Я прийшов дати вам волю - Сторінка 60

Але говорив твердо. І невідступно дивився на Матвія.

Матвії; зрозумів, що їх залишають самих.

— Степане... Батьку!.. Це Мишко Осипов!..

— Мовчи! — Степан штовхнув Матвія.— Звідки в Мишка гармати й рушниці?.. Ти чуєш?!

— Мужики!! — несамовито загорланив Матвій і кинувся був до стіни, до мужиків, та Аарко наздогнав його, збив з ніг, хотів зарубати. Степан зупинив. Матвієві засунули кляп у рота й понесли до берега.

На стіну все лізли й лізли... Але звідти затято били й били. Під стіною кишма кишіло народу, рев і гуркіт не слабшали.

Незабаром козаків нікого майже біля стіни не було.

Штурм тривав. Він не припинявся цілу ніч. Городок вистояв. Шум з тилу штурмуючих був удаваний. Боря-тинський, не ризикуючи піти на разінців у лоб, але щоб хоч якось перешкодити їм і збити з пантелику, завів од Свіяги один полк і звелів відкрити стрілянину. Він досяг мети. Коли розвиднілося, обложені й стрільці побачили, що перед ними — тільки мужики з голоблями та з теплими гарматами, з яких нічим було стріляти.

7

Матвій отямився в струзі.

Світало.

Сотні чотири козаків мовчки, з усієї сили гребли вниз по Волзі. Разін був з ними. Він сидів у тому ж стружку, що й Матвій, сидів, схиливши голову і заплющивши очі; голова його ледь хиталася назад і вперед від гребків.

Матвій оглядівся... І все пригадав. І все збагнув. І заплакав. Тихо, схлипуючи...

— Не скигли,— сказав Степан неголосно, не розплющуючи очей і не підводячи голови.

— Висади мене,— попросив Матвій.

— Я висаджу тебе!.. На дно он.— Степан подивився тьмяним поглядом на Матвія.

— Висади, Степане,— плакав той і просив.

— Мовчи,— стомлено мовив Степан.

Матвій замовк.

І всі теж мовчали.

— Прийдемо в Самару — станемо на ноги,— сказав Степан, підвівши голову, але ні до кого не звертаючись.— Через два тижні нас знову багато тисяч стане... Не роз'ятрюйте собі душу.— Степанові було тяжко й совісно говорити, він говорив крізь великий біль і муку.

— Скільки їх там полягло-о! — якось з підвиванням мовив Матвій.— Скільки їх полягло, сердешних!.. Господи, господи-и... Як жити тепер?.. Я-ак?

— їхня кров оділлється,— сказав Степан.

— Кому?! —закричав йому в обличчя Матвій.

'— Скоро оділлється... Не катуй себе — так вийшло.

— Та кому?! Кому вона оділлється?! Пролилася вона, а не оділлється! Рікою пролилась... у Волгу!—Матвій плакав.— Понадіялись на молодців-отаманів... Повірили! Ех!.. Заступники...

— Мовчи!

— Не буду я мовчати! Не буду!.. Будьте ви прокляті!

Ларко вихопив шаблю й замахнувся на Матвія:

— Мовчи, собако!

Степан оглянувся на всіх, пильно подивився на Матвія... Ковтнув слину.

— Хто винуватий, Матвію? — запитав стиха.

— Ти, Степане. Ти винуватий, ти.

Степан зблід іще більше, через силу підвівся, пішов до Матвія.

— Хто винуватий?

— Ти!

Степан підійшов упритул до змученого горем Матвія.

— Ти казав: я не буду винуватий...

— Навіщо ми тікаємо?! їх там ріжуть, колють зараз, як баранів!.. Навіщо кинув їх! Васькові докоряв, що він мужиків покинув... Сам покинув! Покинув!.. Воїни, мать вашу!..

Степан ударив його. Матвій упав на дно стружка, підвівся, витер кров з обличчя. Сів на лавку. Степан сів поруч з ним.

— Вони поки що здолали нас, Матвію,— благально заговорив отаман.— Дай із силами зібратися... Хто сказав тобі, що кінець? Що ти! Зараз прибіжимо в Самару, зберемо... Ні, це не кінець. Що ти! Вір мені...

