Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 22

І я побачив, як чоловік із газетою та сумкою з ключками для гольфу підійшов до однієї з дверей потяга й натиснув велику кнопку збоку від них, а двері були електронні, і вони роз'їхалися, і мені це сподобалося. А потім двері зачинилися за чоловіком.

Тоді я подивився на свій годинник і побачив, що з тих пір, як я пішов від каси, пройшло 3 хвилини, а це означало, що потяг поїде за 2 хвилини.

Тож я підійшов до дверей і натиснув на велику кнопку, і тоді двері роз'їхалися, а я пройшов крізь них.

Так я опинився в потягу до Лондона.

193

Коли раніше я грався зі своєю іграшковою залізницею, то створював розклади потягів, оскільки мені подобаються розклади. А розклади мені подобаються, оскільки я хочу знати, коли та що має відбутися.

Ось який у мене був розклад, коли я жив удома з Батьком і гадав, що Мати померла від серцевого нападу (це був розклад на понеділок, і він також наближений):

*1 — На занятті з образотворчого мистецтва ми займаємося образотворчим мистецтвом, але на першому ранковому занятті, першому занятті після обіду й другому занятті після обіду ми проходимо багато різних речей, як-то: Читання, Тестування, Соціальні навички, Догляд за тваринами, Чим ми займалися на вихідних, Письмо, Математика, Стережися незнайомця, Гроші та Особиста гігієна.

А на вихідних я складаю власний розклад, записую його на шматку картону й вішаю на стіну. І в ньому є такі пункти, як Погодувати Тобі, Позайматися математикою та Піти в магазин і купити ласощі. І це одна з причин, чому мені не сподобалося у Франції, оскільки коли люди їздять на відпочинок, то в них немає розкладу, і щоранку мені доводилося змушувати Матір і Батька розповідати, що ми будемо робити того самого дня, аби я краще почувався.

Оскільки час не схожий на простір. І коли ти щось десь кладеш, транспортир або печиво, то подумки можна скласти карту того місця, де ти їх залишив, але навіть якщо ти не складеш карту, то вони все одно залишаться на своєму місці, оскільки карта — це схематичне зображення речей, які існують в реальності, і за картою можна знову відшукати транспортир або печиво. А розклад — це наче карта часу, тільки якщо в тебе немає розкладу, то час не лишатиметься на місці, як, наприклад, майданчик, сад або дорога до школи. Оскільки час — це всього лише співвідношення між змінами в деяких речах, як-то: Земля, що обертається навколо Сонця, атоми, що вібрують, годинник, що цокає, день і ніч, прокидання й засинання, захід і північ-північний схід, яких не існуватиме, коли Земля припинить існувати й поглинеться Сонцем, оскільки це просто співвідношення між Північним полюсом, Південним полюсом і всім іншим, як-то Могадішо, Сандерленд або Канберра.

І це не усталене співвідношення, як відстань між нашим будинком і будинком місіс Шиєрс, або як співвідношення 7 до 865, і воно залежить від того, як швидко ти рухаєшся до певної заданої точки. І якщо ти полетиш у космос на космічному кораблі й рухатимешся зі швидкістю, близькою до швидкості світла, то можеш повернутися й з'ясувати, що вся твоя родина вже померла, а ти досі молодий і перебуваєш у майбутньому, хоча твій годинник показує, що тебе не було лише кілька днів або місяців.

І оскільки ніщо не може рухатися швидше, ніж світло, то це означає, що ми можемо дізнатися тільки дещицю того, що відбувається в нашому Всесвіті, ось так:

Це карта всього й усюди, майбутнє — праворуч, минуле — ліворуч, а похила лінія c — це швидкість світла, і ми не зможемо дізнатися про те, що відбувається в темних зонах, навіть попри те, що деякі події вже відбулися, але коли ми прийдемо в точку f, то зможемо дізнатися про те, що відбувалося в світліших зонах p та q.

А це означає, що час — це загадка, і навіть не річ, і нікому ще насправді не вдалося розгадати загадку про те, що таке час. Тож загубитися в часі — це все одно, що загубитися в пустелі, тільки ви не побачите ніякої пустелі, оскільки час — це не річ.

І саме тому мені подобаються розклади, оскільки вони не дають нам загубитися в часі.

197

У потягу було дуже багато людей, і мені це не подобалося, оскільки мені не подобається, коли навколо багато незнайомців, а ще більше мені не подобається, коли я не можу вийти з кімнати, де є багато незнайомців, а потяг схожий на кімнату, і з неї не можна вийти, оскільки вона рухається. І через це я згадав той випадок, коли мені довелося їхати на машині зі школи додому через те, що автобус поламався, а Мати приїхала, щоби мене забрати, місіс Пітерс попросила Матір узяти Джека й Поллі, оскільки їхні матері не могли приїхати, аби їх забрати, і Мати погодилася.

Але в машині я почав кричати, тому що там було забагато людей, а Джек і Поллі взагалі вчаться в іншому класі, і Джек б'ється головою та видає тваринячі звуки, і я спробував вибратися з машини, але вона рухалася, тож я впав на дорогу, і лікарям довелося зашивати мені голову й зголити волосся, і воно тільки за 5 місяців відросло до колишньої довжини.

Тож я завмер у вагоні потяга й не рухався. А потім я почув, як хтось покликав:

— Крістофере.

Я подумав, що це хтось знайомий, чи то вчитель зі школи, або один із сусідів на нашій вулиці, але я помилився. Це знову був поліцейський. І він сказав:

— Ледве встиг тебе піймати.

Він дуже голосно дихав і тримався руками за коліна. Я нічого не відповів. А потім він сказав:

— Твій батько приїхав до поліцейського відділка.

Я подумав, що зараз він скаже, що вони заарештували Батька за вбивство Веллінгтона, але знову помилився. Він додав:

— Він тебе шукає.

— Я знаю, — відповів я.

— То чого ти їдеш до Лондона? — спитав він.

— Оскільки я буду жити з Матір'ю, — відповів я.

— Ну, гадаю, твій Батько має власну точку зору з цього приводу, — сказав він.

Тоді я подумав, що він збирається відвести мене назад до Батька, і злякався, оскільки він був поліцейським, а поліцейські мають бути хорошими, і я спробував утекти, але він схопив мене, і я закричав. І він мене відпустив.

— Гаразд, тільки давай не будемо кричати, — попросив він і додав: — Я відведу тебе назад до поліцейського відділка, а потім я, ти й твій тато сядемо та трохи потеревенимо про те, хто куди їде.

— Я буду жити з Матір'ю, у Лондоні, — сказав я.

— Ні, не будеш, поки що, — заперечив він.

— Ви заарештували Батька? — спитав я.

— Заарештували батька? За що? — перепитав він.

— Він убив собаку. Садовими вилами. Собаку звали Веллінгтон, — відповів я.

— Просто таки й убив?

— Так, убив, — підтвердив я.

— Ну, про це ми теж поговоримо, — сказав він і додав: — Добре, юначе, гадаю, ти вже сьогодні достатньо поподорожував.

Тоді він знову простягнув руку, аби мене торкнутися, а я знову почав кричати, і він сказав:

— Слухай сюди, мавпеня мале, — або ти робитимеш, як я скажу, або мені доведеться…

А тоді потяг здригнувся й рушив із місця.

— Щоб я, бляха, всрався, — сказав поліцейський.

Потім він подивився на стелю вагона, склав долоні перед ротом, як це роблять люди, які моляться Господу на небесах, тоді дуже гучно видихнув крізь долоні, і з нього вийшов свист, а тоді він урвався, оскільки потяг знову здригнувся, і поліцейському довелося схопитися за один із тих пасків, що звисали зі стелі.

— Ані руш, — звернувся він до мене, потім взяв рацію, натиснув на кнопку й сказав: — Робе? …Ага, це Найджел. Я застряг у цьому клятому потягу. Ага. Навіть не думай… Послухай. Він зупиняється в Дідкот-Парквей. Отож, якби мене там хтось зустрів на машині… Зробиш? Добре. Перекажи старому, що малий у нас, але зустрінуться вони трохи згодом, ага? Чудово.

Він клацнув кнопкою на рації й сказав:

— Давай-но знайдемо собі місця.

Він показав на два довгі ряди сидінь, які стояли одне напроти одного, і додав:

— Падай. І без вибриків.

Люди, які сиділи на сидіннях, встали та пішли, оскільки він був поліцейським, і ми сіли один напроти одного. Тоді він сказав:

— Із тобою завжди стільки клопоту? Господи…

Я замислився, чи не допоможе мені поліцейський знайти Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон NW2 5NG.

Я визирнув у вікно. Ми проїжджали повз заводи й звалища, повні старих машин, а в глевкому полі стояли 4 житлові трейлери з 2 собаками та одягом, який сушився на мотузці.

За вікном була наче карта, тільки тривимірна й у натуральний розмір, оскільки це й було те, що зображалося на карті. І там було стільки всього, що в мене заболіла голова, тож я заплющив очі, але потім знову розплющив, оскільки я наче летів, але низько, при землі, а я гадаю, що літати — це добре. Потім ми виїхали за місто, і я побачив поля, корів, будинки, міст, ферму, знову будинки й багато маленьких доріг, якими їздили машини. Тоді я подумав, що залізничні шляхи простягаються по всьому світі на мільйони миль, і всі вони пролягають повз будинки, дороги, річки й поля, і я замислився над тим, скільки людей живе на світі і що в них усіх є будинки, дороги для подорожей, машини, домашні тварини, одяг, що всі вони їдять ланч, лягають спати, мають імена, і від цього в мене заболіла голова, тож я знову заплющив очі та почав рахувати й стогнати.

А коли я розплющив очі, то побачив, що поліцейський читає газету під назвою "Сан", і на першій шпальті газети написано: "Ганьба на 3 млн фунтів — дівчина за викликом для Андерсена", а поруч була фотографія чоловіка й фотографія пані в бюстгальтері.

Тоді я став подумки розв'язувати квадратні рівняння за формулою:

Потім мені захотілося пісяти, але я був у потягу. І я не знав, скільки часу в нас забере дорога до Лондона, і тоді відчув, що починаю панікувати, тож я став ритмічно стукати пальцями по склу, аби перечекати й не думати про те, що хочу пісяти, і я подивився на свого годинника й почекав 17 хвилин, але коли мені хочеться пісяти, то треба одразу йти в туалет, і саме тому мені подобається перебувати вдома чи в школі, і я завжди йду в туалет перед тим, як сісти в автобус, і тому я не витримав і трохи напісяв у штани.

Поліцейський поглянув на мене й сказав:

— Господи, ти ж…

Він відклав газету й сказав:

— Заради бога, піди сходи в туалет чи що.