Я прийшов дати вам волю - Сторінка 61

Він, не зупиняючись, пройшов до трону і довго тягав царя по кам'яних білих плитах, примовляючи:

— Оце тобі, великий! Ось як ми його, великого! Ось він у нас який, великий!.. Де ж він великий? Затички робити з таких великих, бочки затикати. Дурість наша велика сидить отут... розсілася.— Степан штурхонув на-останок царя, випростався, подивився на нього зверху.— Оце він і весь... великий... Тьху!

Потім він примірився сісти на трон... Посидів трохи — не сподобалось,— робити нічого.

— Стирю! — покликав він улюбленого старого.

— Тут, батьку!

— Іди сідай. У царя часто грав — сідай: за всіх найвище тепер будеш.

— А що я там робитиму?.. Негоже соколу на вороняче місце.

— Іди, не упирайся, старий!

— Та що я там?! Лайно — царем. Я й не хотів зроду... Я так — зубоскалив. Неохота мені там... Та й що робити?

— Сидіти! Не лякайся, тут — м'яко, добре.

Стир підійшов, теж штурхнув лежачого царя, виліз на трон.

— Кварту сивухи! — звелів він.— А що з боярами робитимемо, батьку?

— Всіх повісити і — вниз по Волзі! Усіх! — закричав Степан.

9

Отямився Степан у незнайомому курені. Лежить він на широкій лежанці з перев'язаною головою. Нікого немає поряд, хотів оглядітися — голову повернути боляче. Хотів покликати кого-небудь... і застогнав.

До нього підійшов Матвій Іванов.

— Ну, слава тобі, господи! З того світу...

— Де ми? — спитав Степан.

— На Дону на твоєму рідному.— Матвій сів на лежанку.— Ну, сили в тебе!.. На троє коней. Боже, боже... вернув чоловіка... Слава тобі, господи!

— Ну? — спитав Степан, вимогливо дивлячись на Матвія.— Довго я отак?..

— Е-е!.. Я посивів, мабуть. Довго.— Матвій оглянувся на двері й заговорив, понизивши голос, так наче він таївся від когось:—А Волга, Степанку, палає. Палає, рідненька! Там уже, кажуть, не тридцять, а триста тисяч піднялося. Он як! А отаманочко тут — без війська! А вони там, любі,— без отамана. Я знову бога любити став: молив його, щоб вернув тебе. Ось — послухав. Ах, як добре, Степанку!.. Славно! А то вони понаставляли там своїх отаманів: багато і без толку. Широко розлилось, та мілко.

— А ти чого так — мовби крадешся від когось?

— На Дон тебе кликатимуть...— Матвій знову оглянувся на двері.— Жінка тут твоя, та Любим, та брат з Ларком наїздять...

— Де вони?

— У Кагальнику сидять. Хотіли тебе туди такого, ми з дідом не дали. Відстав від тебе Дон — і начхай на нього. Ще викажуть. На Волгу, батьку!.. Збери всіх там докупи — захитається Москва. Бач, казав я тобі: там порятунок. Не вірив ти все мужикові, а він он як піднявся!.. Е-е, тепер його нелегко збороти. Тепер він довго не вгамується... раз уже кілка виламав.

— А на Дону що?

— Корній твій узяв гору. Кагальник хотіли боєм забрати — не далися. Бери тепер усіх звідтіля — і...

— Багато в Кагальнику? — допитувався Степан.

— Сотні з три.

— А в Астрахані?

— Васько помер, царство небесне. Митрополита вбили, знаєш. Даремно. І ти з церквою даремно сварився — прокленуть вони тебе: погрожують. Це промашка твоя. Дон же весь... розшипірився — я так і знав. Але мужик, він... Послухай, Степане, поки тобі іншого не набалакали: мужик тепер у силі. Не дивися, що його лупцюють,— він сам розлютився.

Увійшов дід Любим.

— Мати пресвята!..

— Прийшов провідати нас із того світу,— сказав щасливий Матвій.— Отак буває — не думали, не гадали.

— Що на Дону, діду? — спитав і в Любима Степан.

— Погано, отамане. Корній та Мишко Самаренін гору взяли. Хто й хотів повернутися — принишкли. А вони взяли та ще й чутку пустили, Корній: зарубали, мовляв, тебе...

