Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 28

Я маю складати його наступного тижня, у середу, четвер і п'ятницю, — пояснив я.

— Боже мій, — сказала Мати.

— Отець Пітерс буде спостерігачем, — додав я.

— Так, я маю на увазі, що це чудово.

— І я отримаю оцінку "А". І саме тому мені треба повернутися до Свіндона. Тільки я не хочу бачитися з Батьком. Тож мені доведеться поїхати до Свіндона з тобою, — сказав я.

Тоді Мати затулила обличчя руками й важко видихнула:

— Не знаю, чи буде в нас така можливість.

— Але мені треба поїхати на іспит.

— Поговоримо про це іншим разом, гаразд? — сказала Мати.

— Гаразд, але мені треба з'їздити в Свіндон, — наполягав я.

— Крістофере, я тебе прошу, — сказала вона.

І я став пити свій молочний коктейль.

А згодом, о 10:51, я вийшов на балкон, аби дізнатися, чи видно на небі зорі, але їх не було видно через хмари й те, що називають світловим забрудненням, а це світло від вуличних ліхтарів, автомобільних фар, прожекторів і сяйва з вікон будинків, яке відбивається від маленьких часточок в атмосфері й стає на заваді світлу від зірок. Тож я зайшов назад у кімнату.

Але я не міг заснути. О 2:07 я встав із ліжка, і мені стало страшно через містера Шиєрса, тож я спустився на перший поверх і вийшов на Чаптер-роуд. На вулиці нікого не було, і там було тихіше, ніж удень, і, хоча вдалині лунав шум машин і сирени, мені стало спокійніше. Я пішов уздовж Чаптер-роуд і подивився на машини, на візерунки, які утворювали телефонні дроти на тлі оранжевих хмар, і на речі, які люди ставили у своїх садах: гном, мангал, ставок і м'який ведмедик.

А потім я почув, що вулицею йдуть двоє людей, тож я заліз у щілину між сміттєвим контейнером і фургоном "Форд транзит", і мова, якою вони говорили, була не англійською, і вони мене не помітили. Біля моїх ніг був риштак із брудною водою, у якій плавали дві малесенькі мідні шестерні, такі, що бувають у механічних годинниках.

Мені сподобалося місце між сміттєвим контейнером і фургоном "Форд транзит", і я там довго сидів. І визирав звідти на вулицю. Єдині кольори, які були навколо, — це оранжевий і чорний, або суміш оранжевого й чорного. І було неможливо розрізнити, якого кольору стануть машини вдень.

Тоді я замислився, чи можна викласти мозаїку хрестиками, і вирішив, що можна, уявивши собі такий візерунок:

Потім я почув голос Матері, і вона кричала:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Вона бігла вздовж дороги, тож я вибрався зі щілини між сміттєвим контейнером і фургоном "Форд транзит", і вона підбігла до мене:

— Господи Ісусе, — вона стала навпроти мене й показала пальцем мені в обличчя. — Якщо ти ще раз утнеш щось подібне, то Богом клянуся, Крістофере, я тебе люблю, але… Я не знаю, що я тобі зроблю.

І вона змусила мене пообіцяти, що я ніколи не виходитиму сам із квартири, оскільки це було небезпечно, а людям у Лондоні довіряти не можна, оскільки вони незнайомці. А наступного дня вона знову пішла щось купувати й змусила мене пообіцяти нікому не відчиняти, якщо хтось дзвонитиме в двері. Потім вона повернулася й принесла пластівці для Тобі та три серії "Зоряного шляху", і я дивився їх у вітальні, поки додому не повернувся містер Шиєрс, тоді я знову пішов у вільну кімнату. Мені би хотілося, щоби в квартирі С на Чаптер-роуд, 451, Лондон, NW2 5NG був сад, але його не було.

А наступного дня Матері подзвонили з фірми, де вона працювала, і сповістили, що їй не треба повертатися на роботу, оскільки вони найняли когось іншого замість неї, вона дуже розсердилася й говорила, що це протизаконно і вона буде скаржитися, але містер Шиєрс сказав:

— Якого біса ти дуркуєш? Заради бога, це ж була тимчасова робота.

А перед тим як я ліг спати, до мене у вільну кімнату зайшла Мати, і я їй сказав:

— Мені треба поїхати до Свіндона, аби скласти іспит рівня "А".

