Я прийшов дати вам волю - Сторінка 67

Удар ліг уздовж спини бурим рубцем, який став набухати й сочитися кров'ю. Судорога пробігла по Степановому тілу. Кат знову відійшов трохи назад, знову підскочив і скрикнув — і другий удар розсік шкіру поряд з першим. Виходило, наче вирізували ремінь із спини. Майстер знав своє діло. Третій, четвертий, п'ятий удар... Степан мовчав. Уже кров струмочками лилась із спини. Сирицевий кінець ременя розм'як від крові, перестав розсікати шкіру. Кат змінив канчука.

— Говоритимеш? —питав дяк після кожного удару.

Степан мовчав.

Шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий — свистючі, влипаючі, страшні удари. Степанова затятість роздрочила ката. Умілець він був знаний, і ось озлобився. Він змінив і другий канчук.

Фрол був у тому ж підвалі, в кутку. Він не дивився на брата. Чув удари канчука, щоразу здригався і хрестився. Але він не почув, щоб Степан видав хоч один звук...

Двадцять ударів налічив підручний ката, що сидів на колоді.

— Двадцять. Бойова година,— сказав він.— Далі... Марно: заб'ємо, і все.

Степан був у забутті, зронив голову на груди. На спині не було живого місця. Його зняли, облили водою. Він глибоко зітхнув.

Підвели Фрола.

Після трьох-чотирьох ударів Фрол голосно застогнав.

— Терпи, брате,— серйозно, з тривогою сказав Степан.— Ми славно погуляли — треба потерпіти. Канчук не архангел, душі не вийме. Думай, що — не боляче. Болить, а ти думай: "А мені не боляче". Що це — мов блоха вкусила, їй-богу! Вони ж бити не вміють.

Після дванадцяти ударів Фрол знепритомнів. Його зняли, кинули на солому, облили теж водою.

Почали напалювати на жаровнях жару. Напалили, зв'язали Степанові руки тепер спереду, просунули крізь ноги й руки колоду, висипали жар на залізний лист і поклали на нього Степана спиною.

— О-о!..— вигукнув він.— Оце припікає! Ану, ану, присядь на колоду — щоб до кісток дійшло... Так! Давненько в лазні не був — кістки прогріти. О-о... так! Ах, сучі діти,— уміють, справді...

— Де золото закопав? З ким списувався? — запитував дяк.— Де листи? Звідки писали?..

— Підожди, дяче, дай погріюся досхочу! Ах, у гро-бину вас!.. У три господа бога мать, не знав я до цього такої лазні — погрів би декого... Славна лазня!

Нічого не дали й ці тортури.

Два кати і сам дяк заходилися бити лежачого Степана по руках і по ногах залізним пруттям.

— Говоритимеш?!—загорлав дяк.

— Іуди,— сказав Степан.— Бийте вже до кінця...— Він і сам хотів уже, щоб його забили на смерть тут, у підвалі,— аби тільки не виводили на народ такого... слабого.

— Де добро закопав?

На це Степан мовчав.

— Заговорив? — спитав цар.

— Заговорить, государю! — упевнено сказав думний дяк, не той, що був при катуванні, а другий, котрий часто навідував Разіних у підвалі: він щиро вірував у канчук і вогонь.— Поки що упирається.

— Спитайте, окрім іншого: про князя Івана Прозоров-ського і про дяків. За віщо повбивав і яка шуба?

Писар швидко записував цареві запитання.

— Як пішов на море, з якого приводу в Астрахань ясир присилав? Кому? З яким умислом, як провина смертна віддана, хотів їх понищити й говорив? За віщо вселенських хотів понищити, що вони по правді скинули Никона, і що він їм наказував? І чи приїздив старець Сергій від Никона минулої зими? Перед тим, як іти на Синбірськ, чи жінку бачив?

