Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 29

Я подзвонила директрисі й повідомила, що ти в Лондоні. І сказала, що ти складеш його наступного року.

— Але зараз я тут і можу його скласти, — наполягав я.

— Вибач, Крістофере. Я хотіла, щоби все склалося якнайкраще. Я не хотіла зіпсувати тобі нагоду, — відповіла вона.

І тоді в мене знову заболіло в грудях, тож я склав руки, захитався вперед і назад і застогнав.

— Я ж не знала, що ми повернемося, — сказала Мати.

Але я продовжував стогнати й хитатися вперед і назад.

— Годі. Це нам не допоможе, — сказала Мати.

Тоді вона спитала, чи я хочу подивитися якусь серію з циклу "Синя планета" про життя під арктичною кригою або міграцію горбатих китів, але я нічого не відповів, оскільки знав, що не зможу скласти свій іспит з математики рівня "А", і це було схоже на те, коли ти притискаєш ніготь на великому пальці до батареї, а вона дуже гаряча, і тоді з'являється біль, і тобі хочеться плакати, але біль триває навіть тоді, коли ти вже прийняв пальця від батареї.

Потім Мати приготувала мені моркву й броколі з кетчупом, але я не став їсти.

І тієї ночі я також не спав.

Наступного дня Мати відвезла мене до школи на машині містера Шиєрса, оскільки ми пропустили автобус. А коли ми сідали в машину, з протилежного боку вулиці прийшла місіс Шиєрс і заговорила до Матері:

— Оце нахаба. Ну, курво.

— Сідай в машину, Крістофере, — сказала Мати.

Але я не міг сісти в машину, оскільки двері були замкнені.

— То що, він тебе теж кинув? — спитала місіс Шиєрс.

Тоді Мати відімкнула свої двері, сіла в машину, відімкнула двері мені, я сів, і ми поїхали геть.

А коли ми приїхали до школи, Шивон сказала:

— То ви мама Крістофера.

І Шивон сказала, що рада мене знову бачити, і спитала, як я почуваюся, а я відповів, що я втомлений. Тоді Мати пояснила, що я засмутився через те, що не міг скласти свій іспит з математики, тож я погано їв і погано спав.

А потім, коли Мати поїхала, я намалював автобус у перспективі, щоби не думати про біль у грудях, і він мав ось такий вигляд:

Після ланчу Шивон сказала, що вона поговорила з місіс Ґасконь, і в неї досі були мої завдання рівня "А", які вона тримала в двох запечатаних конвертах у себе в столі.

Тож я спитав, чи можна мені скласти свій іспит.

— Мабуть, так. Після обіду ми зателефонуємо Отцю Пітерсу й спитаємо, чи він зможе прийти й побути твоїм спостерігачем. А місіс Ґасконь напише лист екзаменаційній комісії, у якому скаже, що зрештою ти вирішив скласти свій іспит. Будемо сподіватися, що вони не стануть заперечувати. Але я не можу сказати тобі напевне, — відповіла Шивон, а за кілька секунд додала: — Я вирішила, що краще зараз тобі сказати. Щоби ти встиг подумати.

— Щоби я встиг подумати про що? — спитав я.

— Ти справді хочеш складати цей іспит, Крістофере? — спитала вона.

Я подумав над її запитанням і був не впевнений у відповіді, оскільки мені хотілося скласти свій іспит із математики, але мій мозок погано працював, і коли я намагався пригадати певні факти, як-то логарифмічна формула для обрахунку приблизної кількості простих чисел не більше (x), то я не міг їх згадати, і через це мені стало страшно.

— Ти не мусиш цього робити, Крістофере. Якщо ти скажеш, що не хочеш складати іспит, то ніхто на тебе не розсердиться. Цей вчинок не буде неправильним, протизаконним або дурним. Просто станеться так, як ти захочеш, і в цьому немає нічого страшного, — запевнила Шивон.

— Я хочу скласти іспит, — відповів я, оскільки мені не подобається, коли я спочатку ставлю якийсь пункт у своєму розкладі, а потім доводиться його скасовувати, і, коли я так роблю, мені стає зле.

— Гаразд, — погодилася Шивон.

Вона подзвонила Отцю Пітерсу, і він прийшов до школи о 3:27 дня й сказав:

— То що, юначе, поїхали?

Я виконував Завдання 1 свого іспиту з математики рівня "А", сидячи в класі образотворчого мистецтва. А Отець Пітерс був спостерігачем, і, поки я писав іспит, він сидів за столом, читав книжку під назвою "Ціна апостольства" Дітриха Бонгоффера та їв сендвіч. А посеред іспиту він вийшов надвір і викурив сигарету біля класного вікна, але він спостерігав за мною у вікно на той випадок, якщо я спробую списати.

Коли я розгорнув завдання й проглянув його, то зрозумів, що не знаю, як відповідати на жодне з цих питань, а ще я не міг нормально дихати. І мені хотілося когось побити або вдарити своїм швейцарським армійським ножем, але мені було нікого бити кулаком чи швейцарським армійським ножем, окрім Отця Пітерса, а він був дуже високий, і якби я його вдарив кулаком або швейцарським армійським ножем, то він не зміг би досидіти зі мною до кінця іспиту як спостерігач. Я став робити глибокі вдихи, як радила Шивон, коли мені хотілося когось ударити в школі, і я нарахував 50 вдихів і під час ліку підносив парні числа до третього степеня, ось так:

1, 8, 27, 64, 125, 216, 343, 512, 729, 1000, 1331, 1728, 2197, 2744, 3375, 4096, 4913… тощо.

І від цього мені стало трохи спокійніше. Але іспит тривав 2 години, а 20 хвилин уже пройшли, тож мені довелося дуже швидко працювати і мені забракло часу, аби перевірити свої відповіді належним чином.

