Я прийшов дати вам волю - Сторінка 58

Вся Русь не підніметься, а тисячі ці нехай насувають — хоч шуму багато, і то добре. Фрол привів із собою козаків, Степан думав, що він приведе більше, але на Дону — розкаряка, злякалися: настрахав, як це не дивно, як не безглуздо, розмах війни. Треба буде після Синбірська знову на Дон послати... Як надихнути дурнів?

Отак думаючи, далеко зайшов Степан берегом. Версти зо дві. І село минув, і йшов потихеньку далі, поки його не наздогнав "патріарх". Гукнув здалеку:

— Батьку!.. Гей! Ми вже спохватилися за тобою! Ходімо перший жарок зловимо. Чудова вийшла лазенька!

— Швидко ти впорався,— сказав Степан, повернувшись і підходячи до "партіарха".— Ну, ходімо, ходімо.

— Я скрізь швидкий! І втоми зроду не знав, їй-богу. За трьох коней тяг,— похвалився "патріарх".

— Ну?

— Не брешу! Ось тобі хрест.— Здоровило "патріарх" поклав на собі святий зйак.— Одного разу побився об заклад з нашим поміщиком: витримаю за трьох коней чи ні.

— Як це?

— А, бач, конополі, перед тим як їх у терниці пустити, спершу по колу кіньми топчуть: ще зовсім свіжі, міцні — кострицю виламують. Розкладуть колом — отак заввишки,— "патріарх" показав рукою від землі,— злигають троє коней, стоїть ото посередині хлопчак і поганяє їх. Вони ходять по колу, мнуть копитами, ламають кострицю... Так одну закладку до полудня, а то й довше топчуть. Перевертають акуратно, щоб не позаплутувати, і топчуть далі. Я кажу поміщикові: "Давай я тобі теж до обіду всю закладку обімну. А ти мені за це — піввідра сивухи і полотна на штани та сорочку".— "Давай,— каже.— Витримаєш?" — "Це,— кажу,— не твій клопіт. Ти краще готуй сивуху і полотно на одежу". Але був у мене, правда, ще один уговор з поміщиком! довкола стоятимуть молодички і в долоні припліскуватимуть мені, підспівуватимуть. Ще й дід із сопілкою. "Гаразд",— каже.

Вистругав я собі дерев'яні колодки на ноги, взув їх на онучки... Дід Кудряш,— ми його за лисину так прозвали,— заграв мені до танцю, а дівки й молодиці підспівувати почали та в долоні припліскувати. І пустивсь я — в колодках отих — по коноплях витанцьовувати. Ех!.. Та з присвистом, з пісеньками всякими... Дівки вуха затуляють, а самим послухати кортить, наче я їх не знаю. І поміщик гут-таки стоїть, регоче. Сонечко вже високо підбилося, а я все витинаю. "Може,— каже,— сивухи трохи?" — це поміщик. "Ні,— кажу,— такого уговору не було". А мені сивухи шкода: вип'єш, а вона враз уся потом вийде. Думаю, я її краще вечірком у холодочку вглушу. Танцюю. З мене піт градом... Сорочку скинув, танцюю. Передихнув, поки коноплі перевертали, і знову. Отак до обіду всі їх і перем'яв. Навіть трохи раніше.

Степан задумливо слухав "патріарха". Наприкінці розповіді невлад мовив:

— Ну... Може, й так... Га?

"Патріарх", збагнувши, що отаманові не до його розповідей, бо якісь журні думки обсіли, важко ляснув його по спині:

— Не сумуй, отамане. Ось як усе добре! А ти носа похнюпив. Чого?

— Так, отче... Нічого.— Степан помовчав... Подивився на "патріарха", усміхнувся: — Смішно ти годувався... по ярмарках. Треба ж додуматися!

Лазню "патріарх" розжарив так, що дихати було боляче — обпікало рота.

— Ти з глузду з'їхав! —вигукнув Степан, задкуючи з лазні. В передбанник.— Ми тут дуба дамо к бісу. Як вона ще не спалахнула?