Степана прив'язали спиною до стовпа, зацуркували голову, виголили тім'я і стали капати на голе місце холодну воду по краплі. Цієї муки ніхто не міг витримати.

Коли стали виголювати тім'я, Степан слабим уже голосом сказав:

— Про все думав... А що в попи пострижуть — не думав. Я грабував, а ви мене — в попи...

Почалося катування водою.

— З кримчаками списувався? — питав дяк.

Степан мовчав.

Капають, капають, капають краплі... Голова стягнута залізними обручами — ні поворухнути нею, ні ухилитися від муки. Обличчя Степанове скам'яніло. Він заплющив очі. А на голові кують і кують червону підкову; горить усе усередині, очі горять, серце горить і розбухає... Нехай би вже й спинилось воно, лопнуло! Господи, німо молив Степан, та пошли ти смерть!.. Ну, скільки ж?.. Навіщо так?

— Де подів награбоване? Кого підсилав до Никона?

Хвилями з темряви хлюпає червоний жар; голова розколюється від оглушливих ударів. Степан став непритомніти.

— Що велів сказати Никон? — ще почув він останнє.

... Увійшов Степан у хату; сидить у хаті баба, колише

немовля. Співає. Степан став слухати, притулившись до одвірка. Бабуся співала:

Бай, бай, да побай,

Хоть сегодня помирай.

Помирай поскорей —

Хоронить веселей.

Тятька с работки Гробок принесе,

Бабушка у свечки рубашку сошье,

Матка у печки Блинов напеке.

Бай, бай...

С села понесем.

До святых запоем.

Захороним, погребем

Да с могилы прочь пойдем.

Будем исть-поедать Да и Ваню поминать.

Ба-ай...

— Навіщо ж ти йому такої... сумної співаєш? — спи* тав Степан.

— Чого сумної? — здивувалась баба.— Йому краще буде. Добре буде. Ти не дослухав, ану дослухай:

Спи, Ванюшка, спи, родной,

Вечный тебе упокой:

Твоим ноженькам тепло,

И головушке...

— Годі! — гримнув Степан з колишньою силою.

...Він майже прошепотів оцей свій громовий скрик.

Мучителі не розчули, заметушилися.

— Що ти? Га? — нахилився дяк.

— Хто? — спитав Степан, виловлюючи поглядом у палаючій пітьмі дякове обличчя.

— Кого хотів сказати? — ще спитав той.

— Вам? — Степан повільно повів очима, подивився на катів.— Ну-у... повпиналися... Ви ладні всю Русь продати... Іуди. Змії слизькі. Не боюся вас...

Його вдарили якоюсь залізякою по голові. Знову все похитнулося і стало валитися.

Степан заплющив очі. І раптом чітко сказав:

— Тяжко... Допоможи, братку, дай сили!

...І ураз, привиділось йому, кати з жахом відсахнулися, позадкували... У підземеллі залунав гучний голос:

— Хто сміє мучити братів моїх?!

Униз зі сходів зійшов Іван Разін, схилився над Степаном.

— Братку!..— Степан розплющив очі —кати на місці, дивляться запитально.

— За брата страченого помститися хотів? — спитав дяк.— Еге?

Степан заплющив очі. Більше він не проронив жодного слова. Жодного стогону чи зітхання не вирвалось більше з його вуст. "Господи,—— благав і благав він, поки був при пам'яті,— та пошли ти мені смерті. Ну, чого ж так?.. Так уже і я не можу".

Цареві доповіли:

— Нічого більше не можна зробити. Все пробували...

— Мовчить?

— Мовчить.

Цар гнівно затупав ногами, закричав (Романови всі кричали, це вже потім, коли в їхню кров домішалася кров німецька, вони не кричали):

— Що вмієте?! Що вмієте?! Нічого не вмієте!

— Все пробували, государю... З помсти затявся, лиходій. За те, що спіймали його, помщається. Далі марно — сконає.

— Ну, і... все, годі,— сказав цар.— Не зволікайте.

