Я прийшов дати вам волю - Сторінка 64

Не проглядів і козакової посмішки.

— Корній у Кагальник нагрянув.— Козак спокійно подивився Степанові в очі.

Степан, Ларко, сотники мовчки чекали, що іще скаже гонець. Козака цього ніхто не знав.

— Ну? — не витримав Степан.— 3 військом?

— З військом.

— Скільки? Та роди вже ти!..— залаявся Степан.— Тягти з тебе, чи що?

— Сотень сім, мо', вісім... Каже, грамоту тобі од царя привіз.

— Яку грамоту?

— А більше мовчить. Звелів тільки сказати: милостива грамота.

Степан довго не думав:

— У Кагальник!

— Степане... я не поїду,— заявив Ларко.

— Як так? — Степан крутнувся в сідлі, втупився очима в осавула — в його обличчя, в перенісся.— Як ти сказав?

— Пастка це. Яка милостива грамота?! Ти що?

Степан хитнув здивовано головою:

— Хіба я для того їду, що в грамоту оту вірю?

Ларко... що ти, бог з тобою! Ти вже зовсім мене за недоумка маєш. Грамота, видно, є, тільки не милостива. З якого ж це біса вона милостивою буде? Ми йому Сибір не одвоювали...

Тепер Ларко здивувався:

— То чого ж? Не доберу, чого ж до них іти?

— Прийдемо — все ураз вирішимо. Раз вони самі вилізли — нам гріх ухилятись. Не можу більше... Ти бачиш — даремно мотаємося. Сам же докоряв: без толку мотаємось... їдьмо — хрест поставимо і не будемо мотатися.

— З трьомастами козаків на сімсот! Ні, Степане... ти вояка добрячий, але там теж... не турки, а такі ж козаки. Нічого нам не вдіяти. Який хрест?

— Помремо по-людському...

— Мені ще рано.— Ларко рішуче приготувався в душі; страх він поборов, але все ж заговорив голосніше, щоб інші чули.

— Он я-ак? — протягом мовив Степан, такого він не сподівався.

— А як?.. З тобою на видиму погибель?—спитав Ларко.— Навіщо?

— Востаннє кажу: їдеш? — Степан не погрожував, але ніхто і не поручився б, що він зараз не всадить Ларкові кулю в лоба. Було тихо.

— Ні. Навіщо? Я не розумію: навіщо? — Ларко оглянувся на козаків... І знову до Степана: — Навіщо, батьку?

Степан довго дивився у вічі вірному осавулові. Ларко витримав отаманів погляд.

Степан відвернувся, якийсь час іще мовчав. Потім звернувся до всіх:

— Козаки! Ви чули: в Кагальник прийшов з військом Корній Яковлєв. їх більше. їх багато. Хто хоче йти зі мною — ходімо, хто хоче з Ларком зостатися — я не неволю. Образи теж не таю. Ви були вірні мої друзі, за те вам уклін мій.— Степан поклонився.— Розділіться і попрощайтесь. Дасть бог — побачимось, а ні — не споминайте лихим словом.— Степан під'їхав до Ларка, обійняв його — поцілувалися.

— Не сердься, батьку,— сказав Ларко, тамуючи сльози.— Не знаю... у тебе своя думка... Я не знаю.

— Не тужи. Погуляй за мене. Видно, правду мені козак говорив... близько мій кінець.

Ларко не переборов сліз, заплакав, болісно скривився й долонею сердито шаркнув по очах.

— Прости батьку... не осуди.

— Добре... Ви простіть теж.

Степан розвернув коня і, не оглядаючись, поскакав у степ. Він чув тупіт за собою, але не оглядався кріпився. Згодом оглянувся... Не більше півсотні скакало за ним. Степан підстьобнув коня і більше вже не обертався. І не давав коневі передихнути — квапився. Півсотня ледве встигала за ним — не в усіх були добрі коні. Один раз позаду гукнули Степанові, щоб трохи притишив. Степан не оглянувся і не збавив бігу.

