Життя - Сторінка 32

Я в Лондоні, добре себе почуваю, але маю велику потребу в грошах. У нас ні гроша не залишилося, і іноді нам нічого їсти. Та, яка тут зі мною і яку я кохаю від усього серця, витратила все, що мала, для того, щоб нам не розлучатися, — п’ять тисяч франків, — і ти розумієш, що я перш за все вважаю обов’язком честі повернути їй цю суму. Ти б мені зробила велику послугу, коли б видала авансом п’ятнадцять тисяч франків з батькової спадщини, бо незабаром я буду вже повнолітнім; тим визволиш мене з великої біди.

Прощай, моя дорога мамо, цілую тебе від щирого серця, так само, як дідуся і тітку Лізон. Сподіваюсь незабаром побачити тебе.

Твій син віконт Поль де Ламар".

Він написав їй! Виходить, він її не забув. Вона зовсім не думала про те, що він просив грошей. Йому їх пошлють, якщо в нього немає. Що таке гроші! Він написав їй!

І, вся в сльозах, вона побігла з цим листом до барона. Покликали тітку Лізон і знов від слова до слова перечитали цей лист, що говорив про нього. Обмірковували кожне слово.

Жанна, захоплена надіями після повного розпачу, захищала Поля.

— Він повернеться, повернеться незабаром, він сам написав про це.

Барон, більше врівноважений, промовив:

— Все одно, він покинув нас заради цієї тварюки. Він любить її більше, ніж нас, бо не вагався в виборі.

Слова ці раптом завдали пекучого болю серцю Жанни: і зараз же в ній спалахнула ненависть до цієї коханки, що вкрала в неї сина, ненависть невгамовна, дика, ненависть ревнивої матері. До цього часу всі її думки були захоплені Полем. Вона майже не усвідомлювала, що якась негідниця була причиною його помилок. Але зненацька слова барона викликали в ній образ цієї суперниці, вона збагнула її фатальну владу і відчула, що між цією жінкою і нею починається шалена боротьба, і відчула також, що воліла б втратити сина, ніж ділити його з другою.

І вся її радість зникла.

Вони послали п’ятнадцять тисяч франків і протягом п'яти місяців не одержували від нього ніяких відомостей.

Потім з’явився повірений, щоб упорядкувати Жюльєнову спадщину. Жанна і барон без жодних суперечок здали йому всі рахунки, відмовившись навіть від права довічного користування майном, яке згідно з законом належало матері.

Повернувшись у Париж, Поль одержав сто двадцять тисяч франків. З того часу протягом шести місяців він написав чотири листи, в яких лаконічно повідомляв про себе і які закінчував сухими запевненнями в своїй любові. "Я працюю, — писав він, — завоював визначне становище на біржі. Сподіваюсь приїхати незабаром у Пепль, щоб обняти вас, мої любі".

Жодним словом не згадував він про свою коханку, і це мовчання було більш красномовним, ніж коли б він писав про неї на чотирьох сторінках. І Жанна почувала в його холодних листах присутність цієї невблаганної продажної жінки, вічного ворога матерів.

Троє самітників обмірковували заходи, яких треба було б вжити, щоб врятувати Поля, і нічого не могли придумати. Поїхати в Париж? Але для чого?

— Треба дати вичерпатись його пристрасті,— казав барон. — Він повернеться до нас сам.

Сумно потяглося їхнє життя.

Ховаючись від барона, Жанна й Лізон разом ходили до церкви.

Досить довго вони не мали ніяких звісток, потім, якось вранці, були тяжко вражені розпачливим листом.

"Моя бідна мамо, я загинув, мені нічого більше не залишається, як пустити собі кулю в лоб, якщо ти мені не допоможеш. Спекуляція, яка мала всі шанси на успіх, тільки що зазнала краху, винен я вісімдесят п’ять тисяч франків. Безчестя, розорення, повна неможливість робити що-небудь в майбутньому чекають мене, якщо я не сплачу боргів. Я загинув. Повторюю, що мені легше пустити сЬбі кулю в лоб, ніж пережити цю ганьбу. Мабуть, я й зробив би вже це, коли б мене не підбадьорювала одна жінка, про яку я ніколи не пишу, але яку я вважаю своїм Провидінням.

Від щирого серця обіймаю тебе, моя дорога мамо, може, в останній раз. Прощай.

Поль".

Пачка ділових паперів, які були додані до цього листа, давала докладні пояснення про те, що сталося.

Барон наступною поштою відповів, Що вони обміркують цю справу. Потім він поїхав у Гавр, щоб зібрати певні відомості, і, заставивши землі, дістав грошей і надіслав їх Полеві.

