З холодним серцем - Сторінка 50

Невдовзі на полицях тюремної бібліотеки не лишилося жодної книжки, якої б він не прочитав, але тюремний священик та ще дехто з Рододендрових прихильників і далі постачали його чтивом, виписуючи цілі пакунки книжок з громадської бібліотеки в Канзас-Сіті.

Дік і собі противився до літератури, але його інтереси обмежувались двома темами: сексом, як його подано в романах Гарольда Робінзонад й Вікінга Солесоса (якось Перрі взяв почитати одну з цих книжок і повернув з обуреним написом: "Дегенеративна писанина для дегенеративних недоумків!"), та ще правом. Він щодня по кілька годин гортав юридичні книжки, сподіваючись, що здобуті в них відомості допоможуть йому добитися скасування присуду. З тією ж метою він засипав листами такі організації, як Американська ліга громадянських свобод і Асоціація адвокатів Канзасу. В цих листах він оскаржував суд над собою, називаючи його "пародією на законний процес", і просив поклопотатися про перегляд справи. Він переконав і Перрі писати скарги, та коли порадив Ендрюзові на слідувати їхній приклад, той сказав:

— Ти дбай про свою шию, а про мою я й сам подбаю.

(Та насправді Діка на той час турбувала не так шия, як голова. "Волосся в мене вилазить цілими жмутками,— признавався він в іншому листі до матері.— Я просто в розпачі. Не пригадую, щоб хтось у нашій родині був лисий, і мене аж жах бере, як подумаю, що я стану потворним лисим стариганом").

Одного осіннього вечора 1961 року нічна варта "ряду смертників", заступивши на зміну, принесла новину.

— Ну, хлопці,— сказав один з вартових,— здається, вам треба чекати нових товаришів.

Слухачі зрозуміли його: це означало, що двом молодим солдатам, які стали перед судом за вбивство якогось канзаського залізничника, ухвалено смертний вирок.

— Еге ж,— підтвердив вартовий,— їх засудили до страти.

— Ще б пак,— озвався Дік.— Полюбляють у Канзасі смертні вироки. Присяжні роздають їх жменями, мов цукерки дітлахам.

Одному з солдатів, Джорджеві Рональдові Йорку, минав дев'ятнадцятий, його товариш, Джеймс Дуглас Летем, був на рік старший. Обидва були дуже показні з виду, і, певне, саме через те, коли їх судили, до залу юрбами сунули молоденькі дівчата. Хоч засудили Йорка й Летема за одне вбивство, вони самі розказували, що під час свого смертоносного рейду по країні порішили ще шістьох чоловік.

Ронні Йорк, білявий, голубоокий юнак, народився й виріс у Флоріді, де його батько був відомим водолазом, що заробляв чималі гроші. Сім'я Йорків жила добре, в достатку й злагоді, і Ронні, пестунчик батьків та кумир молодшої сестри, завжди посідав у ній чільне місце. Що ж до Летема, то його життя було цілковитою протилежністю, анітрохи не кращим за Смітове. Уродженець Техасу, наймолодший син у злиденній багатодітній сім'ї, він змалку не бачив нічого, крім лиха. Батьки повсякчас сварилися, а коли, зрештою, розлучились, то покинули своїх нащадків напризволяще. Безпритульні й нікому не потрібні, ті никали з місця на місце, мов клубки перекотиполя серед дикої прерії. У сімнадцять років, не маючи жодного пристановища, Летем вступив до армії, а через два роки, спійманий у самовільній відлучці, попав у військову тюрму в Форт-Гуді, штат Техас. Там він і познайомився з Ронні Йорком, що відбував покару за таку саму провинність. Дуже несхожі між собою, навіть зовні (Йорк — високий на зріст, флегматичний здоровань; Летем — присадкуватий, з гострим обличчям, на якому хитрувато світилися жваві карі очі), вони все ж дійшли згоди в одному: світ — прокляте, ненависне місце, і найвище благо для людини — це померти.

