Загадковий нічний інцидент із собакою - Сторінка 6
- Марк Геддон -Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.
Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.
— Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? — відповів він і засміявся.
Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.
Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.
Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.
На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми "Нью-беленс". А шнурівки червоні.
Я підійшов до місіс Александер і спитав:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
Вона вимкнула електричний секатор і сказала:
— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.
Тож я повторив:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.
— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.
— Ні, не знаю, — відказала вона.
— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.
— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.
— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.
— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.
— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.
— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.
— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.
— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.
Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:
— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.
Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається "теревенити", це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов'язані між собою. Потім вона додала:
— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.
І я знову їй подякував.
Я вже збирався йти, коли вона сказала:
— У мене є онук твого віку.
Я спробував потеревенити:
— Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.
— Ну, майже твого віку, — відповіла вона.
Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:
— У тебе немає собаки, чи не так?
— Ні, — відповів я.
— Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? — поцікавилася вона.
— У мене є щур, — відповів я.
— Щур? — перепитала вона.
— Його звати Тобі.
— А-а, — протягнула вона.
Тоді я сказав:
— Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.
— Ти не хочеш зайти до мене на чай? — запросила місіс Александер.
— Я не заходжу в чужі будинки, — відповів я, і вона запропонувала:
— Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?
— Мені подобається тільки апельсиновий сироп, — відповів я.
— На щастя, у мене є трохи. А як щодо "баттенберга"? — спитала вона.
— Не знаю, оскільки я не знаю, що таке "баттенберг".
— Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях — марципанова глазур, — пояснила вона.
— Це видовжений торт, квадратний у поперечному перерізі, який поділено на однакові різнокольорові квадрати, розташовані за шаховим порядком? — спитав я.
— Так, мабуть, його можна й так описати, — відповіла вона.
— Гадаю, мені сподобаються рожеві квадрати, але не жовті, оскільки я не люблю жовтий колір. І я не знаю, що таке марципан, тож не знаю, чи він мені сподобається, — сказав я.
— Боюся, марципан також жовтий. Може, мені варто натомість принести печиво. Тобі подобається печиво? — спитала вона.
— Так. Певні види печива, — відповів я.
— Я принесу різне, на вибір, — пообіцяла вона.
Вона повернулася та пішла до будинку. Вона рухалася дуже повільно, бо була старою пані, і перебувала всередині понад 6 хвилин, тож я почав нервуватися, оскільки не знав, що вона робить у будинку. Я погано її знав, щоби напевне сказати, чи вона не збрехала про апельсиновий сироп і торт "баттенберг". І я подумав, що вона може подзвонити в поліцію і тоді в мене будуть серйозні проблеми через попередження.
Тому я пішов.
Коли я переходив вулицю, то мені сяйнула думка про те, хто міг убити Веллінгтона.
Я уявив собі Послідовність Міркувань, яка мала такий вигляд:
1. Хтось убив собаку, оскільки:
a) він ненавидів собаку;
б) він був божевільним;
в) він хотів засмутити місіс Шиєрс.
2. Я не знаю нікого, хто б ненавидів Веллінгтона, тож імовірно, що у випадку а) його вбив незнайомець.
3. Я не знаю жодного божевільного, тож імовірно, що у випадку б) його також убив незнайомець.
4. Більшість убивць знайомі зі своїми жертвами. Власне кажучи, скоріш за все, тебе вб'є член твоєї власної родини на Різдво. Це факт. Тому імовірно, що Веллінгтона вбив хтось, кого він знав.
5. У випадку в) я знав лише одну людину, якій не подобалася місіс Шиєрс, і це був містер Шиєрс, який справді дуже добре знав Веллінгтона.
Це означає, що містер Шиєрс став моїм Головним Підозрюваним.
Містер Шиєрс був одружений із місіс Шиєрс, і ще два роки тому вони жили разом. Потім містер Шиєрс пішов і не повернувся. Саме тому місіс Шиєрс часто приходила й готувала нам їсти, коли померла Мати, оскільки їй більше не треба було готувати для містера Шиєрса, не треба було сидіти вдома та бути його дружиною. А ще Батько сказав, що їй потрібне товариство і що вона не хотіла лишатися сама.