13

Важко збагнути, які почуття оволоділи Степаном, коли він дізнався, що в Кагальнику сидить Корній Яковлєв. Він справді напрямки пішов до загибелі. Він не міг не знати цього. Але йшов. Пригадалися Матвієві слова про Ісуса... Але вдумуватися в них Степан не став. Та й не зрозумів він тоді, чому—Ісус? А тепер і зовсім не до того — розбиратися в почуттях, у передчуттях, у плутаних думках... З кожним скоком коня все ближче, ближче, ближче ті, кого отаман давно хотів бачити. Тепер — скоро вже — все з'ясується, скоро буде легко. Скоро, скоро вже стане легко. Степан хвилювався, м'яв у пальцях тонкий ремінець повода... Господи, як хочеться швидше заглянути в ненависні, в глибокі, розумні очі Корнія, Фрола Минаева, Мишка Самаре-ніна... Вихльостати б їх зовсім, геть — канчуком з лоба, щоб повиті кали брудним гноєм. Але навіщось треба було Степанові — ще раз побачити ті очі. Навіщо? Не розумів теж... Для того, може, що охота побачити — яке в них буде торжество. Чи буде в них торжество? Як вони дивитимуться ?

Надвечір під'їхали до Кагальника.

Залишивши півсотню на березі Дону (такою була умова тих, хто сидів тепер у Кагальнику), він з трьома сотниками переплив, стоячи на конях, на острів. І пішов до своєї землянки, де були тепер Корній і старшина — виродки, погань донська. Степан нічого навкруг не бачив, не чув. Він квапився, хоч з усіх сил не показував цього, та прямо-таки мало не біг.

Біля входу в землянку його і сотників хотіли роззброїти. Степан витяг шаблю — немов хотів віддати її"— і раптом із силою замахнувся на вартових. Ті відскочили.

І Степан увійшов — поривчастий, гордий, насмішкуватий. Ось вона, жадана мить жаданого спокою. Вороги в зборі — чекають. Тепер — його слово. Ах, солодка ти, солодка, дорога мить розплати. Буде слово. Буде слово і діло. Стомлена душа отаманова шугнула вгору — нічого не хотіла прийняти: ні тривоги, ні остороги.

Корній і старшина сиділи за столом. Усього їх було дванадцятеро — п'ятнадцятеро. Вони чули якийсь шумок біля входу, і багато хто тримав руки з пістолями під столом. Вибігти на цей шум не зважились — посоромилися своїх, та й знали, що із Стенькою тут усього троє і що Стенька не затіє сварки надворі—увійде сюди.

У землянці була Олена. Мотрі, брата Фрола й Афонька не було. Про Олену Степан не знав, що вона тут.

— Здоров, хрещений! — привітався Степан до Кор-нія.

— Здоров, синку! — мирно, добрим голосом мовив Корній.

— Чого за порожнім столом сидите? Олено!.. Хіба подати нічого?—Степан навіть руками розвів — так здивувався.

— Є, Степаночку, як же так нічого! — стрепенулася Олена, до сліз зраділа миру в землянці.

— То давай! — Степан відстебнув шаблю, кинув її на лежанку. Пістоль залишив при собі. Сотники його шабель не відстебнули. На них покосились із-за столу, але змовчали.'

Степан пройшов на хазяйське місце — на покуть. Сів. Оглянув усіх, наче хотів ще раз перевірити й заспокоїтися, що — всі на місці.

Ніхто не розумів, що діється. Навіть Корній був спантеличений, хоч теж знаку не подавав.

— Чого такі невеселі? — спитав Степан.— Га? Сидять як сичі... Фроле, чого надувся?

— А ти чого розвеселився? — подав голос Омелян Аверкієв, батько Івана Аверкієва, того, котрий і тепер ще був десь у Москві — нашіптував цареві й боярам на Стеньку.

— А що мені? Діла веселі, от і веселюсь.

— Воно й видно, що веселі...

— Чи не рано, Степане? Веселитися?

— Ну, а де ж твоє військо, хрещенику?—спитав Корній.

