Я прийшов дати вам волю - Сторінка 66

Ану прибери зараз звідси всю головку старшинську-•• Га?—Степан засміявся.— Встав би я та гукнув, як бувало: братці!..— Степан і справді наліг на голос, крикнув.

Козаки, всі як один, ураз оглянулися. Хто встиг поставити ногу в стремено, оглянувся, стоячи на одній нозі, хто сідлав коня, оглянувся з сідлом у руках... Корній Яковлєв ішов до коня, від вигуку Степанового, несподіваного, аж спіткнувся. Рвучко оглянувся... Не по-старечому швидко пішов, побіг майже до Степана, мимоволі поліз правою рукою до пояса. І ніхто нічого не сказав, усі мовчали. Дивилися на Степана.

— А-а,— мовив Степан.— А ти кажеш.

Фрол Минаєв махнув рукою Корнієві, щоб не спішив до полоненого, що полонений — пустує. Корній, не повертаючи голови, зиркнув туди-сюди навсібіч — чи не бачив хто, як він мало не бігом кинувся до скутого по руках і ногах чоловіка і навіть за пістоля схопився? — перевірив — і, повернувшись, пішов знову до коня, повільно.

— Змій навіжений,— сказав неголосно, собі під ніс.— Аж ноги підкосилися.

Степана по-справжньому розвеселив цей сполох козаків.

— Отак, Фроле... кажуть: не виливай помиї, заготуй спершу чистої води. Справді. Всяке буває... І таке буває: їхали бенкетувати, а не довелося б бідувати.

— Та ні, тобі тепер уже не бенкетувати,— тихо сказав Фрол.

— Як знати...— теж тихо, дивлячись на сагу, мовив Степан.

— Знаю. Це вже знаю.

— Ну, а що ж ти ще хотів дізнатися, Фролку? — спитав Степан лагідно.— Що тобі сказати, друже мій любий? — Він повернувся до Фрола.

— Навіщо в Кагальник прийшов? Невже піти нікуди було? Я прямо вухам своїм не повірив, коли сказали, що — їдеш.

Степан відповів не зразу. І відповів неясно:

— Спотичка була у мене в житті... Гірка одна спо-тичка.— Він глянув у далеку далечінь, і біль видимий проглянув з його очей так, що навіть він зажмурився. І знову довго мовчав. Розплющив очі, глянув на свої руки й ноги, хитнув гірко головою.— От за те й дістав... оці дари.— Тряхнув заліззям, воно покірно дзвякнуло.

— Яка спотичка? — Фролові й справді було цікаво.— У тебе багато спотичок було. Яка ж... найгірша?

— Цього я тобі не скажу. Другові сказав би... Та в мене їх не лишилось. Ось на тім світі побачуся з ними — покаюсь. Повинюсь.

— Жалкуєш, що не вбив мене? В степу? — ще спитав Фрол.

— Ні,— чесно сказав Степан.— Ні. Гнався — хотів убити, потім — ні. Не знаю... якось розхотів. Я тебе ще раз міг убити... теплого, в постелі. Був я одного разу в Черкаську. Вночі. Ти навіть не знаєш...

— Знаю. Корній казав.

— А-а. Ну ось: міг зайти, приткнути до лежака... Не схотів.

— Ну, а що ж ти хотів, Степане? Прости мене... не думав питати, а охота.— Фрол жалісно дивився на закутого давнього друга.— Я й тоді запитував, тільки не зрозумів...

— Хотів дати людям волю, Фроле. Я не приховую, всім казав. І тобі казав, тільки ти не схотів зрозуміти. Міг зрозуміти — не схотів.

— А що з цього вийшло? — Оце головне і хотів — не спитати — сказати хотів Фрол.

— А що вийшло? Я дав волю,— упевнено сказав Степан.

— Як це?

— Дав волю... Беріть!

— Ти сам у.ланцюгах! Волю він дав...

— Дав. Знову не розумієш?

— Не розумію,— Фрол усе дивився на поверженого отамана з жалем і допитливістю.

