З холодним серцем - Сторінка 51

Та навіть якби вони підтвердилися тільки частково, то й тоді виходило, що суд знехтував конституційні права обвинувачених. І, на вимогу містера Стірмена, Асоціація адвокатів Канзасу вдалася до заходу, безпрецедентного в юридичній практиці цього штату: доручила молодому адвокатові з Вічіти Расселові Шульцу розслідувати скаргу Гікока і, якщо вона підтвердиться, порушити клопотання про перегляд справи перед Канзаським верховним судом, який нещодавно схвалив присуд, винесений Гікокові й Смітові.

Як виявилося згодом, Шульц провів розслідування досить однобічно, майже цілком обмежившись розмовою із Смітом і Гікоком, а після того виступив з такою войовничою заявою для преси:

— Питання стоїть так: чи мають право на передбачений законом захист бідні підсудні, навіть коли вина їхня безперечна? Я не думаю, що штат Канзас зазнає великої втрати, пославши на шибеницю цих двох засуджених. Зате втрати законної судової процедури він ніколи не поправить.

Шульц подав клопотання про перегляд справи, і Канзаський верховний суд відрядив одного із своїх почесних членів, суддю у відставці Уолтера Дж. Тійла, провести ретельну перевірку. І от, майже через два роки після процесу, в судовому залі Гарден-Сіті знову зібралися ті самі люди. Не було тільки колишніх обвинувачених — їхнє місце зайняли суддя Тейт, старий містер Флемінг і Гаррісон Сміт, чиї репутації опинилися під загрозою, і то не через твердження скаржника як такі, а зважаючи на ту видиму довіру, з якою поставилася до цих тверджень Асоціація адвокатів.

Перегляд справи, що частково відбувався в Ленсінгу, де суддя Тійл вислухав Сміта й Гікока, тривав шість днів, аж поки не лишилося жодного нез'ясованого питання. Вісім присяжних офіційно посвідчили, що ніколи не були знайомі ні з ким із жертв злочину. Четверо підтвердили, що трохи знали містера Клаттера, але всі вони, включаючи й Н. Л. Даннена, механіка аеропорту, який дав суперечливу відповідь під час опиту кандидатів, заявили, що ввійшли до складу присяжнинх з неупередженою думкою.

Шульц прискіпався до Даннена:

— А скажіть, шановний, чи не заперечували б ви, коли б вас самого судив присяжний, настроєний так, як були тоді ви?

— Ні, не заперечував би,— відказав той.

Тоді Шульц запитав:

— Чи пригадуєте ви свою відповідь, коли спитали про ваше ставлення до смертної кари?

Даннен кивнув головою і сказав!

— Я відповів, що за звичайних обставин, мабуть, заперечував би проти неї. Але, беручи до удати серйозність злочину, схильний проголосувати за.

Сутичка з суддею Тейтом була куди важчою, і Шульц дуже скоро зрозумів, що зчепився з тигром. Відповідаючи на запитання щодо його нібито близької дружби з містером Клаттером, суддя сказав:

— Колись він був позивачем у цьому суді, і я вів ту справу. Йшлося про збитки, заподіяні літаком, що впав у його садибі, і він вимагав відшкодування за... так, здається, за якісь там дерева. Більше я не мав нагоди з ним спілкуватися. Ніколи й ніякої. Та й взагалі бачив його раз чи два на рік...

Спантеличений Шульц поквапився перевести розмову на інше.

— А чи не можете ви сказати,— спитав він,— яке було ставлення тутешніх людей до обвинувачених, коли їх привезли сюди після арешту?

— Гадаю, що можу,— з убивчою впевненістю відповів суддя.— На мій погляд, ставлення до них було таке, як і до будь-яких кримінальних злочинців. Усі вважали, що їх треба судити відповідно до закону і, якщо вони винні, належно покарати. Одне слово, повестися з ними так само справедливо, як і з будь-ким іншим. І хоч їх звинувачували в тяжкому злочині, ніякого упередження проти них не було.

— Ви хочете сказати,— спробував поставити пастку Шульц,— що суд не бачив підстав переносити слухання справи в іншу округу з власного почину?

— Містере Шульц,— відказав суддя так, що це прізвище прозвучало як суцільне довге сичання,— суд не може переносити слухання справи з власного почину. Це суперечить законам штату Канзас. Я не мав права зробити це без офіційного клопотання.

Але чому ж такого клопотання не порушив захист? І Шульц узявся до самих захисників, бо, на думку цього молодого вічітського адвоката, головною метою розслідування було поставити під сумнів їхню сумлінність і довести, що вони не надали своїм підзахисним анінайменшої допомоги. Флемінг і Сміт гідно протистояли його нападові, особливо перший, що, красуючись своєю червоною краваткою і незворушною усмішкою, з великодушним терпінням вислуховував усі Шульцові закиди. Пояснюючи, чому він не клопотався про перенесення процесу до іншої округи, Флемінг сказав:

— Виходячи з того, що велебний отець Коуен, священик тутешньої методистської церкви і дуже поважна й впливова в місті персона, а також інші священики висловилися проти смертної кари, я вважав, що це принаймні хоч якась запорука і що тут люди більш схильні прислухатися до голосу церкви у визначенні покари, аніж деінде в штаті. До того ж брат покійної місіс Клаттер у своїй заяві, яка була опублікована в місцевій пресі, сказав: він не хотів би, щоб звинувачених присудили до страти.

