З холодним серцем - Сторінка 53

Загорнуте в ковдру тіло поклали на ноші, перенесли до машини й повезли в ніч.

Проводжаючи очима машину, Рой Черч похитав головою.

— Ніколи б не повірив, що в нього стане духу отак усе це знести. Я мав його за боягуза.

Той, до кого він говорив, один з детективів, відказав:

— Ет, Рою, він же був мерзотник. Підла тварюка. Він на це заслужив.

Черч і далі замислено хитав головою.

Чекаючи другої страти, один журналіст і вартовий, що стояв поруч, перемовлялися між собою.

— Ви вперше при страті? — запитав журналіст.

— Ні, я бачив Лі Ендрюза.

— А я оце вперше.

— A-а... Ну, то як воно вам?

Журналіст злегка скривився.

— Ніхто з редакції не хотів їхати. І я теж не хотів. Та не так воно вже й страшно, як я думав. Наче з трампліна у воду. Тільки з мотузкою навколо шиї.

— Вони нічого не відчувають. Гоп, хрясь — і по всьому. Нічогісінько не відчувають.

— Ви певні? Я стояв зовсім близько, то чув, як він задихався.

— Еге, але вже нічого не відчував. А то було б не по-людяному.

— Мабуть, їм дають якісь заспокійливі засоби. Таблетки абощо.

— Е ні. Це не дозволяється... А осьде й Сміт.

— Тьху ти, я й не знав, що він такий недоросток.

— Еге ж, він малий. А тарантул хіба великий?

Зайшовши до складу, Сміт упізнав свого давнього ворога Дьюї, перестав жувати гумку і, вишкіривши зуби, пустотливо й зухвало підморгнув йому. Та коли начальник тюрми запитав, чи не хоче він чогось сказати, Смітове обличчя споважніло. Його виразисті очі сумно вдивлялися в обличчя людей довкола, тоді звернулися вгору, до темної постаті вішателя, а потім униз. Він подивився на свої руки в наручниках, на пальці, замазані чорнилом і фарбою: останні три роки в "ряду смертників" він гаяв час, малюючи автопортрети й дітей — здебільшого дітей інших в'язнів, що давали йому фотографії своїх чад, яких їм тепер так рідко випадало бачити.

— Я вважаю,— сказав Сміт,— це просто казна-що — отак позбавляти людину життя. Я не вірю в доцільність смертної кари — ні в моральну, ні в юридичну. А може, я міг би зробити щось корисне, щось...— Нараз його зрадила впевненість; він знітився й притишив голос майже до шепоту.— Я знаю, ні до чого вибачатися за те, що я вчинив. Навіть негоже. Але все-таки я прошу пробачення.

Східці, зашморг, пов'язка. Та перш ніж наклали пов'язку, смертник виплюнув свою гумку в простягнуту до нього долоню священика. Дьюї заплющив очі й не розплющував їх аж доти, доки почув глухий хрускіт зламаних зашморгом хребців...

Як і більшість американських охоронців закону, Дьюї переконаний, що застосування смертної кари запобігає тяжким злочинам, і в нього не було й тіні сумніву, що де-де, а в цій справі вона цілком заслужена. Перша страта анітрохи не зворушила його: він ніколи не почував симпатії до Гікока, вважаючи його жалюгідним нікчемою, "дрібним шахраєм, що забагато на себе взяв". А от Сміт, хоча й був справжнім убивцею, викликав інші почуття: він чимось нагадував безпритульну поранену тварину, і Дьюї не міг позбутися цього враження. Йому спала на пам'ять перша зустріч з Перрі в камері допитів лас-вегаської поліції: на металевому стільці перед ним сидів недорослий хлопчик-мужчина, і його маленькі ноги, взуті в чобітки, ледь сягали підлоги. І тепер, розплющивши очі, Дьюї побачив ті самі дитячі ноги, що безживно звисали над долівкою складу.

Раніше Дьюї сподівався, що зі смертю Гікока й Сміта відчує полегкість, моральне задоволення від свідомості чесно виконаного обов'язку. Та натомість спіймав себе на думці про одну випадкову зустріч на кладовищі Веллі-В'ю, майже рік тому, і тепер розважив, що, мабуть, саме вона завершила для нього справу Клаттерів.