17

На Красній площі повно-повнісінько. Яблуку ніде впасти.

З'явилися брати Разіни під посиленою охороною. Площа завмерла.

Степан ішов попереду... За ніч він зібрав рештки сил і тепер намагався йти прямо і гордо дивився вперед.

Більше в нього нічого не лишалось в останній, смертній боротьбі з ворогами — стійкість і повне презирство до наступної, останньої, муки і до смерті. Одне й друге він цілковито зневажав. Він був спокійний і хотів, щоб усі це бачили. Його глибоко й боляче турбувало — як він прийме смерть.

Сам, без допомоги катів, зійшов він на високий поміст лобного місця. Фролові допомогли піднятися.

Дяк почав голосно зачитувати присуд:

— "Лиходій і боговідступник і зрадець донський козак Стенька Разін!

Минулого 175-го літа забув ти страх божий і великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича хресне цілування і його государеву милість, його, великого государя, зрадив і зібрався, пішов з Дону для лиходійства на Волгу. І на Волзі многі капості учинив, і патріарші і монастирські насади, і інших многих промислових людей насади і струги на Волзі і під Астраханню погромив і многих людей перебив".

Слухав люд московський, затамувавши подих.

Слухав і не слухав Степан історію славних своїх походів. Він пам'ятав їх без присуду... Спокійне його обличчя і замислене. Він намагався з усіх сил стояти прямо.

— "Ти ж, лиходію, і в шахових володіннях многії лиходійства учинив. А на морі шахових торгових людей повбивав і майно пограбував, і городи шахові побрав і поруйнував, і тим у великого государя з шаховою величністю чвари учинив многі".

Степан подивився на царську вежу на Кремлівській стіні...

Звідти дивився на нього цар Олексій Михайлович.

— "А 177-го року після посилки з Астрахані боярина і воєводи князя Івана Семеновича Прозоровського стольник і воєвода князь Семен Аьвов і з ним великого госу-даря ратні люди на узмор'ї вас зустріли і оточили і хотіли перебити. І ти, лиходій Стенька з товаришами, бачачи над собою промисл великого государя ратних людей, прислав до нього, князя Семена, двох чоловік виборних козаків. І ті козаки били чолом великому государеві од усього війська, щоб великий государ зробив ласку, звелів ті ваші провини віддати. А ви за ті свої провини йому, великому государеві, обіцяли служити без усякої зради і між великим государем і шаховою величністю чвар і нападів лиходійських ніяких ніде не чинити і надалі для лиходійства на Волгу і на море не ходити. І ті козаки на тому на всьому за все військо хрест цілували. А до великого государя до Москви про те бити чолом великому государеві прислали козаків Ларка і Мишка з товаришами, звісно, обманом".

Ось коли на всю силоньку заговорила бумага! Ось як вона помщалась тепер.

— "А 178-го року ти ж, лиходій Стенька з товаришами, забувши страх божий, одступившись од святої соборної і апостольської церкви, будучи на Дону, і говорив про спасителя нашого Ісуса Христа всякі огудні слова, і на Дону церков божих ставити і ніяких співів співати не велів, і священиків з Дону збив, і велів вінчатися коло верби. Ти ж, лиходію, пішов на Волгу..."

Волга... Не відає вона, що її славний герой, котрого вона гойдала на хвилі своїй, слухає зараз у Москві останні в житті слова про себе.

— "Ти ж, лиходію Стенько, прийшовши під Царицин, говорив царицинським жителям лиходійські лестощі, нібито їх, царицинських жителів, ратні великого государя люди ідуть рубати. А ті ратні люди послані були в Царицин їм же на оборону. І царицинські жителі через твою спокусу до лиходіїв переметнулись і город тобі здали. І ти, лиходію, воєводу Тимофія Тургенева і тих царицинських жителів, котрі до твого лиходійства не пристали, перебив і посадив у воду".

Слухав народ московський.