Я прийшов дати вам волю - Сторінка 59

Стіною стояв глухий суцільний гул, проривалися тільки окремі звучні крики: матюки або когось голосно гукали. Порохом смерділо й горілим ганчір'ям.

— Не валіть навмання,— кричав Степан до Матвія.— Чуєш?!

— Ой, батьку! Чую!

— Підбери міцніших із жердинами — став у голову! А з-за них — хто з сокирою та з вилами — нехай із-за них вискакують. Рубонули — і за жердини! А жердинами нехай весь час махають. Міняй, коли пристануть! Добрав?

— Добрав, батьку!.. Не слухаються тільки вони мене.

— Оперіщ одного-другого — слухатимуться!

— Батьку! — загукали від козаків.— Давай до нас! У нас веселіше!..

Дід Любим був з молодими.

— Минько!.. Минько, паршивцю!—гукав він.— Не забувайся! Озирнися — хто ззаду?! Ей!..

— Чую, діду!

— Ванько!.. Оді йди, замотай руку!

— Зараз!.. Трохи натішусь.

— Не забувайтеся, чортяки! Диви онде на батька!.. Серце радіє.

Так учив дід Любим своїх вихованців. І показував на отамана. А сталося так, що забувся сам отаман. Захопився й опинився сам у стрілецькому ворожому натовпі. Оглянувся... Стрільці, які оточували його, зрозуміли, хто це. Почали відтісняти далі від разінців, щоб узяти живого. Отаман крутився з шаблею, пробиваючись назад, до своїх.

— Ларко! — гукнув Степан.—— Діду!..

З десяток стрільців кинулися до нього. Ударили тупим кінцем списа в руку. Один плигнув іззаду, збив Степана з ніг і став гнути під собою, намагаючись заломити руки за спину.

Ларко почув отаманів крик, пробився з півсотнею до нього. І встиг. Застрелив стрільця над ним; Півсотня потіснила стрільців далі.

Степан підвівся — злий, пом'ятий, підібрав шаблю.

— Чого ви там?! — загорлав.— Отаманові ноги на шиї зав'язують, а вони чухаються!..

— Стережися трохи! — теж сердито гукнув Ларко.— Добре — почув... Не лізь у купу. Куди лізеш?

— Як там мордва твоя? —спитав Степан.

— Клюємо! Наскочимо — і знову збираю... Течуть, як вода з долоні. Веселимось... а толку немає. Та хоч наших обійти не даємо, і то добре. Обійти ж хотіли!..

— Ммх!.. Військо. Не зварити нам з ними каші, Ларко. Побудь з козаками, сам піду туди.

Мордва й частина мужиків з дрюччям знову шумно відбігали від самої гущі загальної бійки — щоб знову скупчитись і налетіти. Тікали, між іншим, весело, не понуро. Стрільці, щоб не порушити свого строю, не переслідували їх.

Степан і з ним десятків зо два козаків зупинили мужиків.

— В гробину вас!.. У душу!..— горлав Степан.— Куди?! — Двох чи трьох охрестив кулаком по голові.— Стій! Стій, а то сам битиму!..

Інородці й мужики зупинились.

Степан вишикував їх так, щоб можна було атакувати, почав пояснювати:

— Зараз наскочимо — передні хай молотять щодуху. Пристали — розсипайся, дай іншим. А самі тим часом підкріпись, у кого є чим, передихни. Ті пристали — розсипайся, дай цим. Щоб попереду завжди свіжі були. І не бігать у мене! Козаків ззаду поставлю, звелю рубати! Кого боїтеся? М'ясників? Вони тільки в рядах мастаки — сокирами туші розчиняти! А тут вони самі бояться вас. Ану!.. Не відставай!.. На м'ясників!.. З жердинами, з жердинами — вперед, виставляй їх! Щільніше, щільніше!..

Бігли щільним натовпом, і виходило, що й на бій теж бігли шумно й весело.

— Ану, забіжи вперед хто-небудь! — гукнув Степан.— Скажіть нашим, щоб розсипались!.. А ми довбонемо з розгону!

Наскочили. Заварилась каша... Молотили голоблями, жердинами, рубалися шаблями, кололися списами, стріляли...