— Усе зневірилось у мені, вся кров із серця витекла. Скільки їх там!.. Любі...

— Більше буде. Астраханці прийдуть... Васько з Федьком, самарці, царицинці... На Дон пошлемо. Альош-ку Протокіна знайдемо. До Івана Сірка напишемо...— Степан розмовляв наче сам із собою. Наче він хотів і себе переконати. Він дуже стомився — багато втратив крові, рана боліла.

— Не підуть вони тепер за тобою, твої Альошки та Федьки. Вони везучих отаманів люблять. А тебе збили... Не підуть тепер.

— Брешеш!

— Не підуть, Степане, не тіш себе. Під нещасною зіркою ти народився.— Матвій витер розбите обличчя, обполоснув руку за бортом, знову приклав мокру долоню до обличчя.— Кинулися ми на тебе, як метелики на вогонь... І обпеклися. Та й сам ти — зірвався тепер, а згоріти — це скоро. Самий слід тільки й зостанеться... яскравий.

— Умийся,— звелів Степан.— І не каркай.

— Спробуй. Прийди в Самару — там зрозумієш. Хто сам перестав вірити, тому теж не вірять. Не могли ми тепер загинути по-доброму — разом з усіма. Хто ж нам тепер віритиме! Не я каркаю, Степане, над нами над усіми каркають... Підведи голову, оглянься: вони вже світ заступили — каркають.

8

Стали вище Самари.

Степан послав Ларка з козаками в місто — розвідати. Сам пішов далі від стругів, сів на березі.

Це було те саме місце, де ще зовсім недавно востаннє бенкетувало його військо. Ще скрізь виднілися сліди стоянки табору, ще попіл вогнищ не потемнів, не розвіяв його вітер степовий.

Похмуро й пильно дивився Степан на могутню річку.

Вдалині на воді з'явилися якісь дивні високі предмети. Вони наближалися. Коли вони підпливли ближче, Степан здогадався, що це... І страх огорнув його мужню душу.

То були плоти з шибеницями. На кожному плоту сторчма укріплено колоду з великою хрестовиною зверху. І на цих хрестовинах кетягами — по двадцять-трид-цять — висіли трупи. Плотів було багато. І пливли вони повільно й урочисто.

Степан не відриваючись дивився на них.

Підійшов Матвій, теж сів. І теж став дивитися на плоти. Обличчя в обох були бліді, в очах — біль. Довго дивилися.

— Лічи,— стиха мовив Степан.— За кожного тут — п'ятьох вішатиму. Клянусь. Тепер — клянусь, удруге клянусь. Господи, почуй мене, дай піднятися, дай ще раз піднятися.

Матвій тужно, мовби згоджуючись, кивнув головою.

— Коли ти, бабусю, ворожити стала? Коли хліба не стало.

— Ні вже... тепер я не так буду.

— Будеш, будеш.

— Ти знай лічи! Я щодо торгів акуратний.— Степанів голос, що затремтів був, знову зміцнів.

— Кого ж лічити? — стиха й гірко вигукнув Матвій.— Уся Русь тут.— Він помовчав і повернувся до отамана: —Тільки не на Дону наш порятунок, Степане. Ні, не на Дону.

— Де ж?

— Там,— Матвій показав на плоти.— Там, звідки вони пливуть. Можливо, там наш порятунок, більш ніде.

Підскакав на коні Ларко.

— Не пускає Самара,— скочивши з коня, сказав він.

— Що?! — Степан підхопився.— Що? Ти що?

— Замкнулись.

— Взяти!! Розтягти по колоді, спалити дотла!.. Навіщо ти поїхав звідти? На попіл усю Самару!.. їдьмо туди. Зараз нав'яжу отаких самих плотів, і попереду цих по воді пустимо.— Степан кинувся був до човна.

Матвій мовчав. Дивився на плоти. Ларко теж не рушив з місця.

— Поїдемо Самару брати! — гукнув Степан. І зупинився.

— З ким візьмеш? — спитав Ларко.— Взяти. Перевернулось там усе... Побили наших...