Якось у травні, коли лани пшениці довкіл Гарден-Сіті вилискують золотаво-зеленим недостиглим колосом, Дьюї прийшов на кладовище опорядити батькову могилу, до якої давно вже не докладав рук. Чотири роки збігло відтоді, як він розслідував справу Клаттерів, тепер йому минав п'ятдесят другий, але він лишився такий же сухорлявий, енергійний і досі був головним інспектором КБР у Західному Канзасі. Усього за тиждень перед тим він зловив двох крадіїв худоби.

Зробивши все, що треба, Дьюї неквапливо побрів безлюдною стежкою між могил. Біля одної могили він спинився. На надгробку було свіжовикарбуване ім'я: Тейт. Суддя Тейт помер від запалення легень у листопаді минулого року, і на незарослому горбочку землі ще лежали побляклі вінки з вимитими дощем стрічками. Люди вмирали, народжувались, одружувались... Оце лише кілька днів тому Дьюї почув, що приятель Ненсі Клаттер, юний Боббі Рапп, виїхав з містечка й одружився.

Могили Клаттерів — чотири поряд, під одним великим сірим надгробком — були в самому кінці кладовища, поза деревами, майже на краю золотавого пшеничного лану. Наблизившись до них, Дьюї побачив, що там уже хтось є — якась тоненька дівчина в білих рукавичках, з гладенько зачесаним рудуватим волоссям і стрункими ногами. Вона всміхнулася до Дьюї, але він не міг пригадати, хто це.

— Ви забули мене, містере Дьюї? Я Сьюзен Кідвелл.

Він засміявся, дівчина теж.

— Сью Кідвелл! А я й не впізнав.— Дьюї не бачив її від самого суду, а тоді вона була ще зовсім дитина.— Як ваші справи? Як мати?

— Дякую, добре. Мама так само викладає музику в Голкомбській школі.

— Я вже давненько там не був. Є якісь новини?

— Та нібито збираються забрукувати вулиці. Але ж ви знаєте Голкомб... Правда, я й сама тепер не часто там буваю. Адже я вступила до КУ.— Вона мала на увазі Канзаський університет.— Оце лише на кілька днів приїхала додому.

— Ну, це чудово, Сью. А що ви там вивчаєте?

— Все потроху. А найбільше — мистецтво. Мені дуже подобається. Я справді щаслива.— Вона звела очі на широкі лани.— Ми з Ненсі збиралися вступити туди разом. І жити в одній кімнаті. Я іноді думаю про це. Коли почуваю себе дуже щасливою, раптом згадую про всі наші плани.

Дьюї подивився на сірий надгробок з чотирма іменами та датою смерті: 15 листопада 1959 року.

— Ви часто сюди ходите? — спитав він.

— Та ні, не дуже... Ой, як сьогодні пече! — Сьюзен надягла темні окуляри.— Ви пам'ятаєте Боббі Раппа? Він оженився на гарній дівчині.

— Еге ж, я чув.

— Її звуть Коллін Вайтгерст. І з обличчя гарненька, і загалом дуже мила.

— Я радий за Боббі,— сказав Дьюї, тоді лукаво запитав: — Ну, а ви як? Певне, кавалери кругом так і в'ються?

— Ну, таке скажете! Але я оце згадала... У вас є годинник?.. Ого! — вигукнула вона, почувши, що вже пів на четверту.— Мені треба бігти! Дуже рада, що побачила вас, містере Дьюї.

— Я теж, Сью... Бажаю вам щастя! — гукнув він їй навздогін.

Сьюзен квапливо віддалялася стежкою, і її підстрижене гладеньке волосся погойдувалось і вилискувало. Отакою дорослою гарною дівчиною була б тепер і Ненсі...

Дьюї рушив додому. Він зайшов під дерева, а позад нього лишилося безкрає небо і тихий шелест вітру в пшеничному колоссі.

24

Це ж я (франц.).

25

Так, сеньйор. Я розумію (ісп.).

26

Південноамериканська страва: яєчня з картоплею.

27

Змагання ковбоїв-верхівців.

28

Благодійницька релігійна організація.

29

Мексіканська горілка.

30

Друга книга Старого завіту.