З холодним серцем - Сторінка 52

Я хоч проти нього неук, та коли йдеться про життя, тут мене вчити не треба. Бо я таки бував у бувальцях і дещо бачив. Такі речі бачив, що від них і собака виблював би. А Енді знав тільки те, що повичитував з книжок, і ні біса більше. Він був невинний, як мала дитина. Навіть із жінкою ні разу не переспав. Сам казав про це. Мабуть, оце мені найдужче в ньому подобалося — що він завжди казав усе, як воно в. Ми тут мастаки брехати. А я чи не найбільший. Та й треба ж таки щось ляпати язиком. Чимось похвалитися. Бо інакше ти ніхто й ніщо, хробак у своїй норі сім на десять футів. Але Енді ніколи цього патякання не визнавав. Казав, що не розуміє, навіщо вигадувати всякі небилиці.

А от крихітка Перрі, той анітрохи не жалів, що Енді повісили. Бо Енді мав те, чому він найдужче заздрить,— освіту. І Перрі не міг йому цього пробачити. Ви, мабуть, помітили, як він полюбляє всякі надто розумні слова, хоча й сам їх до ладу не тямить. Ну чисто мов якийсь негритос із коледжу. А як у нього всі тельбухи переверталися, коли Енді ловив його на слові й починав йому вичитувати! Енді, звісно, робив це для його ж таки добра, хотів дати йому хоч трохи тої освіти. Але вся притичина в тому, що з Перрі ніхто не зживеться. У нього ж нема тут жодного товариша. Біс його зна, за кого він себе має. З усіх насміхається, всі в нього недолюдки й дегенерати, всі несповна розуму. Де вже нам до крихітки Перрі! Він же не такий, як усі, свята душа. Одначе є хлопці, які хоч сьогодні пішли б у "закуток", аби тільки на хвилинку зостатися з ним наодинці в душовій. Ви б послухали, як він хизується перед Йорком і Летемом! То Ронні каже, що залюбки придушив би його отою скотарською пугою. І я не осуджую Ронні. Зрештою, всі ми тут однією мотузкою зв'язані, і вони собі хлопці як хлопці...

Гікок звернув свої перекошені очі на вікно кімнати побачень. Його брезкле, бліде, як у мерця, обличчя відсвічувало в неясному промінні зимового сонця, що проходило крізь загратовані шиби.

— Слово честі, мені вже остобісіло сидіти в сусідстві з Перрі. Завжди він усім незадоволений. Нещирий, заздрісний на кожну дрібницю. На кожен лист, що я одержую, на кожного, хто мене навідує. Адже до нього ніхто ніколи не приходить, крім вас.— Він кивнув на журналіста, що був однаково добре знайомий і з ним, і зі Смітом.— Та ще адвоката. Пам'ятаєте, коли він був у лікарні з отою своєю дурною голодовкою, його батько прислав листівку? Ну, то начальник тюрми відписав старому, що він може приїхати коли хоче. Але той і носа не показав. Не знаю... Часом мені стає жаль Перрі. Такий він самотній на цьому світі,— мабуть, як ніхто. Але ж, хай йому чорт, він сам у цьому винен.

Гікок витяг з пачки "Пел-Мел" ще одну сигарету, наморщив ніс і сказав:

— Я пробував покинути курити. Але потім розважив, що в моєму становищі це ні до чого. А може, ще й пощастить захворіти на рак, і пошити в дурні весь штат Канзас. Один час я курив тут сигари. Ті, що лишилися після Енді. Другого ранку, як його повісили, я прокинувся і, як завжди, гукнув: "Гей, Енді!" І аж тоді згадав, що він уже в дорозі до Міссурі, з дядьком і тіткою. Я виглянув у коридор. В його камері вже прибрали і весь мотлох звалили під стіною. Матрац, капці, отой альбом з малюнками всякого їства — Енді називав його своїм холодильником. Була там і коробка сигар "Макбет". То я сказав вартовому, що Енді хотів, аби я забрав їх собі, такий, мовляв, його заповіт. Одначе я так і не скурив їх усі. Може, вони нагадували мені про Енді, але чогось у мене від них живіт болів...