— Ну, перечасуй трохи,— порадив старий богатир.— Нехай жар одм'якне, а то й справді горло дере. Зараз одм'якне! — Він надів шапку, рукавиці й поліз рачки на приполок.— О-о!.. Як дере! Ач, гне, ач, гне!..

Степан сів поки що на поріжку передбанника.

— Доберися до кам'янки, там збоку діжка з водою, зачерпни ківш — лини на кам'янку! — гукнув "патріарх".

Степан намацав діжку, ківш біля неї, зачерпнув повен ківш і хлюпнув на кам'янку. Кам'янка люто — з шипінням, з тріском — вивергнула смертоносний жар. Степан знову вискочив з лазні.

— Залиш двері відчинені! — загорлав зовсім невидимий тепер за парою "патріарх". І заходився там шмагати себе віником. Кректав, мукав, охав, ухав блаженно.— Уся скверна вийде! Весь новим стану, якщо шкіра не полопається!.. От-так! От-так! О-о!..

— Помреш! — гукнув Степан.— Серце лусне.

"Патріарх" зліз із приполка, ліг на підлозі — головою на поріг.

— От-так, батечку-отамане, і виганяють із себе всю нечисту силу. Це мене двоперсники навчили, старці. Бував я в них у Керженці... Подобаються вони мені, тільки не п'ють.

— А сам ти до якої більше схиляєшся: до старої чи до нової? — спитав Степан.— Що ж старці кажуть? Дуже клянуть Никона?

— Клянуть...— непевно якось мовив старий.— Вони багато не балакають про це. А самі додержуються звичаю. О-о, тут вони...

— А до якої сам ближче? Теж до старої?

— Не можу до старої — змія люблю зеленого. До нової... Я, правду кажучи, не дуже розбираюся: через віщо в них там розкол вийшов? Христос — один — для тих і для цих. А чого тоді? В Христа я сам вірую.

— А хрестишся як?

— А ніяк. Подумки, "Осподи, баслови" — і все. Христос так і вчив: більше не треба. Не схибиш. І тобі так раджу.

Помовчали.

— Отче, ану, скажи мені,— почав Степан,— от сів я на Москві царем. Ану... піднатужся, прикинь — так вийшло. Сів. А тебе зробив справдешнім патріархом...

"Патріарх" дивився знизу здивованими очима.

— Ну, і що ж ми з тобою робитимемо? — спитав він.

— Це я питаю: що робитимемо?

"Патріарх" задумався. Усміхнувся... Похитав головою.

— Хоч би як я там дувся, а патріархом... Ти що, батьку? Я скоріше... Та ні, хоч би як я пнувся, а такої думки не осилити.

— Та ну,— озлився Степан,— не зовсім же ти в сук виріс! Ну, подумай жартома: стали ми — я царем, а ти патріархом. Що робитимемо?

— Гм... Управлятимемо.

— Як?

— По совісті.

— Таж і всі неначе — по совісті. І бояри он — теж по совісті, кажуть.

— Вони кажуть, а ми б — робили. Я вже не знаю, який би з мене патріарх вийшов, мабуть, ніякий, але з тебе, батьку, цар вийде. Це я тобі можу наперед сказати.

— Ти звідки знаєш?

— Знаю... Я мужика знаю, сам мужик, знаю, який нам цар потрібен...

— Який же?

— А мужицький.

— Ну, завів: мужицький, мужицький... Сам добое знаю, що не боярський. А який він, отой мужицькии?

— Та тут усе й сказано: мужицький. Що тут гадати?

— Не відповів. Знаю, що погуляти ми з тобою зуміємо, тільки там і для іншого діла голова потрібна.

— А ти хіба дурень, чи що? У тебе теж голова на плечах, та ще й яка! Ти бідних радо приймаєш — уже півцаря є. По правді судиш — ось і весь цар. А будеш не такий навіжений, тобі й ціни не скласти! Уся Русь тобі у ніжки вклониться. На руках носитимемо. Народ тебе й так любить... Ні, в тебе вийде. А патріарха ти собі знайдеш, не жартуй зі мною... Куди! — "Патріарх" усміхнувся.— Не треба, батьку...