Того ж вечора, одразу після того, як я повернувся додому, приїхав Батько, і я закричав, але Мати сказала, що не дозволить мене скривдити, тож я вийшов у сад, ліг на землю й став дивитися на зорі, намагаючись уявити себе незначним. А коли Батько вийшов із дому, то дуже довго на мене дивився, а потім він вдарив кулаком паркан, і в ньому лишилася дірка, після чого Батько пішов.

Тої ночі я трохи поспав, оскільки складав свій іспит із математики рівня "А". А на вечерю я поїв трохи шпинатового супу.

Наступного дня я виконував Завдання 2, а Отець Пітерс читав "Ціну апостольства" Дітриха Бонгоффера, але цього разу він не курив сигарети, а Шивон наказала мені сходити в туалет перед іспитом, а тоді посидіти на самоті, подихати й порахувати.

Того вечора я грався на комп'ютері в "Одинадцяту годину", коли перед будинком зупинилося таксі. У таксі сидів містер Шиєрс, він вийшов й кинув на моріжок велику картонну коробку з речами, які належали Матері. Там були рейтузи, фен для волосся, шампунь "Л'Ореаль", пачка мюслі й дві книжки: "ДІАНА: її справжня історія" Ендрю Мортона та "Суперники" Джиллі Купер, а також моя фотографія у срібній рамці. Скло в рамці розбилося, коли фотографія впала на землю.

Тоді він дістав із кишені ключі, сів у свою машину та поїхав геть, а Мати вибігла з будинку, а потім на вулицю й закричала:

— І навіть не думай повертатися, лайно ти таке!

Коли машина від'їжджала, Мати кинула пачку мюслі й влучила в багажник, а місіс Шиєрс визирала з вікна, коли Мати це робила.

Наступного дня я виконував Завдання 3, а Отець Пітерс читав газету "Дейлі мейл" і встиг викурити три сигарети.

Ось яка задача мені сподобалася найбільше

Доведіть, що:

"Трикутник зі сторонами, які можна виразити формулами n2 + 1, n2 – 1 та 2n (де n > 1), є прямокутним".

Доведіть від супротивного, що обернене твердження невірне.

І я збирався розписати відповідь на це питання, тільки Шивон сказала, що це буде не дуже цікаво, але я стверджував, що це цікаво. А вона сказала, що людям не захочеться читати в книжках розв'язання математичних задач і що я можу навести відповідь у Додатку, а це додатковий розділ у кінці книжки, який люди можуть прочитати, якщо схочуть. Тож я так і зробив.

Тоді біль у грудях став не такий сильний, і мені було легше дихати. Але мені й досі було зле, оскільки я не знав, чи добре склав іспит, не знав, чи дозволить екзаменаційна комісія розглядати мою роботу після того, як місіс Ґасконь сказала їм, що я не складатиму іспит.

Краще знати про те, що станеться щось хороше: сонячне затемнення або те, що ти отримаєш на Різдво мікроскоп. І погано, коли ти знаєш, що станеться щось погане: поїздка до стоматолога або у Францію. Але мені здається, що найгірше — це коли ти взагалі не знаєш, що станеться — хороше чи погане.

Того вечора Батько приїхав додому, а я сидів на дивані, дивився "Університетські змагання" й саме відповідав на питання про науку. Він зупинився в дверях вітальні й сказав:

— Тільки не кричи, Крістофере, гаразд? Я тебе не скривджу.

За ним стояла Мати, тож я не закричав.

Тоді він підійшов трохи ближче й став переді мною навколішки, наче перед собакою, якому ти хочеш показати, що ти не Агресор, і сказав:

— Я хотів спитати, як пройшов твій іспит.

Але я нічого не відповів.

— Розкажи йому, Крістофере, — попросила Мати.

Але я все одно мовчав.

— Крістофере, будь ласка, — сказала Мати.

— Я не знаю, чи правильно відповів на всі питання, оскільки я був дуже втомлений і майже не їв, тож не міг нормально думати, — відповів я.

Тоді Батько кивнув і трохи помовчав, а потім сказав:

— Дякую.

— За що? — спитав я.

— Ну… просто дякую, — сказав він. — Я тобою дуже пишаюся, Крістофере. Дуже пишаюся. Я впевнений, що ти дуже добре склав іспит.

Потім він пішов, а я додивився "Університетські змагання".

Наступного тижня Батько сказав Матері, що їй треба виїжджати з будинку, але вона не могла цього зробити, оскільки в неї не було грошей, аби платити за оренду квартири. А я спитав, чи заарештують Батька й чи не посадять у тюрму за вбивство Веллінгтона, оскільки якщо б він сів у тюрму, то ми змогли б жити в його будинку. Та Мати сказала, що поліція заарештує Батька тільки в тому разі, якщо місіс Шиєрс висуне звинувачення, тобто скаже поліції, що вона хоче, аби його заарештували, тому що поліція не арештовує людей за незначні злочини, якщо тільки не попросити про це, а Мати сказала, що вбивство собаки було незначним злочином.

Але потім усе було добре, оскільки Мати знайшла роботу на касі в садівничому центрі, а лікар призначив їй пігулки, які треба приймати щоранку, аби не почуватися такою сумною, тільки від них у Матері інколи паморочилося в голові й вона падала, якщо різко підводилася. Тож ми переїхали в кімнату у великому будинку, складеному з червоної цегли. І ліжко стояло на кухні, і мені це не подобалося, оскільки вона була маленька, коридор було пофарбовано в коричневий колір, а туалетом і ванною користувалися інші люди, і Матері доводилося чистити їх перед тим, як вони були потрібні мені, інакше я відмовлявся ними користуватися, а інколи я пісяв у штани, оскільки в туалеті були інші люди.