Степан розгублено оглядівся навкруги... На воду. І опустив голову. Сказав стиха:

— Самара... А-а!.. Поки що обійдемо. Потім вернемося.

Уже тільки сотні дві козаків скакали верхи привол-зьким степом. Скакали мовчки. Попереду Разін, Ларко Тимофеев, дід Любим, кілька сотників. Півтори сотні козаків на прудких татарських конях Степан послав у Астрахань — піднімати в похід усіх, хто там лишився. Якщо треба буде — коли там спилися з кругу й забули війну,— жорстоко карати й гнати силою. А півсотні кінних стрільців пішли вночі зі стоянки — втекли. Наздоганяти не стали — не доженеш.

Усі відчували біду... Біда стояла в очах у всіх. Нічого попереду не чекали, але ще тулилися одне до одного... Та не всі й тулилися: стрільці втікали ночами. А хто залишався, з отаманом на чолі, скакали й скакали, наче була ще одна надія — втекти від біди, від'їхати.

...Іще одне місто на шляху — Саратов.

Степан знову послав Ларка. І знову чекав...

Повернувся Ларко, сказав:

— Не відчинили.

— У Царицин,— звелів Степан.— Там Пронько. Саратов потім спалимо. І Самару!.. І Синбірськ! Усе повипалюємо! — Він крутнувся на місці, хапав ротом повітря.— Всіх на карачки поставлю, кров цідитиму!.. Не мене!..— Він зірвав шапку, з силою кинув її під ноги.— Не мене змій смоктатиме! Сам змієм буду — сто літ кров литиму!.. Клянусь!.. Ось — клятву даю! — Степан упав на коліна, тремтячими пальцями хотів ухопити жменю землі.

Ларко і Матвій підвели його за руки. Він опустив голову на груди, довго стояв отак. Зітхнув глибоко, подивився на своїх товаришів — на очах сльози. Він не соромився їх. Мовив стиха:

— В Царицин.

— Слабий ти, батьку... Відпочити б,— із жалістю сказав Матвій.

—— Там відпочинемо. Там немає зрадників.

— Є, Степане. Там буде так само. Не тіш себе...

— Як вони дізнаються про нашу біду? — майже з жахом запитав Степан.— Адже їдемо швидко...

— Е-е... Ворони каркають — смерть чують.

Тепер уже півтори сотні скакало осіннім сухим степом.

Степанові справді дуже погано, ослаб дуже.

На перегоні, вечірньої години, у нього запаморочилась голова, непритомніючи, він упав з коня.

І в ту мить, коли він летів з коня, в ушах пролунав знайомий дзвін... І, втративши зовсім свідомість, побачив Степан на якусь мить: Москва... Ясного-ясного блакитного дня — престольна, святкова. Яке ж це свято таке?

Дзвони й гудіння... Сотні дзвонів гудуть. Усі московські дзвіниці, сорок сороків шлють небесам могутню, вдячну пісню за добрі й славні діла, послані на землю праведною вселенською силою.

Народ радіє. Та що ж за свято?

Москва зустрічає отамана Степана Разіна.

їде Степан на білому коні, в оточенні улюблених отаманів та осавулів. А позаду — все його військо.

Із Степаном: Сергій Кривий, Іван Чорноярець, Стир, дід Любим, Ларко Тимофеев, Мишко Ярославов, брат Фрол, Федір Сукнін, Федір Шолудяк, Василь Ус, маленький синок Афонько, Прон Шумливий — всі, всі. Усі ошатні й веселі.

Народ московський вітає батька-отамана, кланяється. Степан теж кланяється з коня, усміхається. Настраждалися люди...

Так добре бачив Степан: проїхали кривими московськими вуличками... І вулички ж бо знайомі! Виїхали на Красну площу. Поминули лобне місце, прямуючи до Спаських воріт. Степан спішився і ввійшов у Кремль. Ось тобі й Кремль — Кремль як Кремль... А ось і палати царські.

У царських палатах — цар і бояри.

Степан увійшов, як він увійшов колись у домашню церковку митрополита астраханського: з ватагою, хазяйською ходою.

— Навкарачки!—звелів боярам.— Усі! Разом!

Бояри разом, слухняно стали навкарачки; на душі в отамана відлягло.