Я прийшов дати вам волю - Сторінка 63

Степан звірів.

— Де інші?!—горлав він тим десятьом-п'ятнадця-тьом, котрі з'являлися вранці на майдан.— Де коні ваші?! Чому неоружні?!

Понуре мовчання було відповіддю.

Одводили очі вбік...

— Ну, козаки!.. Наплачетесь. Ох, наплачетесь! —

недобре проказував Разін.

...В іншому місці Степан відверто спокушав:

— Отамани-молодці! Охотники вольні!.. Хто хоче погуляти з нами по чистому полю, красно походити, солодко попити, на добрих конях поїздити,— ходімо зі мною! Сили зі мною — видимо-невидимо: вона на Волзі, там ждуть нас! Ну, молодці!.. Не забули ж ви, як вольні козаки живуть. Стрепеніться!

Уранці — те саме: десятеро-дванадцятеро молодих

козаків, двоє-троє дідів, котрі чули про отамана "багато доброго". І все. А ніколи не говорив отаман так багато, кучеряво — аж самого коробило. Та він більше не знав, як сколихнути мертву воду; гладінь її, непорушність її — жахала.

Туга оволоділа Степаном. Він не вмів її приховувати. Одного разу в них з Ларком вийшла така розмова.

Вони були самі в курені. Степан випив горілки, сплюнув, казав прямо й просто:

— Не п'ється, Ларко. Каламутно на душі. Кінець це.

— Який кінець) Ти що? —■ здивузався Ларко; може, прикинувся, що здивувався,— навіть і це огидно знати: всі брешуть тепер чи ні?

— Кінець... Смерть відчуваю.

— Кинь! Ходімо в Астрахань...Припинимо там усобицю їхню. Може, в Персію знову гайнемо...— Ларко наче говорив щиро.

— Ні, туди тепер шлях заказаний. Там одразу два псарі обложать-, цар із шахом. Вони тепер порозумілися.

— Ну, на Волгу ходімо! — Ні, Ларко ще відданий душею. Але це не радує, а тільки пригнічує: де ж інші, де вони з відданими душами?

— З ким? Скільки нас!..

— Скільки є... Мужиками обростемо: вошкаються ж вони там...

— Мужики — це камінь на шию. Коли-небудь, та потягне на дно. Вся надія на Дон була... Ось він — Дон! — Степан надовго замислився. Потім із силою пристукнув кулаком по стільниці.— Навіщо я Корнія живим лишив?! Де голова була?.. Хіба ж не знав я його? Знав — не стане він тут дармувати: всіх путами спутав, а кінці... Москва тримає. Не сьогодні-завтра сюди бояри з військом прийдуть.

Ларко випив. Помовчав і сказав:

— Не вийшло, видно, в Івана. Пропав десь.

— Про кого ти? — не зрозумів Степан.

— Ванько Томилін... Посилав я його в Черкаськ Корнія знищити. Пропав, видно, козак. Може, перекинувся...

— Коли ж?

— До того ще, як ми до Черкаська ходили. Ні слуху ні духу... У мене зіллячко було, мордвин один дав: з нігтика насипати в чарку... А може, мордвин обдурив.

— Пропав. Корнія хто обведе, той сам дня не проживе.

— Пропав...Може, не зумів. Але там... що там зуміти!

— Може, зрадив. За кого тепер можна ру-:и"ися? Треба було нам раніше думати, Ларко. Як же я? Де голова була?

— Ні. Я його знаю, Ванька...Щось, видно, не вийшло.

— Ну, пропав.

— Пропав. Жалко, козак добрий,— зітхнув Ларко.

Степан надовго замовк.

В одній станиці, у курені заможного козака, зайшла з хазяїном суперечка.

— Пропало твоє діло, Степане Тимофійовичу,— заявив хазяїн напрямки/— Не підуть більше за тобою.

— Чому? — спитав Степан.

— Пропало... Не підуть більше.

— Звідки ти взяв?! — хотів серйозно збагнути Степан.— Як це: я вам кажу — не пропало, а ви — пропало. Я краще знаю чи ви?