— Степанку,— не вгамовувався зі своєю радістю Матвій,— отепер скажу тобі... Ще коли від Синбірська утікали, думав, на тебе дивлячись, та слабий ти був — не сказав. Ти про Ісуса знаєш?

— Ну? Як це? Знаю...

— Як він загинув, знаєш? Розказував, мабуть, піп?.. Добре знав: йому ж там — погибель, у Єрусалимі, а йшов туди. Я й досі не можу зрозуміти: навіщо ж іти було туди, коли наперед усе знаєш? Невже так можна? А дивився на тебе й думав: можна. Ви що, у смерть не вірите, чи як? Ну, той — син божий, він знав, що воскресне... А ти? Чи ви думаєте: люблять вас усі — значить, ніякого кінця не буде. Так, чи що? Добре бачить: загине — ні, йде. Чи вже й жити не хочеться — настає пора. Пре на свою погибель, удержу немає. Мені хочеться це збагнути. А сам не можу. Обміркуй тепер усе, добре обміркуй... Я тобі недаремно це розповів, про Христа.

Степан хотів удуматися в Матвієві слова, але — складно це, важко, не тепер. Ще слабість велика в тілі... Ще кулака не стиснеш туго — отака слабість. Він заплющив очі й довго лежав, намагаючись пригадати, як усе сталося з ним... Чи й справді в сутичці якійсь рубонули? Чи — як ?

— А козаки що? — знову спитав він Любима.

— А що козаки?! Я ж кажу: немає тебе — вони врізнобіч. Корній владарює...

— І начхати на них! — із силою сказав Матвій.

Дід Любим подивився на нього з усмішкою, поскаржився Степанові:

— Загриз мене тут зовсім. Я вже не радий, що й козак.

Степан підвівся був з лежака, але його хитнуло вбік. Він сів знову, поторкав голову.

— Лежи вже!.. Куди ти? —сказав Матвій.

Та Степан звикав до нового стану. Сили поволі поверталися до нього.

— Коли Ларко з Фролом приїдуть? — запитав.

— Сьогодні завітають,— відповів Любим.

— Олена з ними?

— Олена тут. Зараз покличу.— Матвій вийшов з куреня.

— Справді, на Волзі?..— спитав Степан старого.— Чи прибріхує?

Дід Любим подумав.

— Не знаю, як тобі сказати. Піднялося багато. З Оси-повим, з Васьком Федоровим, Харитонов — ці наче військом тримаються, решта — хто в ліс, хто куди... Розлилося широко, та мілко, це він правду каже. Туди кличе?

Степан знову схвильовано підвівся. І встояв.

— Глибоко буде. Корнія з Мишком треба вбити. Це мій промах: я їх жити залишив. Завтра... Де ми?

— У Качалинському.

— Завтра в Кагальник поїдемо. Ось вам і кінець! — вигукнув Степан, невідомо до кого звертаючись.— Початок тільки, а ви — кінець.

У душу Степанові вливалася сила, а разом із силою — віра. Якщо він піднявся, то який же це кінець. Запаморочення у голові й слабість — пройдуть, жива радість загула в крові, він уже почав усього себе добре чути і відчувати.

— Зміцній спершу. Не поспішай,— порадив Любим.

— Зміцнію.

— Звичайно, коли ти з'явишся тепер на Волзі...

— Треба з козаками з'явитися.

— Козаки-бо...

Убігла Олена:

— Рідний ти мій!.. Степаночку!..— Повисла на шиї в чоловіка.— Та царице ти небесна, матінко-о!..

— Ну, ну, тільки не голосити,— попередив Степан.

Дід Любим підвівся, сказав сам собі:

— Піду прийму сивухи. Во здравіє. Може, принести кварту?

— Не треба,— відмовився Степан.

Любим вийшов. Пішов шукати Матвія, щоб з ним випити. Знав, що Матвій пити не буде — не п'є, а про Ісуса докаже. За час довгої хвороби отамана, доглядаючи його, старий козак здружився з розумним Матвієм, полюбив його оповіді.

Про все встигли побалакати Степан із жінкою. Залишалося головне: що робити далі? Олена знала, що робити,— їй підказав Корній Яковлев. Вона таємно зустрічалася з ним.

