Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 26

Але я не знав, як мені дістатися до Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, тож мені треба було в когось про це спитати.

Я підійшов до чоловіка в маленькому магазині й спитав:

— Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG?

Він узяв маленьку книжку, простягнув її мені й сказав:

— Два дев'яносто п'ять.

Книжка називалася "ЛОНДОН від А до Я. Атлас і список вулиць. Компанія географів. Карти від А до Я", я розгорнув її, а всередині було багато карт.

— Ти будеш купляти чи ні? — спитав чоловік у маленькому магазині.

— Я не знаю, — відповів я.

— Ну, тоді прибери від неї свої загребущі руки, — сказав він і забрав у мене книжку.

— Де Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG? — знову спитав я.

— Або купляй "Від А до Я", або шуруй звідси. Я тобі не ходяча енциклопедія, — відповів він.

— Це "Від А до Я"? — спитав я й показав на книжку.

— Ні, це крокодил, щоб мені луснути, — відповів він.

— Це "Від А до Я"? — знову спитав я, оскільки то був не крокодил, і я вирішив, що погано зрозумів чоловіка через його акцент.

— Так, оце "Від А до Я", — повторив він.

— Можна її купити? — спитав я.

Він нічого не відповів.

— Можна її купити? — знову спитав я.

— Два фунти дев'яносто п'ять пенсів, але спершу давай гроші. А то ще драпонеш, — сказав він.

Тоді я зрозумів, що він мав на увазі £2,95, коли сказав "Два дев'яносто п'ять".

Я віддав йому гроші, а він дав мені решту так само, як це відбувалося в магазині вдома, а тоді я пішов і сів на підлогу, притулившись до стіни так само, як це зробив чоловік у брудному одязі, але я сів дуже далеко від нього й розгорнув книжку.

На першій вкладці була велика карта Лондона з такими місцями, як Еббі-вуд, Поплар, Актон і Стенмор. І там було написано: "НУМЕРАЦІЯ СТОРІНОК АТЛАСУ". І на карту була нанесена ґратка, і кожна стільничка ґратки містила дві цифри. Вілсден знаходився в квадраті, у якому стояло 42 й 43. І я зрозумів, що ці цифри — це номери сторінок, на яких можна подивитися детальнішу карту тої ділянки Лондона. І вся книжка була великою картою Лондона, але в порізаному вигляді, аби можна було скласти її в книжку, і мені це сподобалося.

Але Вілсден-джанкшн не було на сторінках 42 й 43. Я знайшов її на сторінці 58, яка була одразу під сторінкою 42 в "НУМЕРАЦІЇ СТОРІНОК АТЛАСУ" і прилягала до сторінки 42. Я крутнувся навколо своєї осі на Вілсден-джанкшн, як я озирався, коли шукав вокзал у Свіндоні, але зробив це на карті своїм пальцем.

Переді мною зупинився чоловік із непарним взуттям і сказав:

— Яка важниця. Еге ж. Медсестри. Ніколи. Брехло кляте. Ото кляте брехло.

І він пішов геть.

Я тільки згодом знайшов Чаптер-роуд, оскільки її не було на сторінці 58. Вона була на сторінці 42 в квадраті 5С.

Ось якої форми були дороги між Вілсден-джанкшн і Чаптер-роуд:

А ось який у мене був маршрут:

Я піднявся сходами, пройшов мостом, просунув свій квиток у маленькі сірі ворота й вийшов на вулицю, а там були автобус і великий автомат із вивіскою, на якій було написано: "Англійські, Валлійські й Шотландські залізниці", але вона була жовта, і я роззирнувся навколо, і вже було темно й горіли яскраві вогні, а я давно не був надворі, тож мені стало зле. Я приплющив очі, аби бачити тільки свій маршрут на карті, а потім зрозумів, де дороги Стейшн-аппроуч і Оук-лейн, якими мені треба було йти.

Тож я пішов, але Шивон сказала, що мені не варто описувати все, що зі мною відбувалося, і я просто опишу речі, які були цікавими.

Тож я дістався Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і дорога забрала в мене 27 хвилин, але коли я натиснув на кнопку біля надпису "Квартира С", то мені ніхто не відчинив і єдина цікава річ, яка трапилася дорогою, були 8 чоловіків у костюмах вікінгів, у них були шоломи з рогами, і вони кричали, але то були не справжні вікінги, оскільки справжні жили приблизно 2000 років тому, а також мені захотілося пісяти, тож я зайшов у провулок біля СТО під назвою "Бурдетт моторз", там було зачинено, і мені не подобалося це робити, але я не хотів знову напісяти в штани, а більше нічого цікавого не відбулося.

Тож я вирішив чекати й сподіватися, що Мати не поїхала на відпочинок, оскільки це могло б означати, що її не буде цілий тиждень, але я намагався про це не думати, оскільки не міг повернутися до Свіндона.

Я присів на землю за сміттєвими баками, які стояли в маленькому саду перед Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG, і заліз під кущ. До саду зайшла пані, і вона несла маленьку коробку з металевими ґратками з одного боку та ручкою згори, у яких носять котів до ветеринарів, але я не побачив, чи був там кіт, а також у неї були туфлі на високих підборах, і вона мене не помітила.

А тоді почався дощ, я промок і став дрижати, оскільки мені було холодно.

Об 11:32 я почув голоси людей, які йшли вулицею.

— А мені діла нема до того, що ти думав. Йому, бачте, смішно, — сказав один голос, і він належав жінці.

— Джуді, слухай. Вибач мені, гаразд, — сказав другий голос, і він належав чоловікові.