— Фроле...— Степан раптом рвучко повернувся до нього, якусь мить дивився — придивлявся, від хвилювання навіть поворухнувся і ковтнув.— Друже... Збий заліззя. Поки підбіжать — устигнеш...— Степан квапився говорити, говорив неголосно й невідступно дивився на Фрола.— Згадай дружбу, Фроле... Ми їх подужаємо, вони самі не полізуть...Фроле... любий...вас же обманом кличуть на Москву: вас теж покарають там. Відкинуть вас, як обгорілі колодки,— ви теж біля вогню лежали. На біса ви їм тепер? Збий, Фроле: полетимо, тільки нас і бачили. Га? Вони, оці, не сунуться, Фроле!.. Ослобони тільки руки — спробуй тоді візьми мене! Та вони й не сунуться. Фроле, друже...— Степан усе дивився на Фрола... і плакав. Чорт знає, яка слабка мить здолала, але — плакав. Світлі краплі падали з повік на щоки, на вуса, а з вусів, потремтівши, зривалися.— Вік не забуду. Невже тобі бояри московські дорожчі? Ми поїдемо... Куди покличеш, туди й поїдемо. З нами знову сила велика буде!..

— Знову він про силу!..— Фрол явно розгубився від таких несподіваних, напористих Степанових слів, що йшли від самого серця.— На біса вона тобі?

— Ну, так поїдемо,— на все згоджувався Степан.— Візьмемо сотні зо дві охочих — і в Сибір. Яка ж радість тобі, коли мені зітнуть голову? І вам ганьба, і Донові всьому... на віки вічні. Невже ти спокійно помреш після цього?! Та й не випустять вас тепер з Москви — ви теж небезпечні, раз зі мною зналися. А ти... в дружках ходив. Подумай-но, ти ж не дурень. Чого ми... самі ліземо туди? Фроле! Збий — скочимо на коней — ми їх одразу ж розвіємо, вони й не рипнуться. Хіба не так, Фроле?

Може, якусь мить Фрол вагався... Чи так здалося Степанові. Але він ще раз благально мовив:

— Фроле, друже... врятуй: доживемо вільними людьми. Не страх мене вбиває, а — совісно так життя віддавати. Повіриш чи ні — загодя од сорому душа завмирає. Це ж — перед усім народом... Сам тепер жалкую, що поїхав тоді в Кагальник — дур найшов якийсь. Ми ще стрепенемось, Фроле!

— Несповна розуму, чи що, б'єшся? — сказав Фрол, не дивлячись на Степана. Встав і пішов геть важким кроком.

Степан відвернувся... Рвучко труснув головою, скидаючи з повік сльози. Сплюнув.

Козаки були уже всі верхи. Під'їхали садовити на коней Степана і Фрола, вони самі не могли сісти через ланцюги.

— Удруге в козаків вихрещують нас, брате,— сказав Степан братові.— Уперше — коли батько малих... Про себе я не пам'ятаю, а з тобою — пам'ятаю: навколо церкви батько возив: теж підсаджував та тримав. Тепер теж — підсаджують і тримають, чим не хрестини! Отак. А ти зажурився. Козакові, коли його навіть один раз на козака вихрещували, і то пропасти нелегко, а нас — по другому разу. Не тужи, брате, не пропадемо.

Фрол Минаев через день дороги прикинувся хворим і повернувся в Черкаськ. Багато хто зрозумів: не хоче бачити страти Степана в Москві. Не хоче навіть близько бути біля того місця, де проллється кров отамана, його колишнього друга.

Зрозумів це й Степан. Довго після того стеріг хвилину, коли брат Фрол опиниться близько і їх не почують; підстеріг, став наказувати братові тихо, благально:

— Фроле... потерпи, як катувати почнуть, пожалій мене... Не кричи, не кайся.

Брат Фрол мовчав.

— Потерпи, Фроле,— благав Степан, намагаючись знайти слова добрі, лагідні.— Що тепер зробиш? Разок перетерпимо, зате жодного собаки не потішимо. Хоч пам'ять... хоч лихим словом ніхто не спом'яне.

— Тобі добре — ти погуляв уволю,— сказав Фрол.