Інколи місіс Шиєрс у нас ночувала, і мені це подобалося, бо тоді вона прибирала, розставляла банки, сковорідки й каструлі на кухонних поличках за розміром, завжди повертала їх етикетками й надписами назовні, складала ножі, виделки й ложки у відповідні відділи кухонної шухляди. Але вона курила сигарети й говорила багато речей, які я не розумів, наприклад: "Піду задам хропака", "Такий дубак, що хоч тарганів мори" та "Гайда зварганимо щось приточити". Мені не подобалося, коли вона так говорила, бо я не розумів, що вона мала на увазі.
І я не знаю, чому містер Шиєрс покинув місіс Шиєрс, оскільки мені ніхто про це не розповідав. Але коли люди одружуються, то хочуть жити разом і мати дітей, а якщо вони одружуються в церкві, то обіцяють бути разом, поки смерть не розведе їх. А якщо вони не хочуть жити разом, то треба розлучатися, а так трапляється тому, що хтось із подружжя мав секс із кимось іншим, або вони сваряться, або ненавидять одне одного й більше не хочуть жити в одному будинку й мати дітей. І містер Шиєрс не хотів більше жити в одному будинку з місіс Шиєрс, тож він напевне її ненавидів і міг повернутися й убити собаку, аби її засмутити.
Я вирішив спробувати дістати більше інформації про містера Шиєрса.
71
Усі діти в моїй школі — дурні. Тільки мені не можна їх так називати, навіть якщо вони справді дурні. Мені доводиться казати, що в них труднощі з навчанням чи особливі потреби. Але це також дурниці, тому що всі мають труднощі з навчанням, оскільки складно вивчити французьку мову чи зрозуміти теорію відносності, а ще всі мають особливі потреби, наприклад Батько, який завжди носить із собою невелику упаковку штучного підсолоджувача й додає його до кави, аби не гладшати, або місіс Пітерс, яка носить бежевий слуховий апарат, або Шивон, яка має такі товсті окуляри, що голова починає боліти, якщо їх вдягнеш, і ні про кого з них не кажуть, що вони мають Особливі Потреби, хоча особливі потреби в них є.
Але Шивон сказала, що треба вживати саме ці слова, оскільки раніше таких дітей, з якими я зараз ходжу до школи, називали відсталими, дебілами та ідіотами. А це також дурниці, бо інколи діти з сусідньої школи бачать нас надворі, коли ми виходимо з автобуса, і кричать: "Особливі Потреби! Особливі Потреби!" Але я не зважаю на це, оскільки не дослухаюся до того, що кажуть інші люди, тільки палки мені можуть кістки поламати, і я завжди ношу з собою свого швейцарського армійського ножа, і якщо мене хтось ударить, то я вб'ю нападника, і це буде самооборона, тому в тюрму мене не посадять.
І я доведу, що я не дурний. Наступного місяця я складу екзамен з математики рівня "А" і отримаю оцінку "А". У нашій школі ще ніхто не складав екзаменів рівня "А", а директор, місіс Ґасконь, узагалі спочатку не хотіла, щоби я його складав. Вона сказала, що в них немає матеріальної бази, аби проводити іспити рівня "А". Але Батько став сперечатися з місіс Ґасконь і дуже розсердився. Місіс Ґасконь пояснила, що вона не хоче ставитися до мене по-особливому, бо тоді всі інші діти в школі також захочуть, щоби до них ставилися по-особливому, а це спричинить прецедент. І я завжди можу скласти екзамен рівня "А" пізніше, коли мені виповниться 18.
Коли місіс Ґасконь говорила ці речі, ми з Батьком сиділи в її кабінеті, і тоді він сказав:
— А вам не здається, що у Крістофера й так не життя, а лайно? То ви навіть цю нагоду хочете йому пересрати. Господи Ісусе, це ж єдина справа, до якої він дійсно годиться.
Тоді місіс Ґасконь сказала, що вони з Батьком поговорять про це іншим разом, коли залишаться сам на сам. А Батько спитав її, чи вона збиралася сказати щось таке, що соромилася говорити в моїй присутності, і вона відповіла, що ні, тож він сказав:
— То кажіть усе зараз.
І вона пояснила, що для того, аби я складав екзамен рівня "А", треба виділити когось зі співробітників, щоби він сидів зі мною в окремій кімнаті.