— Бачимо... не сліпі. За тобою хто йшов? Голота наша та москалі, котрих голод сюди зігнав. Повів ти їх, слава богу, розсіяв по містах, занапастив декотрих — тепер усе, не ображайся. Не підуть більше за тобою. І не мани, і не обіцяй гори золоті... Смішно навіть слухати. Не клич нікого і сам угамуйся. Годі.

— А ти, приміром, чому послужити не хочеш?

— Кому?—Козак примружив очі в усмішці.— У розбійниках не ходив, не привів господь бог... З царем мені ділити нічого — ми з ним однієї віри. Він мене поїть-годує, вдягає...

— А мужиків...— Степан уже пильно дивився на козака,-— Братів таких самих, росіян, однієї з тобою віри — б ють їх... у тебе хіба душа не болить?

— Ні. Самі вони біду на себе накликали. І ти, Степане, не жилець на світі. Од тебе смертю тхне.

Степан і Ларко втупили очі в козака.

— Смертю тхне,— пояснив той.— Неначе ото — прілим сіном. Я чую, коли від людини так тхне. Значить: не жилець.

— А од тебе не тхне? — спитав Степан.

— Од себе не почуєш. А ось у нас у станиці — хто б не помирав — я наперед знаю. Підійдеш — аж нудить, так смердить. Скажеш чоловікові — не вірить, мине час, дивишся — оддав богові душу. Або на війні зарубають, або своєю смертю помре. Я — такий. Мене навіть бояться. А від тебе зараз — дуже тхне. Зарубають тебе, Степане, в бою. Воно б і краще — збаламутив ти всіх... Царя лаєш, а цар-бо турбується про нас. А зараз ось — через тебе — без хлібця сидимо. Вийшло так, що ми за тебе відповідаємо. А на біса ти нам? Ми з царем однієї віри, ще раз тобі кажу.

Степан уп'явся немиготливим поглядом у козака, наділеного таким дивним даром: відчувати чужу смерть.

Ларко встав і вийшов з куреня, щоб нічого більше не бачити. Чув, як Степан сказав козакові:

— Спалити.

— Не треба б — у себе ж...— невпевнено сказав Ларко.— Так зовсім нікого не піднімемо.

— Спалити! — крикнув Степан. Хльоснув коня і помчав геть.

Лазар наздогнав отамана при виїзді із станиці, підрівняв свого коня до скоку разінського жеребця, трохи позаду.

— Спалили? — спитав Степан, не оглянувшись.

— Ні,— коротко відказав Ларко.

Степан оглянувся... Не те що здивувався такому непослухові, а — цікаво: це бунт, чи що?

— Я ж велів...

— Зозла велів. Потім сам пожалкуєш.

Якщо це не бунт, то й не ватажний чад, коли отаманове слово, як іскру живу, рве і носить великий вітер, і куди вона впаде, іскорка, там горить. Ні, це не гульбищна пожежа, це похмілля похмурого ранку, гірке, огидне й пусте.

"Це — кінець. Кінець. Кінець". Степан розумів.

Він мовчки скакав... І захотілося раптом збагнути ще й таке: ну, є страх? Злість? Біль? Жаль?.. Ні, одне якесь пекуче нетерпіння: коли б швидше, швидше якийсь кінець. Який завгодно! Набридло. Тоскно. Він і сам не вірив тепер, що можна підняти Дон. Ні, правий був Матвій Іванов, царство йому небесне: на кульгавому коні далеко не заїдеш. "Битий я — ось розгадка всьому. Хто ж піде за мною, який дурень! Я й сам перший не пішов би..."

Ларко немов підслухав його думки. Гукнув:

— Степане!

— Ну? — Отаман не обернувся.

— Притримай!.. Побалакаємо.

Степан перевів жеребця з рисі на ступу, але й тепер не обернувся.

— Не підніметься Дон, Степане...— заговорив Ларко, оглянувшись на козаків, хоч вони були далеко.— Знаєш, що ми робимо, мотаючись по станицях? Слабкість свою усім у вічі тицяємо. Коли вовка поранять, він, дурень, замість того щоб перебрести струмочок та відлежатися десь у закутку, зализати рану, замість цього він силкується зайти якомога далі — кров втрачає і слід за собою тягне. Так і ми...

— Ми ж не тікаємо,— Степанові цікаво стало, якої думки осавул про все це діло.