— Усе геть прогнило,— казав Летем.— І реагувати на це можна тільки злом. Ніхто нічого не розуміє, крім зла. Спаліть людині комору — вона це зрозуміє. Отруїть її собаку. Вбийте її саму.

Ронні казав, що Летем має слушність "на всі сто", й додавав:

— Хоч кого вбий, це йому добра послуга.

Перші, кому вони надумали зробити таку "послугу", були дві жінки із Джорджії, поважні господарки, що мали нещастя натрапити на Йорка з Летемом невдовзі по тому, як майбутні вбивці втекли з форт-гудської тюрми, вкрали пікап і погнали до Джексонвілла — Йоркового рідного міста у Флоріді. Ця зустріч сталася 29 травня 1961 року біля бензозаправної станції на темній околиці Джексонвілла. Спочатку втікачі мали намір провідати Йоркову сім'ю, та коли вже під'їжджали до міста, Йорк розважив, що з'являтися додому навряд чи варто, бо батько його часом виявляв круту вдачу. Отож, порадившись між собою, вони вирішили податися до Нового Орлеана й спинилися біля бензозаправної станції набрати пального. Поряд 8 їхньою виправлялася ще одна машина, в якій сиділи дві статечні жінки, майбутні жертви. З приємністю згаявши день у крамницях Джексонвілла, вони поверталися додому, в невелике містечко поблизу кордону Флоріди й Джорджії, але, як на те, збилися з дороги. Йорк, до якого вони звернулися з розпитами, дуже люб'язно запропонував:

— А ви їдьте з нами. Напровадимо куди треба.

Та напровадив він їх зовсім не туди, куди треба, а на якийсь глухий бічний путівець, що губився між боліт. Проте жінки довірливо їхали слідом, аж поки пікап з їхніми проводирями спинився, і в світлі фар своєї машини вони побачили, що люб'язні юнаки вийшли й простують до них, а тоді, вже запізно, вгледіли у їхніх руках довгі скотарські пуги. Ті пуги були в украденій машині, що належала якомусь фермерові, і Летем придумав ужити їх як зашморги. Пограбувавши жінок, вони так і зробили. В Новому Орлеані хлопці купили пістолет і зробили на його рукоятці дві насічки.

Протягом подальших десяти днів до тих двох насічок додались інші: спершу в Таллахомі, штат Теннесі, де приятелі заволоділи червоним "доджем" з відкидним верхом, застреливши його власника, роз'їзного торговельного агента; потім — в Іллінойсі, на околиці Сент-Луїса, де вони вбили ще двох чоловік. У Канзасі їхньою жертвою — уже шостою — став один літній подорожній, на ім'я Отто Зіглер, міцний чоловік шістдесяти двох років, що вже мав онуків, добрий і ввічливий, з тих, що ніколи не поминуть водія в біді, не запропонувавши своєї допомоги. Їдучи того погожого червневого ранку однією з канзаських автострад, містер Зіглер побачив на узбіччі червону машину в піднятим капотом і двох приємних з вигляду юнаків, що копирсалися в моторі. Звідки було знати добросердому містерові Зіглеру, що машина цілком справна і що це просто хитрий гачок на якогось благодійника, щоб пограбувати його і вбити?

— Чи не треба допомогти? — спитав він, і то були останні його слова. Стоячи за двадцять футів від старого, Йорк прострелив йому череп, а тоді обернувся до Летема й сказав:

— Влучний постріл, еге ж?

Та чи не найбільший жаль збуджувала їхня остання жертва. То була зовсім юна, вісімнадцятирічна дівчина, покоївка в одному з колорадських мотелів, де двоє горлорізів спинились переночувати. Вони умовили її перебути ніч з ними, а вранці сказали, що їдуть до Каліфорнії, то чи не хоче й вона туди податися.

— Ну ж бо,— підохочував її Летем,— їдьмо всі разом, а там, гляди, й кінозірками станемо.