Що я можу сказати про смертну кару? Загалом я не проти. Це, звісно, помста, але що ж тут поганого? Помста — річ потрібна. Коли б я був якийсь родич Клаттерів чи отих, кого порішили Йорк і Летем, я б не мав спокою, доки винуватців не прокатали б на великій гойдалці. От люди й пишуть листи до газет. Останніми днями було два таких листи в топікській газеті. Одного написав якийсь священик. Мовляв, доки триватиме ця судова комедія? Чому оті сучі сини Гікок і Сміт досі не дістали по заслузі, чому вони, кляті вбивці, й досі напихають черево за рахунок платників податків? Ну що ж, я можу зрозуміти цих людей. Вони лютують, бо не бачать того, чого їм хочеться — помсти. І не побачать, якщо я зможу цьому перешкодити. У принципі я за те, щоб вішати. Аби тільки вішали не мене.

*

Але зрештою повісили і його.

Минуло ще три роки. За цей час місце Шульца, що відмовився провадити справу далі, заступили два досвідчені канзаські адвокати, Джозеф П. Дженкінс і Роберт Бінгем. Призначені федеральним суддею і, отже, працюючи без винагороди (зате з твердою впевненістю, що їхні підзахисні стали жертвами "безприкладно несправедливого суду"), Дженкінс із Бінгемом засипали оскарженнями різні установи федеральної судової системи і в такий спосіб відвернули три чергові дати виконання вироку: 25 жовтня 1962 року, 8 серпня 1963 року, 18 лютого 1965 року. Адвокати твердили, що суд над Гікоком і Смітом не можна визнати справедливим з таких міркувань: судовий захист було призначено лише після того, як обвинувачені визнали себе винними й відмовились від попереднього слідства; в ході процесу інтереси підсудних репрезентовано в недостатній мірі; обвинувачення підтверджено доказами, вилученими без ордера на обшук (ішлося про рушницю й ніж, узяті в домі Гікоків); незважаючи на те, що процес мав відбуватися в атмосфері, "наскрізь просякнутій" упередженням проти обвинувачених, його не перенесено в інше місце.

Грунтуючись на цих аргументах, Дженкінс і Бінгем зуміли тричі довести справу аж до верховного суду Сполучених Штатів — до "Великого боса", як звичайно називають його скаржники,— і тричі верховний суд, що в таких випадках ніколи не пояснює причини свого рішення, відхилив їхні оскарження. У березні 1965 року, після того як Гікок і Сміт відбули в камерах "ряду смертників" майже дві тисячі днів, Канзаський верховний суд ухвалив, що їх належить позбавити життя в середу, 14 квітня 1965 року, протягом двох годин після півночі.

Тієї середи, снідаючи в кафе при одному з топікських готелів, Дьюї побачив на першій сторінці канзаської "Стар" заголовок, якого так довго чекав: "Криваві вбивці сконали на шибениці". Повідомлення, передане кореспондентом Ассошіейтед Прес, починалося так:

"Річард Юджін Гікок і Перрі Едвард Сміт, засуджені до страти за один з найкривавіших злочинів в історії Канзасу, сьогодні вночі скінчили життя на шибениці в тюрмі штату. Гікок, 33 років, помер перший, в 0 год. 41 хв., Сміт, 36 років,— о 1 год. 19 хв.".