— Не зараз, Крістофере. Мені постійно дзвонить твій батько й погрожує затягти мене до суду. Та й Роджер не дає спокою. Зараз невдалий час для цієї розмови, — відповіла вона.

— Але мені треба їхати, оскільки існує домовленість, а Отець Пітерс буде спостерігачем, — продовжував я.

— Послухай, це всього лише іспит. Я можу подзвонити до школи. Ми його перенесемо. Ти можеш скласти його іншим разом, — відповіла вона.

— Я не можу скласти його іншим разом. Існує домовленість. А я багато готувався. Місіс Ґасконь сказала, що я зможу написати його в одному зі шкільних класів, — наполягав я.

— Крістофере, я щосили намагаюся тримати себе в руках. І в мене вже потроху починає зривати дах, розумієш? Тому просто дай мені… — промовила Мати.

Потім вона замовкла, затулила рота рукою, встала й вийшла з кімнати. І я відчув, що мені починає боліти в грудях, так само, як у метрополітені, оскільки я подумав, що не зможу повернутися до Свіндона й скласти свій іспит рівня "А".

Наступного дня я дивився у вікно вітальні й рахував машини на вулиці, аби дізнатися, чи в мене буде Непоганий день, чи Хороший день, чи Надзвичайний день, чи Чорний день, але це було зовсім не так, як в автобусі дорогою до школи, оскільки у вікно можна було дивитися скільки захочеш і побачити стільки машин, скільки захочеш, і я дивився у вікно протягом трьох годин і побачив 5 червоних машин поспіль і 4 жовті машини поспіль, а це означало, що в мене був і Хороший день, і Чорний день, тож ця система більше не працювала. Але коли я зосереджувався на підрахунку машин, то не думав про свій іспит рівня "А" і про біль у грудях.

Після обіду Мати повезла мене в таксі на Гемпстед-гіз, і ми сіли на вершині пагорба й дивилися, як удалині до аеропорту Гітроу прилітають літаки. Я їв червоний заморожений сік, який ми купили у фургоні з морозивом. І Мати сказала, що вона щойно зателефонувала місіс Ґасконь і сказала їй, що я складатиму свій іспит із математики рівня "А" наступного року, тож я викинув свій червоний заморожений сік і довго кричав, оскільки в грудях так сильно боліло, що мені було важко дихати, а тоді підійшов чоловік і спитав, чи зі мною все гаразд, а Мати відповіла:

— А ви самі як гадаєте?

І він пішов геть.

Я втомився від крику, і Мати відвезла мене на таксі назад у квартиру, а наступного ранку була субота, тож вона наказала містеру Шиєрсу піти до бібліотеки й узяти мені книжок про науку й математику, і вони називалися "100 числових загадок", "Походження Всесвіту" та "Ядерна енергія", але вони були для дітей і не дуже добре написані, тож я не став їх читати, а містер Шиєрс сказав:

— Приємно, коли твої старання так цінують.

І я нічого не їв з того часу, коли викинув у Гемпстед-гіз червоний заморожений сік, тож Мати зробила графік із зірочками, як тоді, коли я був маленьким, і вона наливала в мірчу склянку протеїновий напій "Комплан" із полуничним смаком, і я отримував бронзову зірку за те, що випив 200 мл, срібну зірку — за 400 мл і золоту зірку — за 600 мл.

А коли Мати й містер Шиєрс починали сваритися, я брав із кухні маленьке радіо, ішов і сідав у вільній кімнаті, налаштовував його на хвилю між станціями, де був тільки білий шум, вмикав звук на повну й притискав до вуха, а коли цей звук наповнював мою голову й вона починала боліти, я не відчував ніякого іншого болю, наприклад у себе в грудях, і не чув, як сваряться Мати й містер Шиєрс, і не думав про те, що не складатиму свій іспит рівня "А", що в квартирі С Чаптер-роуд, 451, Лондон, NW2 5NG не було саду, і що я не бачив тут зорі.

А тоді прийшов понеділок. Був пізній вечір, коли містер Шиєрс зайшов до мене в кімнату й розбудив мене, і він випив пива, оскільки від нього пахло так, як від Батька, коли він пив пиво з Родрі. Він сказав:

— Ти думаєш, ти такий, бляха, розумний, еге ж. Невже ти ніколи ані на мить не замислюєшся про інших людей, ну? То що, тепер ти задоволений, еге ж?

