Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 18

Я відімкнув двері з чорного ходу й вийшов надвір. Тоді я зачинив двері, притримуючи ручку, щоби замок не клацнув надто гучно. Потім я пішов у глиб саду.

У глибині нашого саду стоїть сарай. У ньому газонокосарка, секатор і багато садового приладдя, яким користувалася Мати: горщики, мішки з компостом, бамбукові тростини, мотузки й лопати. У сараї було би трохи тепліше, але я знав, що Батько шукатиме мене в сараї, тож я зайшов за сарай, протиснувся в щілину між стіною й парканом і забрався за великий чорний пластиковий бак для дощової води. Там я сів і трохи заспокоївся.

Я вирішив залишити пальто на клітці Тобі, щоби він не застудився й не помер.

Я відчинив свою спеціальну скриню для їжі. Усередині лежали дві лакричні палички, батончик білого шоколаду, три клементини, рожева вафля й червоний харчовий фарбник. Я був не голодний, але знав, що треба щось поїсти, бо якщо нічого не їсти, то можна замерзнути, тож я з'їв два клементини й батончик білого шоколаду.

А потім замислився, що мені робити далі.

173

Між дахом сараю та великою рослиною, яка перевішується через паркан від сусідів, мені було видно сузір'я Оріон.

Люди кажуть, що Оріон дістав таку назву, оскільки Оріон був мисливцем, а сузір'я схоже на мисливця з кийком, луком і стрілами, ось так:

Але це справжні дурниці, оскільки це просто зорі, і точки можна з'єднати так, як вам заманеться, і тоді воно буде схоже на пані, яка махає парасолем, або на кавоварку місіс Шиєрс, що була зроблена в Італії, має ручку й випускає пару, або на динозавра:

І в космосі немає жодних ліній, тож можна з'єднати якусь частину Оріона із Зайцем, або Тельцем, або Близнюками й сказати, що це сузір'я має назву Гроно винограду, або Ісус, або Велосипед (тільки за часів Давньої Греції та Риму не було велосипедів, а саме тоді Оріона назвали Оріоном).

У будь-якому разі Оріон — не мисливець, не кавоварка й не динозавр. Це просто Бетельгейзе, Беллатрікс, Альнілам, Рігель і ще 17 інших зірок, чиї назви мені не відомі. Це ядерні вибухи, які відбуваються за мільярди миль звідси.

І це правда.

179

Я не спав до 3:47. То було востаннє, коли я дивився на годинник перед тим, як заснув. У ньому є циферблат із підсвіченням, і він горить, якщо натиснути на кнопку, тож я міг визначати час у темряві. Мені було холодно, і я боявся, що прийде Батько та знайде мене. Але в саду я почувався безпечніше, оскільки заховався.

Я багато дивився на небо. Мені подобається дивитися на небо вночі в саду. Інколи, улітку, я виходжу надвір уночі з ліхтариком і планісферою — а це два пластикові диски, простромлені посередині булавкою. На нижньому є карта неба, а у верхньому є апертура, тобто отвір параболічної форми, і її можна обертати, щоби побачити ту ділянку неба, яку буде видно певного дня та певного року на широті 51,5° на північ від Ґрінвіча, а це широта, на якій стоїть Свіндон. А більша частина зоряного неба завжди по інший бік землі.

І коли ти дивишся на небо, то знаєш, що дивишся на зірки, які за сотні й тисячі світлових років звідси. А деяких зірок уже навіть не існує, оскільки їх світло так довго йшло до нас, що вони встигли померти, або вибухнути, або перетворитися на червоних карликів. І тоді здається, що ти дуже маленький, і якщо в тебе в житті проблеми, то варто замислитися над тим, що вони, що називається, незначні, а це означає, що вони такі малі, що їх можна не брати до уваги під час якихось розрахунків.

Я не дуже добре спав через холод і через те, що земля піді мною була горбкуватою та колькою, а Тобі постійно шарудів у клітці. Остаточно я прокинувся на світанку, коли небо стало оранжевим, синім, пурпуровим, і я почув пташиний спів, так званий Вранішній Хор. І я залишався на тому самому місці ще 2 години й 32 хвилини, а потім почув, як Батько вийшов у сад і гукнув:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Тож я роззирнувся й знайшов старий, покритий брудом пластиковий мішок, у якому колись були добрива, і я, разом із кліткою Тобі та спеціальною скринею для їжі, протиснувся в куток між стіною сараю, парканом і баком для дощової води й укрився мішком з-під добрив. Потім я почув, що Батько йде у глиб саду, тож дістав із кишені свій швейцарський армійський ніж, вийняв пилку й затис у руці на випадок, якщо він нас знайде. Я почув, як він відчинив двері сараю й зазирнув усередину. Потім я почув, як він сказав: "От лайно". А тоді я почув його кроки серед кущів збоку сараю, і моє серце дуже швидко забилося, і я почувався так, наче в грудній клітці знову з'явилася повітряна куля, і я гадаю, що він зазирнув за сарай, але я цього не бачив, оскільки ховався, і він мене також не побачив, оскільки я почув, що він знову пішов у сад.

Тоді я вирішив причаїтися, подивився на годинник і причаївся на 27 хвилин. А потім почув, як Батько заводить двигун свого фургона. Я знав, що це його фургон, оскільки часто чув цей звук, і він лунав неподалік, і я знав, що то не була жодна з сусідських машин, оскільки люди, які вживають наркотики, мають житловий трейлер "фолксваген", у містера Томпсона, який живе в будинку № 40, є "Воксголл Кавальє", а в людей, які живуть в будинку № 34, є "пежо", і всі вони звучать по-різному.