Шульц мав ще безліч закидів, але всі вони зводилися до того, що під тиском місцевої громади Флемінг і Сміт свідомо знехтували свої обов'язки. Обидва вони, як твердив Шульц, зрадили своїх підзахисних — тим, що не приділили їм достатньої уваги перед судом ("Я докладав до цієї справи всіх можливих зусиль,— відказав Флемінг,— віддавав їй більше часу, ніж будь-якій іншій"); тим,що відмовились від попереднього судового слідства ("Даруйте, сер,— сказав на це Сміт,— але ж ні містер Флемінг, ні я на той час ще не були призначені захисниками"); тим, що в розмовах з журналістами дозволяли собі несприятливі для обвинувачених висловлювання (Шульц до Сміта: "Чи відомо вам, що репортер топікської "Дейлі кепітал" Рон Келл писав, ніби другого дня після початку суду ви заявили, що містер Гікок безперечно винен і що ваша єдина мета — добитися замість смертної кари довічного ув'язнення?" Сміт до Шульца: "Ні, сер. Якщо мені приписують такі слова, то це неправда")...

У звіті, поданому до Канзаського верховного суду, суддя Тійл написав, що суд над скаржниками цілковито відповідав конституційним вимогам. На підставі цього висновку верховний суд штату відмовив у скасуванні вироку й призначив нову дату його виконання — 25 жовтня 1962 року. Що ж до Ловелла Лі Ендрюза, чия справа вже двічі доходила аж до верховного суду Сполучених Штатів, то його мали стратити через місяць після того.

Убивці Клаттерів домоглися від федерального судді нової відстрочки. Ендрюз пішов на шибеницю у призначений день.

*

— Ніч була холодна,— розповідав Гікок одному журналістові, з яким листувався і якому час від часу дозволяли відвідувати його.— Холодна й дощова. Лило мов з відра, і на бейсбольному полі грязюки було по коліно. Коли Енді повели до складу, то мусили обходити кругом, по доріжці. Ми всі стояли біля вікон, дивилися — Перрі, я, Ронні Йорк, Джіммі Летем. Це все діялось одразу ж після півночі, і в складі світилося, як на свято. Ворота були широко розчинені, і ми бачили свідків, варту, лікаря, начальника тюрми — геть усе, крім самої шибениці. Звідси її не видно, але ми бачили її тінь на стіні — таку, наче від боксерського рингу.

Енді вели чотири конвоїри і священик. Перед самим складом вони на мить спинились. Енді дивився на шибеницю — відчувалося, що він дивиться туди. Руки в нього були спутані попереду. І раптом священик підійшов і зняв з нього окуляри. Аж глянути було жаль: Енді — й без окулярів. Тоді його завели всередину, і я подумав собі: як же він без окулярів зійде тими східцями? Кругом було тихо-тихо, тільки ген далеко собака гавкав. Десь у містечку. А потім ми почули отой звук, і Джіммі Летем ще спитав: "Що це?" То я сказав йому, що воно таке — люк провалився.

Потім знову стало дуже тихо. Тільки той собака все гавкав. Наш Енді довго гойдався, ніяк не хотів помирати. Певне, мали вони потім мороку прибирати після нього. Лікар раз по раз виходив надвір і стояв зі своєю трубкою в руці. Я б не сказав, що йому подобалась та робота. Він так сапав, наче йому дух забивало, і все втирав очі. Джіммі сказав: "Ото ще баба слинява!" Мабуть, він того й виходив, що не хотів, аби інші бачили, як він плаче. А тоді знову йшов і слухав, чи не спинилося в Енді серце. Здавалося, кінця цьому не буде. Подумати тільки, ще цілих дев'ятнадцять хвилин серце билося!..

Гікок закурив сигарету і, криво посміхнувшись, промовив:

— Енді був дивак. Я колись сказав йому, що для нього життя людини нічого не важить, навіть і його власне. Вже коли йому було йти на шибеницю, він сів собі й упорав двоє смажених курчат. А перед тим цілий день смалив сигари, пив кока-колу й писав вірші. Коли по нього прийшли і ми попрощалися, я сказав йому: "Скоро побачимось, Енді. Я певен, що ми потрапимо в те саме місце. То ти рознюхай там нанизу, чи не знайдеться десь для нас затишного куточка".

Він засміявся і відповів, що не вірить ні в рай, ні в пекло, а там за гробом, мовляв, тільки прах і тлін. Потім сказав, що до нього приїхали дядько й тітка і вже приготували труну, щоб забрати його труп і поховати десь у Північному Міссурі. На тому самому кладовищі, де лежать ті троє, яких він цокнув. Отож дядько з тіткою надумали покласти й Енді поруч них. А він, мовляв, мало не заіржав, коли вони про це заговорили, ледве стримався.

Тоді я сказав йому: "Ну, це тобі пощастило — хоч могилу матимеш. А нас із Перрі, мабуть, віддадуть в анатомку, під ніж".

Отак ми з ним і жартували, аж доки його забрали до складу...

Енді мені подобався, це факт. Він був трохи пришелепуватий, але не справжній псих, а просто, знаєте, химерний. Увесь час, було, базікав, як вибереться звідси й стане найманим убивцею. Любив уявляти собі, ніби він розгулює по Чікаго або Лос-Анджелесу з автоматом у футлярі для скрипки й залишає по собі труїш. Казав, правитиме по тисячі доларів за душу.

Гікок засміявся — як видно, з тих нісенітних нахвалянь приятеля — і похитав головою.

— Але, як на свій вік, він був страшенно тямовитий хлопець, я ще такого зроду не бачив. Ну просто ходяча бібліотека. Коли вже він прочитував якусь книжку, то вона в нього так і засідала в голові. А от життя він, звісно, й близько не нюхав.