А тоді зайшла Мати, витягнула його з кімнати й сказала:

— Крістофере, вибач. Вибач, будь ласка, вибач.

Наступного ранку, коли містер Шиєрс пішов на роботу, Мати спакувала багато свого одягу у дві валізи й наказала мені спускатися вниз разом із кліткою Тобі та сідати в машину. Вона поклала валізи в багажник, і ми поїхали. Але то була машина містера Шиєрса, і я спитав:

— Ти вкрала машину?

— Я просто її позичила, — відповіла вона.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— Додому.

— Ти маєш на увазі дім у Свіндоні? — спитав я.

— Так, — відповіла вона.

— Батько там буде? — спитав я.

— Прошу тебе, Крістофере, не чіпай мене зараз, гаразд?

— Я не хочу бути з Батьком, — сказав я.

— Просто… просто… все буде добре, Крістофере, гаразд? У нас усе буде добре, — говорила вона.

— Ми повертаємося до Свіндона, аби я міг скласти свій іспит із математики рівня "А"? — спитав я.

— Що?

— Завтра я маю складати свій іспит із математики, — відповів я.

Тоді Мати заговорила дуже повільно:

— Ми повертаємося до Свіндона, оскільки якщо ми залишимося в Лондоні, то… хтось може постраждати. І я не обов'язково маю на увазі тебе.

— А що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Я хочу, щоби ти трохи помовчав, — озвалася вона.

— Протягом якого періоду я маю мовчати? — спитав я.

— Господи, — сказала Мати. — Півгодини, Крістофере. Я хочу, щоби ти помовчав півгодини.

І ми їхали машиною всю дорогу до Свіндона, яка забрала в нас 3 години й 12 хвилин, і нам довелося зупинитися на заправці, Мати купила мені батончик білого шоколаду, але я не став його їсти. Ми потрапили у великий затор, який спричинили люди, які сповільнювали рух, щоби подивитися на аварію на іншій половині проїжджої частини. І я спробував вивести формулу, за якою можна було би вирахувати, чи спричиняє дорожні затори тільки те, що люди вповільнюють рух, і як на це впливає а) щільність потоку машин, б) швидкість руху машин і в) як швидко водії тиснуть на гальма, коли бачать, як спалахують стоп-фари на машині попереду. Але я був надто втомлений, оскільки не спав цілу ніч, бо думав про те, що не зможу скласти свій іспит з математики. Тож я заснув.

А коли ми приїхали у Свіндон, Мати відімкнула вхідні двері своїми ключами, і ми зайшли в будинок, і вона сказала:

— Агов?

Але вдома нікого не було, оскільки тоді була 1:23 дня. І мені було страшно, але Мати запевнила, що я в безпеці, тож я піднявся до себе в кімнату й зачинив двері. Я дістав із кишені Тобі й випустив його побігати, а тоді пограв у "Сапера" й пройшов найскладніший рівень за 174 секунди, а це на 75 секунд довше за мій кращий результат.

Коли настала 6:35, я почув, що Батько повернувся додому на своєму фургоні, і я пересунув ліжко під двері, аби він не зміг до мене зайти, він зайшов у будинок, і вони з Матір'ю почали кричати одне на одного.

— Як ти, в біса, сюди потрапила? — крикнув Батько.

— Це й мій дім, якщо ти часом забув, — крикнула вона.

— А твій красунчик довбань також десь тут? — крикнув Батько.

Тоді я взяв барабани-бонго, які мені купив Дядько Террі, став навколішки в кутку кімнати, притулився чолом до стику між двома стінами й став бити в барабани й стогнати, і я робив це протягом години, тоді в кімнату зайшла Мати й сказала, що Батько пішов, що він поки поживе з Родрі, а ми знайдемо собі житло протягом кількох наступних тижнів.

Я пішов у сад і знайшов за сараєм клітку Тобі, приніс її в будинок, почистив і посадив туди Тобі.

Потім запитав у Матері, чи зможу я наступного дня скласти свій іспит із математики.

— Вибач, Крістофере, — відповіла вона.

— Можна мені скласти свій іспит із математики? — повторив я.

— Ти не слухаєш мене, Крістофере, — сказала вона.

— Я тебе слухаю, — сказав я.

— Я ж тобі розповідала.