— На березі стоїть.— Степан аніскільки не збавляв пустотливого, веселого тону. Все поглядав на старшину — ніби втішався. Він і втішався — бачив тепер очі всіх:

Фрола Минаєва, Корнієві, Мишка Самареніна, всіх. І — ні торжества в їхніх очах, анічого — самий переляк, навіть смішно.

— Там півсотні тільки. Усі, чи що? А я чув, у тебе багато тисяч. Брешуть? — Розумний Корній здогадався — підхопив безтурботну гру.— От люди — медом не годуй, дай прибрехати. І всі ж добра отаманові бажають, не по злобі. А невтямки, дурням, що такими чутками тільки ще гірше душу роз'ятрюють отаманові. І так не солодко, а тут...

— А в тебе скільки? — нетерпляче перебив його Степан.— Сімсот, я чув? Ось — сімсот твоїх та півсотні моїх — це вже сімсот з півсотнею. Оце і є поки що наше військо. Поки що стільки... Скоро буде багато тисяч. Кажуть, а даремно не скажуть, хрещений,— не відмахуйся. Про вас то й зовсім он що кажуть: зовсім уже, мовляв, боярам запродались, утікачів оддають... усі вольності оддають, навіть і бояр з військом кличуть, мовляв... Я теж не дуже цьому вірю, але спитати охота: чи так, чи ні? Га? — Степан розсміявся.— Теж брешуть, надісь?

Корній старанно розгладив лівою долонею вуса, промовчав на це.

Олена поставила на стіл вино. З усіх тут, у землянці, можливо, тільки Олена й не розуміла, не здогадувалася, чим закінчиться цей бенкет.

— Наливай, дядьку Омеляне! — Степан ляснув по плечу літнього, огрядного Омеляна Аверкієва, що сидів поруч.— Вийми руку з-під столу, що ти там? Чи забув на старості, як хреститись треба? Лоба треба хрестити, лоба, а ти... Гріх же! Тьху!

Дядько Омелян смикнувся був з рукою... і зніяковів. Сказав з посмішечкою:

— Дак ти ж, Стенько... ложкою годуєш, а бадилиною в око норовиш.

— Та що ти, Христос із тобою! — вигукнув Степан.— Я грамотку царську приїхав послухати, грамотку. А ви навіщо кликали? Мені сказали — грамотка у вас од царя...

Виручив усіх Корній. Узяв глек, поналивав чари. Та знову вийшла заминка — треба було брати чари. Лівою рукою — поганою рукою, не по-християнському. Знову не знали, що робити, сиділи, хто посміхався в безглуздому становищі, хто хмурився... Упустити Степана з очей — хоч на короткий час зайняти руки — небезпечно: невідомо, кому першому влетить поміж очей Степанова куля, а ззаду — ще троє із шаблями та пістолями.

Степан узяв свою чару, підняв...

— За зустріч, козаки!

Старшина сиділа в нерішучості.

Степан поклав свій пістоль на стіл.

— Кладу — ось. Викладайте й ви, не бійтеся. Чи ви вже зовсім одсиріли, в Черкаську сидячи? Таж нас тільки четверо!

Козаки поклали пістолі на стіл, поряд із собою, взяли чари.

— Я радий, що ви одумались і прийшли до мене,— сказав Степан.— Давно так треба було. Що в Черкеськ мене не пустили, за те вам відпускаю вашу провину. Це дурість ваша, нерозумність. Вип'ємо тепер за вольний Дон — щоб стояв він і не хитався! Щоб ніколи він не знав зрадників паскудних!

Перезирнулись...

Стали пити...

Коли пили, Корній непомітно моргнув одному козакові. Той встав і пішов був із землянки. Один із сотників Разіна зупинив його:

— Посидь.

— Ти з чим приїхав, Степане? — прямо спитав Корній.

— Карати зрадників! — Степан ногою двинув стіл. Тррс його сотників уже рубали старшину. Залунали постріли... У землянку вбігли. Степан застрелив одного З кинувся до шаблі, пробиваючись через стовписько кулаком, в якому був затиснутий пістоль.

— Степане!..— закричала Олена.— Вони ж по-доброму приїхали!.. Степаночку!..— Вона повисла в нього на шиї. Цим скористалися, вдарили чимось важким по голові.