— Тобі варто було про це подумати перед тим, як виставити мене круглою ідіоткою, — сказав голос, який належав жінці.

Голос тої жінки був голосом Матері.

До саду зайшла Мати, і з нею був містер Шиєрс, і другий голос належав йому.

Тоді я встав і сказав:

— Тебе не було дома, тож я став на тебе чекати.

— Крістофере, — вимовила Мати.

— Що за?.. — сказав містер Шиєрс.

— Крістофере, Крістофере, Крістофере, — сказала Мати й обхопила мене руками.

А я відштовхнув її, оскільки вона мене схопила, а мені це не сподобалося, тож я дуже сильно штовхнувся й упав.

— Якого біса тут коїться? — спитав містер Шиєрс.

— Вибач мені, Крістофере, я забула, — сказала Мати.

Я лежав на землі, а вона підняла праву руку й розвела пальці віялом, щоби я міг торкнутися них, але тоді я побачив, що Тобі втік із кишені, тож мені треба було його знайти.

— Я так розумію, Ед також десь тут, — сказав містер Шиєрс.

Сад був оточений стіною, тож Тобі не зміг утекти, оскільки він застряг у кутку й не зміг вчасно вилізти на стіну, і я його впіймав і поклав назад у кишеню, а потім сказав:

— Він голодний. У тебе є якась їжа, щоб його нагодувати, і вода?

— Де твій батько, Крістофере? — спитала Мати.

— Я гадаю, що він у Свіндоні, — відповів я.

— Дякувати Богу, — сказав містер Шиєрс.

— Але як ти сюди потрапив? — спитала Мати.

Мої зуби калатали, оскільки мені було холодно, і я нічого не міг з ними вдіяти, і я відповів:

— Я приїхав на потягу. Це було дуже страшно. Я взяв банківську картку Батька, аби зняти з неї гроші, і поліцейський мені допоміг. Але потім він захотів забрати мене назад до Батька. І він був зі мною в потягу. А потім пішов.

— Крістофере, ти весь промок. Роджере, не стій склавши руки, — сказала Мати. — Боже мій, Крістофере. Я б не… Я б ніколи не подумала, що… Чому ти тут один?

— Може, ви зайдете всередину, чи так і будете стояти там усю ніч? — спитав містер Шиєрс.

— Я буду жити з тобою, оскільки Батько вбив Веллінгтона садовими вилами, і я його боюся, — повідомив я.

— А щоб мені в калюжі втопитися, — сказав містер Шиєрс.

— Роджере, я тебе прошу. Нумо, Крістофере, давай зайдемо в дім, треба тебе висушити, — сказала Мати.

Я встав, зайшов у будинок, а Мати додала:

— Іди за Роджером.

І я піднявся сходами за містером Шиєрсом, там був сходовий майданчик і двері, на яких було написано Квартира С, і мені було страшно заходити в квартиру, оскільки я не знав, що там усередині.

— Заходь, бо застудишся на смерть, — сказала Мати, і, хоча я не думав, що можу застудитися й померти, все одно зайшов усередину.

— Я наберу тобі ванну, — сказала тоді вона, а я обійшов квартиру, щоби подумки скласти її карту, від чого я почувався безпечніше, квартира була ось така:

А тоді Мати наказала мені знімати одяг і залізати у ванну, а також вона сказала, що я можу взяти її рушник, який був пурпурового кольору з зеленими квітами на одному з кінців. Вона поставила перед Тобі блюдце з водою й трохи висівкових пластівців, і я випустив його у ванній кімнаті побігати. Він наклав три маленькі калі під раковиною, і я їх підібрав, спустив в унітаз, а потім знову заліз у ванну, оскільки там було тепло й приємно.

Потім у ванну зайшла Мати, сіла на кришку унітаза й спитала:

— Крістофере, з тобою все гаразд?

— Я дуже втомився, — відповів я.

— Я знаю, любий. Ти дуже сміливий.

— Так, — погодився я.

— Ти ніколи мені не писав, — сказала вона.

— Я знаю.

— Чому ти не відповідав мені, Крістофере? Я написала тобі стільки листів. Я все думала, що сталося якесь лихо або що ви переїхали, а я ніколи не дізнаюся, де ти живеш, — сказала вона.

— Батько сказав, що ти померла, — відповів я.

— Що? — спитала вона.

— Він сказав, що тебе поклали в лікарню, оскільки в тебе були якісь негаразди з серцем. А потім у тебе стався серцевий напад, і ти померла, і він зберігав усі листи в себе в спальні, у коробці для сорочок, яка стояла в шафі, а я їх знайшов, оскільки шукав книжку, у якій я писав про те, як убили Веллінгтона, але він її в мене забрав і сховав у коробці для сорочок.

— Господи боже, — видихнула Мати.

Потім вона дуже довго мовчала. Тоді видала гучний стогін, як це роблять тварини в передачах про природу, які показують по телебаченню.

Мені не сподобалося, що вона так робить, оскільки це був гучний звук, і я спитав:

— Чому ти так робиш?

Вона знову трохи помовчала, а потім сказала:

— Ох, Крістофере, мені так шкода.

— Ти в цьому не винувата, — сказав я.

— Виродок. От виродок, — промовила вона, а згодом додала: — Крістофере, дозволь мені взяти тебе за руку. Хоч раз. Заради мене. Можна? Я не буду сильно стискати.

Вона простягнула мені руку.

— Мені не подобається, коли люди тримають мене за руку, — відповів я.

— Ні. Звісно. То нічого, — сказала вона й прибрала руку, а потім спитала: — Нумо вилізати з ванни й сушитися, гаразд?

Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився.