Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 24

Коли я дістався до віконця, то спитав:

— Це Лондон?

Але у віконці нікого не було. А потім хтось підійшов до віконця, і це була чорношкіра пані, і в неї на руках були довгі нігті, пофарбовані рожевим лаком, і я спитав у неї:

— Це Лондон?

— Звісно, сонечко, — відповіла вона.

— Це Лондон? — повторив я.

— Так точно, — відповіла вона.

— Як мені проїхати на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG? — спитав я.

— Це де таке? — сказала вона.

— Це на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG. А інколи це пишеться так: Чаптер-роуд, 451, кв. С, Вілсден, Лондон, NW2 5NG, — сказав я.

— Сідай на підземку до Вілсден-джанкшн, сонечко. Або до Вілсден-ґрін. Це має бути десь там, — пояснила пані.

— Яку підземку? — спитав я.

— Ти серйозно?

Я нічого не відповів.

— Он там. Бачиш, оті великі сходи, ескалатори? Бачиш знак? Написано: "Метрополітен". Сідай на гілку Бейкерлу до Вілсден-джанкшн або на Джубілі до Вілсден-ґрін. Із тобою все гаразд, сонце? — спитала вона.

Я подивився туди, куди вона показувала, і там були великі сходи, які спускалися під землю, а вгорі висів великий знак, ось такий:

Я подумав: "Я зможу", оскільки я дуже непогано вправлявся, і я приїхав у Лондон, і тепер треба знайти Матір. І тоді я подумав собі: "Люди — це наче корови в полі", і тоді мені просто треба було постійно дивитися поперед себе, провести червону лінію на підлозі великого приміщення, яке я собі уявив, і йти за цією лінією.

Я пройшов тим великим приміщенням до ескалаторів. В одній кишені я стискав свого швейцарського армійського ножа, а в іншій притримував Тобі, щоби він не втік.

Виявилося, що "ескалатори" — це сходи, які рухалися, і на них ставали люди та їхали вниз і вгору, і через це я розсміявся, оскільки ніколи не бачив такого раніше і вони були схожі на реквізит з якогось фантастичного фільму про майбутнє. Але мені не захотілося ними користуватися, тож я спустився пішки.

А тоді я опинився під землею в маленькому приміщенні, і там було багато людей, а ще були колони з синім підсвіченням на землі по периметру, і мені це сподобалося, але не сподобалися люди, тож я помітив фотобудку, схожу на ту, у яку я заходив 25 березня 1994 року, щоби зробити фото на паспорт, і я зайшов у фотобудку, оскільки вона нагадувала шафу, де я почувався безпечніше й міг визирати з-за штори.

Тоді я провів дослідження, слідкуючи за людьми, і побачив, що вони просовували квитки в сірі ворота й проходили всередину.

А дехто купляв квитки у великих чорних автоматах на стіні.

Я помітив, як це зробило 47 людей, і запам'ятав їхні дії. Потім я уявив собі червону лінію на підлозі та підійшов до стіни, де висів стенд зі списком станцій, і він був у алфавітному порядку, і я побачив Вілсден-ґрін і £2:20, а тоді я пішов до автоматів, і на одному з них був маленький екран, на якому було сказано: "ОБЕРІТЬ ТИП КВИТКА", і я обрав клавішу, на яку натискало більшість людей, тобто ДОРОСЛИЙ ОДИН та £2:20, а тоді на екрані з'явився надпис: "ДО СПЛАТИ £2:20", і я кинув у отвір 3 монети по £1, а тоді почулося клацання й на екрані з'явився надпис: "ВІЗЬМІТЬ КВИТОК І РЕШТУ", і в маленькому отворі в нижній частині автомата з'явилися квиток і 3 монети — по 50, 20 і 10 пенсів, і я поклав монети в кишеню й пішов до сірих воріт, вставив квиток у отвір, його засмоктало всередину, а потім він вийшов на іншому боці воріт. А тоді хтось сказав: "Ворушися", і я видав звук, схожий на собаче гавкання тоді пішов уперед, і цього разу ворота прочинилися, тож я забрав свій квиток, як це робили інші люди, і мені сподобалися ці ворота, оскільки вони також нагадували реквізит із фантастичного фільму про майбутнє.

Тоді мені треба було вирішувати, куди йти далі, тож я притулився до стіни, аби люди мене не торкалися, і там висіли вказівні знаки гілка Бейкерлу та гілка Дистрикт-енд-Сьоркл, але гілки Джубілі, про яку говорила пані, там не було, тож я розробив план, і він полягав у тому, що мені треба було дістатися до Вілсден-джанкшн на гілці Бейкерлу.

А тоді я побачив іще один знак до гілки Бейкерлу, і він мав ось такий вигляд:

Я прочитав усі ці слова й знайшов Вілсден-джанкшн, тож я попрямував туди, куди вказувала стрілка, і дорога йшла ліворуч тунелем, а посередині тунель був розділений парканом, і люди, які йшли вперед, рухалися ліворуч, а назустріч їм рухалися люди праворуч, наче автомобільною дорогою. Тож я пішов лівою стороною тунелю, а він також завертав ліворуч, і там були ще одні ворота й знак гілка Бейкерлу та стрілка вниз до ескалаторів, тож мені довелося спускатися ескалаторами й триматися за гумове поруччя, але воно також рухалося, та я не падав, а люди стояли до мене впритул, і мені хотілося їх побити, аби вони пішли геть, але я не став нікого бити через попередження.

А тоді я опинився біля підніжжя ескалатора, і мені довелося стрибати, але я перечепився й штовхнув когось, а мені сказали: "Обережніше", а далі дорога роздвоювалася, і в один бік було написано: "Північний напрямок", і я пішов туди, оскільки Вілсден був у верхній частині карти, а згори на картах завжди північ.

Потім я опинився на іншій станції для потягів, але вона була малесенька, у тунелі, і там була лише одна колія, а стіни були викривлені й заклеєні великими рекламними плакатами, на яких було написано: "ВИХІД", "Лондонський музей транспорту", "Зупинись і подумай про невдалу кар'єру", "ЯМАЙКА", "Британська залізниця", "Не курити!", "Рухайтеся, Рухайтеся, Рухайтеся", "До станцій далі від Квінз-парк сідайте на перший потяг, виходьте на Квінз-парк і переходьте на інші гілки за потребою", "Гілка Гаммерсміт-енд-Сіті" та "Ти ближчий, ніж уся моя родина". І на цій маленькій станції було дуже багато людей, і вона була під землею, там не було вікон, і мені це не подобалося, але я знайшов місце для сидіння, а це була лава, і я сів з краю лави.

А тоді на маленьку станцію стало прибувати ще більше людей. На інший край лави хтось сів, і це була пані, у якої був чорний портфель, пурпурові туфлі та брошка у формі папуги.

На цій маленькій станції ставало дедалі більше людей, навіть більше, ніж на великому вокзалі. А потім я не зміг бачити стіни через натовп, і хтось торкнувся пальтом мого коліна, мені стало зле, і я почав дуже голосно стогнати, і пані на іншому кінці лави встала й більше туди ніхто не сідав. І я почувався так, як тоді, коли хворів на грип, і мені доводилося цілий день лежати в ліжку, усе боліло, і я не міг ходити, їсти, говорити, спати чи займатися математикою.

А потім пролунав такий звук, наче хтось бився на мечах, і на мене дмухнув сильний вітер, а потім щось заревіло, і я заплющив очі, а тоді ревіння стало гучнішим, і я дуже голосно застогнав, але не зміг відгородитися від цього звуку, і я думав, що ця маленька станція зараз обвалиться або що десь починається сильна пожежа і я помираю. А потім ревіння перетворилося на клацання й рипіння, тоді почало затихати й зникло, але я тримав очі заплющеними, оскільки так почувався безпечніше, коли не бачив, що відбувалося.

Потім я знову почув, що люди рухаються, оскільки стало тихіше. І я розплющив очі, але спочатку нічого не побачив, оскільки навколо було забагато людей. Я побачив, що вони сідають на потяг, якого раніше на станції не було, і саме цей потяг видавав оте ревіння.

Моїм обличчям струменів піт, волосся було мокре, і я скиглив, а не стогнав, видавав інші звуки, як собака, який забив собі лапу, і я почув ці звуки, але спочатку не зрозумів, що це я.

Потім двері потяга зачинилися, потяг рушив із місця й знову заревів, але цього разу не так гучно, повз мене проїхали 5 вагонів і зникли в тунелі на іншому кінці маленької станції, і знову стало тихо, а всі люди прямували в тунелі, які виводили з маленької станції.

Я тремтів і мені хотілося повернутися додому, а потім я зрозумів, що мені не можна жити вдома, оскільки там жив Батько, а він збрехав і вбив Веллінгтона, а це означало, що там більше не було мого дому, тепер мій дім був на Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і це мене лякало, оскільки це була неправильна думка, як-то: "Як би мені хотілося опинитися вдома", оскільки мій мозок не працював належним чином.

Потім на маленьку станцію знову зайшли люди, утворився натовп, знову залунало ревіння, і я заплющив очі. Я пітнів, мені було зле, і я знову почувався так, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, і вона була така велика, що мені стало важко дихати. Потім люди зайшли в потяг і маленька станція знову спорожніла. Тоді знову наповнилася людьми й приїхав ще один потяг із таким самим ревінням. І це було дуже схоже на той випадок, коли я захворів на грип, оскільки мені хотілося, аби це все припинилося, як можна витягнути штекер комп'ютера з розетки на стіні, коли він зависає, і мені хотілося заснути, аби мені не треба було думати, оскільки єдине, про що я міг думати, — це про те, як сильно мені болить, і в моїй голові не лишалося місця для інших думок, але я не міг заснути, тож довелося просто сидіти на місці, чекати й потерпати від болю.

223

А ось іще один опис, оскільки Шивон сказала, що мені слід робити описи, тож зараз я опишу рекламу, яка була на стіні маленької станції, навпроти лави, на якій я сидів, але я запам'ятав її не повністю, оскільки думав, що помираю.

Ось що було написано в рекламі:

МРІЙТЕ про відпочинок,

мисліть як КУОНІ

в МАЛАЙЗІЇ,

а за надписом була велика фотографія з двома орангутангами, вони гойдалися на гілках, за ними виднілося дерево, але листя було нечітке, оскільки фотоапарат сфокусувався на орангутангах, а не на листі, а орангутанги рухалися.

Слово "орангутанг" походить від малайського орангутан, що означає "лісова людина".

А реклама — це картинки або телевізійні передачі, які спонукають вас купляти речі, наприклад машини й кросівки, або користуватися послугами певного інтернет-провайдера. А ця реклама спонукала поїхати на відпочинок до Малайзії. Малайзія розташована в Південно-Східній Азії й складається з Малайського півострова, Сабаха, Саравака й Лабуана, зі столицею Куала-Лумпур і найвищою точкою на горі Кінабалу, що на висоті 4101 метр, але цього в рекламі не було.

А Шивон сказала, що люди їздять на відпочинок, аби побачити щось нове й розслабитися, але від цього я би не розслабився, а щось нове можна побачити, якщо дивитися на землю під мікроскопом або креслити тривимірний об'єкт, коли 3 круглі стрижні однакової товщини перетинаються під прямими кутами.