадити на престол замість батька, який зовсім поникнув перед боярами. Старому — канчуків: якого царевича бачив?

"Живого, справдешнього царевича".— "І що ж ти, коли прийде Стенька до Москви?" — "Вийду стрічати хлібом-сіллю". Старого повісили. От якби всі отак! Усіх не перевішаєш. Коли б усі так, усією громадою — стали на смерть... Тільки як їх усіх підняти? Не піднімеш. Ідуть... Одні йдуть, інші дивляться, що з цього вийде. І оці тисячі,— сьогодні з тобою, а завтра по домівках розбрелися. В Івана тому й не вийшло, що не піднялися всі. Як по піску йшов: ішов, ішов, а слідів немає. І в мене так: із Астрахані пішов, а хоч знову туди повертай — не опора вже вона, негодяще місто. І Царицин, і Самара... Поки йдеш, усі з тобою, все добре, пройшов — наче вік тебе там не було. Отак правувати без кінця можна. Треба Москву брати. Треба брати Москву. Слабого царя вниз головою на стіні повісити — щоб усі бачили. Тоді задкувати нікуди буде. А до Москви треба пробиватись, як вулицею,— з козаками. Ці мужицькі тисячі — це для шуму, для грози.