— Ну!..— Степан не знав, що на це сказати.— Фрол-ку, любий ти мій, потерпи: закричиш, усе діло змажеш. Ради Христа, прошу... Сам Христос он які муки витерпів, ти ж знаєш. Потерпи, Фроле. Ану подумай, скільки народу прийде дивитись на нас!.. А ми наче обдуримо їх. У нас батько гарно помер, брат Іван теж... Ти ось не бачив, як Івана повісили, а я бачив — гарно помер, нам з тобою не соромно за них було. Не треба й нам тішити лиходіїв, не треба, Фроле, пожалій мене. Я любив тебе, даремно, може, затягнув із собою, але... тепер що ж про це — пізно. Тепер приймемо все сповна... бог з ним, із життям. Гаразд, Фроле?

Фрол пригнічено мовчав. Що він міг сказати? Він не знав, як там буде, чи зможе він витерпіти все.

— Фрол Минаєв, дивись,— забрався геть,— підвів до кінця Степан своє прохання.— Знаєш чому? Не хоче на наші муки дивитися — совісно. Бач, чекають, що зламаємось. Не треба, брате. Думай весь час про їхні посмішки паскудні — легше терпіти буде. Дивись на мене: як я, так і ти. Будемо один на одного дивитися — не так буде... самотньо. Це добре, що нас разом: вони нам, дурні, сили додають.

Років через десять по тому юний Афонько Разін, Степанів пасинок, випив зайвого, став різко й небезпечно говорити — у присутності військового отамана,— що, мовляв, він ще "пустить декому крівцю" за вітчима — помститься... Усі так і ахнули. Подумали: пропав Афонько, малоліток, дурник. Але військовий тільки глянув на козачка... І, помовчавши, сумно промовив:

— Хай спершу молоко материне на губах обсохне. Помститель. Не таких...— І не доказав військовий. Змовк.

Військовим тоді був Фрол Минаєв.

16

І загули знову всі сорок сороків московських.

Разіна ввозили в Москву.

Триста піших стрільців з розгорнутими знаменами ішли попереду.

Потім їхав Степан на великому возі з шибеницею. Під цією шибеницею, з поперечини якої звисав зашморг, був розіп'ятий грізний отаман — руки, ноги і шия були прикуті ланцюгами до стовпів і поперечини шибениці. Вдягнений він був у лахміття, без чобіт, у білих панчохах. За возом, прикутий до нього за шию теж ланцюгом, ішов Фрол Разін.

Воза везли троє одномасних (вороних) коней.

За возом, трохи віддалік, їхали верхи донські козаки на чолі з Корнієм і Михайлом Самареніним.

Завершували небувалу процесію теж стрільці з рушницями, дулами донизу.

Степан не дивився навкруги. Він немовби думав одну якусь велику думу, і вона так поглинала його, що не було ні бажання, ні часу бачити, що діється довкола.

Так завезли їх у Кремль і провели в Земський приказ.

І зразу почали допитувати. Цар не велів гаятися.

— Ну? — похмуро й урочисто мовив думний дяк.— Розказуй... Лиходію, душогубцю. Як усе затівав?.. З ким змовлявся?

— Пиши,— сказав Степан.— Візьми великий аркуш і пиши.

— Що писати? — приготувався дяк.

— Три букви. Великі. І неси їх скоріше великому князю всея-всея.

— Не гнівай їх, братку!—став благати Фрол.— Навіщо ти?

— Що ти! — удавано здивувався Степан.— Ми ж у царя!.. А з царями треба розмовляти коротко. А то вони гніваються. Я знаю.

Братів одвели в підвал.

За першого взялися за Степана.

Підняли на дибу: зв'язали за спиною руки і вільним кінцем ременя підтягли до стелі. Ноги теж зв'язали, поміж ніг просунули колоду, один кінець якої закріпили. На другий, вільний, трохи піднятий над підлогою, сів один з катів — тіло витяглося, руки повивертались із суглобів, м'язи на спині напружилися, здулись.

Канчуковий майстер узяв своє знаряддя, відійшов назад, замахнув канчука обома руками над головою за себе, підбіг, скрикнув і різко, з вивертом опустив просмоленого канчука на спину.