А вже вечоріло. І зовсім уже важко було розрізнити, де свої, де чужі.

— Трощи! — горлав Степан.— Уперед не лізь — рівніше! А то від своїх перепаде.

— Рівніше, хлоп'ята! — покрикував дід Любим.— Рівніше, любенькі! Тут як з-молодицею: не кокошись, тоді толк буде!

Степанові прострелили ногу. Він, лаючись, вибрався із стовпища, зійшов, накульгуючи, на пагорок. Йому допомогли стягти чобіт.

Підійшов спітнілий і закривавлений Ларко.

— Куди?.. У ногу? —спитав він.

— У ногу знов. А ти чого в крові?

— Дуже?

— Ні...—Степан поворушив ногою.— Кістка ціла. А ти чого? Зачепили.

— Федора вбили. Сукніна.— Ларко сплюнув сукровицею, поторкав розбиті губи.— Я цілий... Зуби тільки... Та й вони цілі.

— Ох, матінко ти моя!.. Зовсім осавулів не лишається,— з гірким болем сказав Степан.— Винесли хоч?

— Винесли.

— Бережіться хоч самі! —підвищив голос Степан.— Куди вас нечистий несе! З ким зостануся? — всі поляжете...

— Годі, чи що? Не видно вже...

Ларко вдивлявся в темну ворухливу громаду людей, що билися.

— Зажди. Нехай він відійде далі... З пагорба нехай злізе. Нехай пагорб за нами буде.

— Відходить уже. А то — поночі — своїх почнемо глушити. Стрільці густіше тримаються, а ми своїх; почнемо... Пагорб і так наш.

— Ну, вели вгамуватись. Годі. Козаків багато полягло?

— Та ні, думаю... Зачепило багатьох. Ні, три зуби все-таки вибили! — Ларко сплюнув.— Добрячі зуби були.

— Матвій живий? —спитав Степан.

— Бачив, живий був. Він нічого не боїться. Горлає, правда, більше, ніж руками орудує... Проте допомагає збирати.

— Хоч так,— невесело мовив Степан.— Іди вгамовуй потихеньку.

Ларко пішов.

Битва довго ще кружляла, гула, кричала, прискала у ніч вогнями пострілів. Та поступово затихла.

На раду до отамана зібралися осавули.

— Борятинський відходить до Тетюшів.

— Добре. Городок треба брати,— заговорив Степан.— Поки підійдуть Урусов з Долгоруким, нам треба в городку бути. Брати треба. Інакше хана тут нам з мужиками... Взяти городок усіма правдами й неправдами. Борятинський більше не полізе.

— Зачекати б, батьку. А що, як хитрує Борятинський? — засумнівався Матвій Іванов, якого Степан теж покликав на раду.

— Не хитрує. Знає тепер: самому йому нас не здолати. А інших нам у чистому полі ждати негоже: пропадемо з мужиками твоїми, Матвію. Нещастя моє, а не вояки. Відходьте потихеньку до острожка. Був там хто-небудь? Розвідали?

— Були! — відгукнулися з гурту осавулів.— Здадуть острожок. А рублений город треба приступом брати. Його не здадуть.

— Будемо брати. Готуйте прикмети. Сіно, солому, дранку — підпалимо. Драбини зв'язуйте... Не давайте людям розхолоджуватись. Там віддихаємося. Взяти треба городок! Візьмемо — сядемо там. Мишко Осипов прийде, пошлемо в Астрахань — Федько Шолудяк приведе своїх, на Дону ще раз гукнемо... Тоді й вилізти можна. Але городок треба взяти!

6

Настала ніч.

У темряві Степан з військом підійшов до посадської стіни, де був острог, і повів на приступ. Зі стіни і з валу по них вистрілили холостими зарядами; разінці оволоділи першою оборонною лінією. Про це знали заздалегідь; посад здадуть без бою. Діло за головним городком, де міцно замкнулися.

Частині війська Степан звелів укріпити посадську стіну і порозставляти на ній гармати (на випадок, якщо Борятинський здумає вернутись і перешкодити штурмові), решту кинув на стіни городка, які, хоч теж були дерев'яні, але міцніші й вищі за посадські.

Почався штурм.