— Чого це? — усміхнувся Степан.

— Не треба,— затявся "патріарх".

— Ну, отче, й колода ж ти: ліг поперек дороги — ні туди, ні сюди, Чого, я питаю?

— Та який же я патріарх — випити полюбляю. Ти мене краще тоді головним яким-небудь над питним ділом постав, оце по мені. Усіх шинкарів у кулаці затисну!.. Дуже люд обдурюють, чорти! Я б їх теж понищив усіх — заразом з боярами. Полізеш паритися? Тепер уже не так гне. А то вихолоне — яке тоді...

— Підожду трохи. Не видержу. Лізь, парся.

"Патріарх" знову поліз на приполок.

— Лини, батьку!

Степан іще наддав пари, вийшов у передбанник... І тут прибігли сказати:

— Батьку, там з-під Синбірська люди прибігли...

— Ну? Що там? — сполошився Степан.

— Борятинський іде від Казані. В городку, кажуть, не схиляються до здачі... Веліли тебе покликати.

— Хто послав?

— Мишко Ярославов.

— А Мишко Осипов не прийшов?

— Немає.

— Не галасуй багато — про Борятинського. Мовчи. Приведи коня...— Степан поспіхом одягався. Крикнув услід козакові: — Осавулам скажи, щоб за мною гнали! Може, коней тут знайдуть... Не баріться!

Козак підвів коня, Степан скочив на нього й поскакав. Усі інші — мало хто знайшов коней, знову на човнах — теж рушили до табору. В лазні не встигли помитися. "Патріарх" вельми засмутився, що отаман так і не попарився. Лазенька була чудова, "царська".

5

Князь Борятинський прийшов до Симбірська раніше за Степана. Степан спізнився. Але він не зміг би встигнути до Борятинського, навіть якби й не робив цієї передишки своєму військові.

Підійшовши до-міста, він вивів своїх на берег, вишикував у бойовий порядок і зразу повів у наступ на цареве військо. День хилився до вечора — гаятися не можна: до ранку, якщо переждати ніч, Борятинському може наспіти підмога.

Борятинський звелів підпустити разінців ближче ї тільки тоді вдарив. Він стояв зручніше — на пагорку. Ще він сподівався, що козаки й мужики потомилися, махаючи на стружках проти течії вгору.

Бій був запеклий.

Люди перемішалися, не могли часом відрізнити своїх від чужих.

Військо Борятинського було навчене зберігати порядок і, звичайно, краще озброєне. Разінців було більше, і діяли вони напористіше, сміливіше.

Степан вів донців. З мордвою, чувашами й татарами були Федір Сукнін і Ларко Тимофєєв. Татари, мордва воювали своїм улюбленим способом — наскоком. Ударившись у стрункі лави стрільців, підминали передніх, але, бачачи, що далі — міцно, не подається, вони розсипалися й відкочувались назад. Ларко, Федір та інші осавули й сотники знову збирали їх, налагоджували хоч якийсь стрій і вели в бій знову. Степан добре знав бойові якості своїх чужорідних союзників, тому послав до них кращих осавулів. Осавули лаялися до хрипоти, збираючи плинне військо, горлали, йшли при зближенні з ворогом у перших лавах... У цьому бою поліг Федір Сукнін.

Донці стояли на смерть. Вони не поступалися ворогові нічим, більше того: були завзятіші й вправніші в цьому ділі. Та вони й свіжіші були, ніж мужики: Разін, передбачаючи події, не велів їм веслувати, коли поспішали сюди, до Симбірська.

Борятинський повільно відступав.

Степан був у гущі битви. Він відволікався тільки для того, щоб подивитися, що там робиться з боків — у мужиків. З мужиками теж були козацькі сотники й вірні стрільці астраханські, царицинські та з інших міст.

Мужики військове мистецтво надолужували нахрапом і відвагою, але зазнали великих втрат.

Степан узяв із собою з десяток козаків, пробився до них, став з козаками у перші лави й почав тіснити царських стрільців. Діло й тут налагодилося.

Стрілянина, бряжчання заліза й хряскіт заглушили людські голоси...