Коли я почув, що він від'їхав від будинку, то зрозумів, що можна виходити зі схованки.

Тоді мені довелося вирішувати, що робити далі, оскільки я більше не міг жити в одному будинку з Батьком, адже це було небезпечно.

Тож я прийняв рішення.

Я вирішив, що піду й постукаю в двері місіс Шиєрс і буду жити разом із нею, оскільки я її знав: вона не була незнайомцем, і я вже бував у її будинку, коли на нашому боці вулиці вимкнули світло. І цього разу вона б мене не прогнала, оскільки я зміг би розповісти їй, хто вбив Веллінгтона, і таким чином вона би дізналася, що я друг. А також вона би зрозуміла, чому я більше не можу жити з Батьком.

Я дістав із спеціальної скрині для їжі лакричні палички, рожеву вафлю й останній клементин, поклав їх у кишеню й накрив спеціальну скриню для їжі мішком з-під добрив. Потім узяв клітку Тобі, друге пальто й виліз з-за сараю. Я пішов садом, попід стіною будинку. Я зсунув засувку на садових воротах і вийшов на вулицю перед будинком.

На вулиці нікого не було, тож я перейшов її та попрямував під'їзною доріжкою до будинку місіс Шиєрс, постукав у двері та став чекати й думати, що я їй скажу, коли вона відчинить.

Але вона не відчиняла. Тож я постукав знову.

Тоді я озирнувся й побачив, що вулицею йдуть якісь люди, і я знову злякався, оскільки це були двоє тих сусідів, які вживали наркотики. Я схопив клітку Тобі, зайшов за ріг будинку місіс Шиєрс і присів за сміттєвий бак, аби вони мене не побачили.

А потім мені довелося вирішувати, що робити далі.

Я став думати про всі ті речі, які я міг зробити, і вибирати, що було правильним рішенням, а що — ні.

Я вирішив, що вертатися додому не можна.

І я вирішив, що мені не можна піти до Шивон і жити в неї, оскільки вона не могла доглядати за мною після школи, бо вона була вчителем, а не другом або членом родини.

І я вирішив, що не зможу поїхати до Дядька Террі й жити з ним у Сандерленді, до того ж я не знав, як дістатися до Сандерленда, і мені не подобався Дядько Террі, оскільки він курить сигарети й гладить мене по голові.

І я вирішив, що не можу піти до місіс Александер і жити з нею, оскільки вона не була другом або членом родини, навіть якщо мала собаку, і я не зміг би ночувати в її будинку чи користуватися її туалетом, оскільки ним користувалася місіс Александер, а вона була незнайомцем.

І тоді я подумав, що міг би поїхати до Матері й жити з нею, оскільки вона була моєю родичкою і я знав, де вона живе, оскільки запам'ятав адресу з листів, а саме — Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон NW2 5NG. Тільки вона жила в Лондоні, а я раніше ніколи не бував у Лондоні. Я був лише в Дуврі, коли ми від'їжджали до Франції, у Сандерленді, коли відвідували Дядька Террі, і в Манчестері, коли відвідували Тітку Рут, яка хворіла на рак, але, коли я туди їздив, у неї ще не було раку. І я ніде й ніколи не був сам, окрім як у магазині в кінці вулиці. І думка про те, що доведеться кудись їхати самому, лякала мене.

Але потім я подумав про те, чи повернутися додому, чи лишатися на цьому самому місці, чи ховатися щоночі в саду, поки Батько мене не знайде, і злякався ще більше. І коли я про це подумав, то відчув, що мене знову може вивернути, як минулої ночі.

Тоді я зрозумів, що не міг зробити нічого такого, щоби почуватися безпечно. І я уявив собі таку схему:

Потім я уявив, що викреслюю всі можливості, які були неможливими, і це було схоже на іспит з математики, коли ти дивишся на всі варіанти відповідей і вирішуєш, які можна обрати, а які — не можна, а тоді викреслюєш усі неможливі й приймаєш остаточне рішення, яке вже не вийде змінити. Ось так:

А це означало, що мені треба було їхати до Лондона й жити з Матір'ю. І я міг би поїхати туди потягом, оскільки дізнався все про залізницю з іграшкового набору: як треба читати розклад, їхати на вокзал, купувати квиток, дивитися на інформаційне табло, аби перевірити, чи вчасно приходить твій потяг, а потім іти на відповідну платформу й сідати в потяг. І треба було їхати зі Свіндонського вокзалу, де Шерлок Голмс і Доктор Ватсон зупинялися на ланч дорогою з Паддінгтона до Росса в "Таємниці Боскомбської долини".

Я подивився на стіну, яка стояла навпроти невеликого проходу попід будинком місіс Шиєрс, де я сидів, і побачив, що до стіни притулено круглу кришку від дуже старої металевої сковороди. Вона була вкрита іржею. І вона була схожа на поверхню планети, оскільки плями ржі мали форму країн, континентів і островів.

І тоді я подумав, що ніколи не зможу стати астронавтом, оскільки бути астронавтом означає перебувати за сотні тисяч миль від дому, а тепер мій дім був у Лондоні, а це десь за 100 миль, що приблизно в 1000 разів ближче, ніж той дім, у якому я б жив у космосі, і від цієї думки мені стало боляче.