— Степаночку, рідненький, згодься. Чому ти його ворогом називаєш? Він он як за тобою печалиться...

— Дурка! — Степан устав з ліжка, заходив по куреню. Олена лишилася сидіти.— Ох, дурка!.. Приголубили її. Він — лис, я його знаю. Що він каже?

— Поїдемо, каже, з ним разом, він повиниться цареві — цар помилує. Було так — винилися...

— Навіщо ж він з війною на Кагальний приходив?

— Вони тебе знову збивати почнуть, баламути... Він хотів їх похапати, твоїх...

— Тьху!..— Степан довго ходив туди-сюди, незвичайно роздратований.— І ти мені кажеш отаке!

— Хто ж тобі скаже? баламути твої? Вони ждуть не діждуться, коли ти на ноги станеш. їм знову не терпиться, руки сверблять — скоріше воювати треба, щоб їх чорти побрали. Згодься, Степаночку!.. Поїдь до царя, схили голову, годі вже тобі. Слава богу, живий зостався. Молебень цариці небесній одслужимо та й житимемо, як усі добрі люди. Чого тобі ще треба. Усієї голоти не пригрієш — її на Русі багато.

— Сам він до царя їздив? Після Мишка...

— Іван Аверкієв з козаками. Дванадцятеро всіх. А цар, кажуть, заслав їх у Холмогори — не вірить. Одного разу, мовляв, присилали, а толку...

— Собака,— сердито сказав Степан, думаючи про своє.— Збаламутив Дон. Я його живим спалю!.. І всю старшину, всіх домовитих!.. Не кажи мені більше таких слів, не зли — я ще слабий. До Корпія я прийду в гості. Я до них прийду! Нехай загодя до Москви тікають.

Олена заплакала:

— Не обдурює він тебе, Степаночку!.. Повір ти. Не з однією мною говорив, з Мотрею теж, із Фролом...

— Він знає, з ким говорити.

— Він казав: Єрмака милував цар, тебе теж помилує. Розкажеш йому на Москві, які кривди тебе на гріх такий штовхнули... Він сам із тобою поїде. Не ворог він тобі, не чужий...

— Годі. Витри сльози. Афонько як?

— Нічого. З бабусею Мотрею там... Вона занедужала. Повинися, Степаночку, рідний мій...

— Тут коні є? —спитав Степан.

— Є.

— Поклич діда з Матвієм. Сама теж збирайся.

— Кволий ти ще. Куди?

— Іди поклич. Не сердься на мене, але... з такими розмовами більше не лізь.

— Господи, господи!..— гірко вигукнула Олена.— Не бачити мені, видно, щастя, на роду, видно, проклята...— Вона заплакала.

— Чого ж ти голосиш, Олено! Радіти треба — піднявся, а ти голосиш.

— Я раділа б, якби ти вгамувався тепер. А то наперед серце завмирає. Угамуйся, Степане... Корній не ворог тобі.

— Угамуюсь. Як жодного боярина на Русі не стане, тоді вгамуюсь. Потерпи трохи. Іди поклич діда. Та не реви.

Прийшли дід з Матвієм. У діда почервонів ніс.

— Степане, ти послухай-но про Ісуса...— почав був Любим, та Степан не дав йому.

— Завтра в Кагальник поїдемо,— сказав він.— Збирайтеся.

Але в Кагальник вони приїхали тільки через тиждень: п'ять днів ще Степан відлежувався.

10

У Кагальник прибули, коли вже день згасав. Козаки — триста найвідчайдушніших — зустріли отамана з радістю великою, неудаваною.

— Батьку! З одужанням тебе!..— горлали.

— Піднявся! Ми Зосимові молилися тут...

— Здоровий був, батечку!

Висипали із землянок, обступили отамана, здоровкалися. Степан теж усміхався, оглядав усіх... Схоже, можна починати все спочатку. Ніякого тут лиха нема, воно тут не ночувало.

"Матвію, Матвію... не знаєш ти козаків,— думав він.— Мужик, він, може, й озлився, і махає голоблею там, на Волзі, але де ти таких соколів самовідданих знайдеш, таких ловкачів вертких, де ще є такі голівоньки буйні?.."

Степан подавав усім руку, а кого й обіймав.

— Здорові були, братці! Як ви тут?

— Заждалися тебе!

— Ну, добре.