Але дівчина зі своєю нашвидкуруч спакованою фібровою валізою стала закривавленим трупом, покинутим у придорожньому виярку недалеко від Крейга, в штаті Колорадо. Що ж до її вбивць, то за кілька годин після того їм таки випала нагода виступити перед кінокамерою.

Кілька подорожніх бачили двох молодиків і червону машину поблизу того місця, де знайдено тіло Отто Зіглера. Діставши їхні свідчення, поліція розіслала прикмети підозрюваних по всіх середньозахідних і західних штатах. На дорогах виставили пости, вертольоти вели спостереження з повітря. Один із таких постів у штаті Юта й затримав Йорка з Летемом. Трохи згодом поліція Солт-Лейк-Сіті дозволила місцевій телевізійній компанії зняти на плівку інтерв'ю з ними. Коли дивитися зняті кадри без звуку, можна подумати, що ті двоє веселих дужих хлопців обговорюють хокейний чи бейсбольний матч абощо — тільки не вбивство і не роль, яку вони, за власним хвалькуватим зізнанням, відіграли в смерті сімох людей.

— Чому? — запитує репортер.— Чому ви таке вчинили?

І Йорк, самовдоволено усміхаючись, відказує:

— Ми ненавидимо весь світ.

В усіх п'яти штатах, що сперечалися за право судити Йорка й Летема, закон визнає смертну кару: у Флоріді, Теннесі та Іллінойсі це страта на електричному стільці, в Канзасі — повішення, в Колорадо — отруєння газом. Та, маючи найвагоміші докази, перемогу в цій суперечці здобув Канзас.

Мешканці "ряду смертників" уперше побачили своїх нових сусідів 2 листопада 1961 року. Конвоїр, ведучи прибульців до камер, відрекомендував їм старожилів:

— Містере Йорк, містере Летем, прошу познайомитись. Це містер Сміт... Містер Гікок... А це містер Ловелл Лі Ендрюз — "наймиліший хлопець Уолкотта".

Коли урочиста процесія поминула їх, Гікок почув Ендрюзове хихотіння й спитав:

— Що той сучий син такого смішного сказав?

— Та нічого,— озвався Ендрюз.— Але я оце подумав: коли скласти докупи моїх трьох, ваших четверо та їхніх сім, це виходить чотирнадцять на нас п'ятьох. Чотирнадцять поділити на п'ять, буде в середньому...

— Чотирнадцять на чотири,— сердито поправив його Гікок.— Тут четверо вбивць і один несправедливо засуджений. Я ніякий не вбивця. Зроду й волосини ні на кому не зачепив.

*

Гікок і далі писав листи, оскаржуючи свій присуд, і один з цих листів нарешті дав бажані наслідки. Прочитавши його, голова консультаційної комісії при Асоціації адвокатів Канзасу, Еверетт Стірмен, був занепокоєний твердженням скаржника, ніби суд повівся з ним та його товаришем несправедливо. За словами Гікока, зважаючи на "ворожу атмосферу" в Гарден-Сіті, нічого було й сподіватися від присяжних безсторонності, а отже, суд мали б перенести в інше місце. Що ж до відібраних присяжних, то принаймні двоє з них під час попереднього опиту не приховували, що вважають підсудних винними ("Коли питали думку щодо смертної кари, один сказав, що взагалі він проти неї, але в цій справі — ні"); та, на жаль, опит присяжних не протоколювався, бо закон штату Канзас цього не передбачає без спеціальної вимоги. До того ж багато присяжних були "добре знайомі з небіжчиками. Так само й суддя Тейт. Він був близьким другом сім'ї Клаттерів".

Та найбільше грязюки Гікок лив на захисників, Артура Флемінга й Гаррісона Сміта, чиї "неспроможність і несумлінність" були нібито головною причиною нинішнього становища скаржника, бо вони не підготували й не провели належного захисту; причому в листі давалося зрозуміти, що їхня пасивність була зумисна, спричинена попередньою змовою з обвинувачами.

Закиди видавалися досить серйозними і ставили під сумнів чесність двох поважних адвокатів і шанованого в окрузі судді.