— Ми гірше: на очах мотаємося.

— Усі так само думають чи один ти... такий розумака?

— Усі. Не показують тільки. Тут і дурневі все ясно, не треба й розумакою бути. У тебе голова, а в нас що, баняки замість голів?

Степан оглянувся на осавула.

— Що ж ти радиш? — Іще притишив хід жеребця.— Ні, так: скажи, чому Дон більше не підніметься?

— Стьопо, ми ж козаки з тобою. Що гріха таїти — і ти знаєш, і я знаю: за щасливим отаманом — це ми з радістю великою, хоч на край світу... ходили. І за тобою йшли. А тепер ти... спіткнувся. Тут уже — вибач, батеч-ку-отамане,— перечасую. Відсиджуся поки що вдома. Ненавиджу цю паскудну жилку, але сам такий... Нікуди не подінешся. Оце тобі моя відповідь. Погана відповідь, та... яка вже є.

— Я не відповіді питаю, а — поради.

— Поради?.. Тут я поки що... дай подумати.— Ларко замовк.

І Степан мовчав.

— Ну, раз питаєш,— договорив Ларко,— то я скажу... Ходімо в Запороги? Нас там з радістю приймуть. Оце моя порада добра. Нікуди більше не треба — ні в Астрахань, ні... Там гірше, ніж у нас. І на Волзі нічого робити: у них там тепер свої отамани... Там тепер — їхня війна пішла.

— Биті прийдемо в Запороги?..

— А вони що, зроду биті не бували? їм теж перепадало.

— Ларко!..— із сумом і подивом вигукнув отаман.— Послухав би ти зараз себе збоку: безстиднику! Братів наших, товаришів вірних у землю поклали, а самі навтіки? Ех, осавуле... Плаче по тобі моя куля за таку пораду, але... не суддя я вам більше. Скажу тільки, як нам тепер бути: розділимо з братами нашими їхню гірку долю. А коли в тебе ота твоя паскудна жилка передчасно затріпотала,— іди собі геть.

Тепер мовчав Ларко.

— Чого мовчиш?

— Нічого сказати, от і мовчу. Це як же ти мені радиш піти геть — уночі? Тайкома?

— Ти бачиш, як ідуть. Тайкома.

— До такого я поки що не дійшов.

— А не дійшов, не радь усяких дурниць.

Якийсь час їхали мовчки.

Коні, перепочивши, самі перейшли на рись. Козаки попустили їх. День був нежаркий. Степ, ще не спалений вогненним сонцем, ніжився, зелений, у лагідному промінні; коні вволю розпинали його дужими ногами.

— Знаєш, чого хочу? — спитав Степан після тривалої мовчанки.

Ларко, ображений і присоромлений, хотів уникнути розмови. Буркнув:

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Хочу спокою. Упасти б у траву... й дивитися в небо. Все життя, як дурень, хочу полежати в траві, цілісінький день, без усякої турботи... Приховував тільки... Але жодного разу так і не полежав.

Ларко здивовано подивився на Степана. Не думав він, що невгамовний отаман, здатний доводити в походах себе й інших до нестями... найбільше за все на світі хотів би лежати на травичці й дивитися в небо. Він не повірив Степанові. Він переінакшив цей жаданий спокій на свій лад:

— Скоро буде нам спокій. Тільки побоююся, що голови наші... лежатимуть осторонь від нас. Самі тільки голівоньки й дивитимуться в небо. Га?—Ларко невесело засміявся.

Степан усміхнувся теж.

— Вороння...— сказав він незрозуміло.

— Га?

— Вороння, мовляв... очі виклює — не дивитимешся. Ні чим дивитися буде.

На цьому перегоні їх наздогнав вершник.

— За вами не вженешся. То там, кажуть, бачили, то тут...

— Кажи діло! — нетерпляче звелів Степан.

Козак ненароком зиркнув на отаманове військо, до смішного мале... Різні ходили чутки: то казали, що із Степаном багато, то — мало. Тепер видно: погані отаманові справи, гірше нікуди. І козак не зумів приховати свого подиву: на його вусатому обличчі промайнуло щось схоже на посмішку.

— Ти що?—спитав Ларко, занепокоєний запинкою козака і його допитливим поглядом.