*

Дьюї бачив, як вони помирали, бо потрапив у число двадцяти з лишком запрошених свідків. Раніше він ніколи не був присутній при страті і, зайшовши опівночі до холодного складу, здивовано розглядався довкола: він сподівався побачити більш урочисту, відповіднішу обстановку, а не такий-от тьмяно освітлений сарай, захаращений дошками та іншим мотлохом. Але сама шибениця з двома білими зашморгами на поперечному брусі таки вражала уяву; не менше, хоча й трохи несподіване враження справляв і вішатель, чия довга тінь падала з високого дерев'яного помосту, на який вели тринадцять східців. Цей нікому не відомий жилавий чоловік, що його спеціально привезено з Міссурі й призначено йому за роботу шістсот доларів, був одягнений у старезний двобортний смугастий костюм, аж надто просторий на його суху постать, так що піджак звисав мало не до колін. На голові у вішателя стримів ковбойський капелюх, що колись, як видно, був зелений, а тепер являв собою вицвілу, руду від поту руїну.

Чимало бентежили Дьюї і ті побіжні фрази, що ними обмінювались його сусіди свідки, дожидаючи, як висловився один з них, "святкової вистави".

— Я чув, їм запропонували потягти жеребок. Або кинути монету. Та Сміт нібито сказав: "А чому б не за алфавітом?" Мабуть, через те, що "С" іде після "Г". Ха-ха!

— Той Гікок дотепний хлопець. Мені розповідали, як десь годину тому один вартовий сказав йому: "Певне, це буде найдовша ніч у вашому житті". А Гікок засміявся та й каже: "Навпаки, найкоротша".

— А ви чули про Гікокові очі? Він заповів їх лікареві-окулістові. Тільки-но Гікока знімуть з шибениці, той лікар тут-таки візьме його очі й вправить їх комусь іншому. Не хотів би я опинитися на місці тієї людини. Було б мені не по собі з його очима.

— О боже! Невже це дощ? А у мене в машині всі шиби спущені. Новенький "шевроле"!..

Несподіваний рясний дощ залопотів по високій покрівлі складу. Цей звук, трохи подібний до врочистого барабанного бою, провістив появу Гікока. В супроводі шістьох конвоїрів і священика, що бурмотів молитви, він вступив до місця страти. Руки його були скуті наручниками й притягнуті до тулуба неоковирними шкіряними шлейками, схожими на кінську збрую. Перед сходами на шибеницю начальник тюрми зачитав офіційний ордер на виконання судового вироку. Тим часом як він читав, Гікокові очі, ослаблені майже п'ятьма роками в'язничного присмерку, блукали по обличчях присутніх. Не побачивши того, кого він шукав, Гікок пошепки спитав найближчого вартового, чи є в складі хтось із родини Клаттерів, а коли почув, що немає, то був видимо розчарований, наче вважав, що без цього ритуал помсти не може відбутися належним чином.

Скінчивши читати ордер, начальник тюрми, як заведено, спитав засудженого, чи не хоче він сказати останнє слово. Гікок кивнув головою.

— Я хочу сказати тільки одне: я не маю в душі зла. Там, куди ви мене посилаєте, буде краще, ніж на цьому світі.

Тоді, немовби на підтвердження своїх слів, підійшов і потиснув руки чотирьом головним винуватцям його арешту й засудженням: агентам КБР Роєві Черчу, Кларенсові Данцу та Гарольдові Наю, що також дістали дозвіл бути свідками страти, і, нарешті, самому Дьюї.

— Дуже радий вас бачити,— мовив Гікок з чарівливою усмішкою, і це виглядало так, ніби він вітав гостей на своєму власному похороні.

Вішатель кахикнув, нетерпляче підняв і знову насунув свого ковбойського капелюха — мов гриф-стерв'ятник, що сердито сіпає головою і настовбурчує пір'я. Один з конвоїрів підштовхнув Гікока, і той піднявся на поміст.

— Бог дає, бог забирає. Хай святиться ім'я його...— монотонно тягнув священик під часте лопотіння дощу, тим часом як вішатель брав засудженого в зашморг і накладав йому на очі вузьку чорну пов'язку.— Хай зглянеться Всевишній на твою грішну душу...

Люк провалився, і Гікок цілих двадцять хвилин висів у всіх перед очима, аж поки тюремний лікар сказав:

— Смерть засвідчую.

Виблискуючи зрошеними дощем фарами, до складу заїхала похоронна машина.