Стіни й сам городок пробували підпалити. По них стріляли запаленими полінами, розжареними ядрами... Кілька разів у городку спалахували пожежі. Симбірці гасили їх. Раз у раз у різних місцях бралася вогнем і стіна. Обложені звішували з неї мокрі вітрила й гасили полум'я. А в цей час козаки підставляли драбини, і бій закипав на стінах. Завзяття тих і тих було люте, страшне. Нові й нові сотні козаків затято лізли по хистких драбинах... У них стріляли, лили смолу, окріп. Зловісні вогняні заграви то тут, то там вихоплювали юрми штурмуючих.

Разін сам двічі лазив на стіну. Обидва рази його збивали звідти. Він поліз утретє... Ступив уже на стіну, зітнувся з двома стрільцями на шаблях. Один зловчився й молоснув його шаблею по голові. Шапка послабила удар, проте удар усе-таки дістався сильний, отаман мовби спіткнувся об щось, ослабла на мить його непогамовна воля, ослаб порив... Тоскно стало, млосно, нічого не потрібно.

Ларко й цього разу вихопив його з біди.

Рану нашвидкуруч перев'язали. Степан очухався. Невдовзі він знову був на ногах і знову несамовито кидав на стіни нових і нових бійців.

Втрат разінці зазнавали величезних.

— Городок треба взяти!—твердив знетямлено Степан.

Безперервно гриміли гармати; розжарені ядра, описуючи криві дуги, падали в городок. Так само летіли туди палаючі поліна й тури (віхті соломи з сухою драницею всередині). Зі стіни теж без угаву гриміли гармати, рушниці... Гул не уривався і не слабшав.

Під стіни городка підвозили гарби сіна, запалювали. Зі стін лили воду, вогонь згасав, гіркий сморід оповивав людей.

— Ларко, бережи козаків! — гукав Разін.— Посилай уперед мужиків на стіну.

— Усіх збивають! — озвався Ларко.— Очманіли, гади. Не взяти нам його...

— Треба взяти!

До Степана привели перебіжчика з городка.

— Ну? — спитав Степан.— Що?

— Хочуть струги ваші відбити... Щоб ви без стругів зосталися...— Перебіжчик показав на городок:—Там умовляються...

— Га?! — перепитав Степан: чи то не дочув, чи то не повірив.

— Хочуть струги відбити! — повторив перебіжчик.-

Вилазкою!.. З того боку, з річки!

Степан ощирив зціплені зуби, роззирнувся:

— Ларко! Мишко! Хто є?!

— Мишка вбили! — озвався сотник, підбігши.— Що, батьку?

— До стружків! — звелів йому Степан.— Бери сотню і до стружків! Бігом! Одпливіть на середину... Не віддавай стружків! Не оддавай! Ради бога, стружки!..

У цей час із-за спини разінців, од Свіяги-річки, почувся гучний гамір і стрілянина. І зразу з усіх боків загукали козаки, котрі більше знали про воєнні пастки і більше остерігалися, мужики, ті цілковито були заклопотані стіною.

— Обійшли, батьку! Долгорукий з Урусовим ідуть!.. А ці з городка зараз вийдуть! Оточать!.. Біда, батьку!..

— Ларко! — закричав Степан.

— Тут, батьку! — Ларко миттю опинився поряд.

— Збери козаків... Не горлай тільки. До Волги — в стружки. Без гаму! Зупини сотню — я послав одігнати стружки: не одганяйте, сідайте в них. Виходьте не всі зразу... І тихо. Тихо!

— Чую, батьку,— сказав метикуватий Ларко.

— Знайдіть Матвія,— звелів Степан.

Матвія швидко знайшли. Той наче з пожежі прибіг: у сажі, місцями обпалений...

— Стійте тут, Матвію,— сказав Степан.— Я піду з козаками стріну прийшлих... Чуєш, Урусов з Долгоруковим підійшли. Ждали коли їх, а вони — ось вони, собаки.

— Як же, Степане?! Ти що?—сторопів Матвій.— Який там тобі Урусов — вони вночі не полізуть... Це Мишко Осипов прийшов.

— Стій тут! — Степан був блідий і ледь тримався на ногах.