Молодий чоловік надіслав у відповідь три листи, сповнених палкої вдячності і ніжності, повідомляючи в них, що він, не гаючи часу, приїде обняти своїх дорогих діда та матір.

Він не приїхав.

Минув рік.

Жанна і барон збиралися їхати в Париж, щоб знайти Поля і востаннє спробувати повернути його додому, коли дізналися з коротенького листа, що він знов у Лондоні, на чолі пароплавного товариства: "Поль Деламар і К°". Він писав:

"Це для мене — забезпечені достатки, а може, й багатство. І я нічим тут не ризикую. Ви розумієте всю вигоду цього? Коли ми зустрінемося з вами, я матиму прекрасне становище у суспільстві. Зараз тільки така діяльність і може визволити зі скрутної ситуації".

Через три місяці пароплавне товариство збанкрутувало, а директора було притягнуто до відповідальності за порушення в діловодстві. З Жанною стався нервовий припадок, що тривав кілька годин, потім вона злягла в ліжко.

Барон знову поїхав у Гавр, зібрав відомості, побачився з адвокатами, повіреними, судовими приставами, з’ясував, що дефіцит "товариства Деламар" становить двісті тридцять п’ять тисяч франків, і знову заставив все своє добро — на замок Пепль і обидві ферми лягли величезні борги.

Якось увечері, кінчаючи останні формальності в кабінеті повіреного, він раптом упав на підлогу, з ним стався апоплексичний удар.

Жанну повідомили про це спеціальним гінцем. Коли вона приїхала, барон був уже мертвий.

Вона привезла його в Пепль і почувала себе такою пригніченою, що її біль здавався скоріше отупінням, ніж відчаєм.

Абат Толбіак не дозволив внести в церкву тіло барона, незважаючи на благання обох жінок. Барона поховали пізно ввечері без будь-якого релігійного обряду.

Поль дізнався про те, що сталося, через одного з агентів, що ліквідували його справи. Він все ще ховався в Англії і просив пробачення, що не приїхав, пізно довідавшись про нещастя.

"Проте тепер, моя дорога мамо, коли ти визволила мене з скрутного становища, я повертаюсь до Франції і незабаром уже обніму тебе".

Жанна жила тепер в такій пригніченості, що, здавалося, нічого вже не розуміла.

Наприкінці зими тітка Лізон, якій минуло шістдесят вісім років, захворіла на бронхіт, що перейшов у запалення легенів; вона тихо померла, шепочучи:

— Моя бідна Жанночко, я буду благати Бога, щоб він змилосердився над тобою.

Жанна проводила її до кладовища і бачила, як засипали землею її труну, вона похитнулася і мало не впала на могилу з бажанням теж умерти, щоб не страждати, не думати більше; якась дужа селянка схопила її на руки й понесла, як маленьку дитину.

Повернувшись у замок, Жанна, яка провела п’ять ночей коло ліжка старої діви, покірно дозволила покласти себе в постіль; незнайома селянка поводилася з нею лагідно, але владно. Знесилена втомою і стражданням, вона міцно заснула.

Прокинулась серед ночі. На каміні світилась нічна лампочка. В кріслі спала якась жінка. Хто вона була? Жанна не пізнавала її і, нахилившись над краєм ліжка, силкувалась розгледіти її обличчя при тремтячому світлі нічника.

їй здавалося, що вона колись бачила це обличчя. Але коли? Де? Жінка спокійно спала, схиливши на плече голову; чепчик її впав на підлогу. їй можна було дати сорок чи сорок п’ять років. Вона була повна, червонощока, дужа, плечиста. Її широкі руки звисали з обох боків крісла. Волосся починало сивіти. Жанна вперто вдивлялася в неї з тим душевним зворушенням, коли людина ніби прокидається від гарячкового сну, що супроводить сильне горе.,

Звичайно, вона бачила це обличчя. Давно це було чи недавно? Вона не могла пригадати, і це мучило, дратувало її. Тихо встала, щоб ближче розглянути жінку, і навшпиньках підійшла до неї. То була жінка, яка підняла її на кладовищі й потім поклала в ліжко. Вона невиразно пригадувала це.

Але чи зустрічала вона її раніше в своєму житті? Чи, може, вона впізнає її тільки завдяки неясним спогадам останнього дня? І як опинилась вона тут, в її кімнаті? Чому?

Жінка розплющила очі, помітила Жанну і раптом підвелася. Вони стояли так близько одна від одної, що груди їх майже торкалися.

— Як! Ви вже встали? — пробурчала незнайома жінка. — Та ви ж захворієте, лягайте зараз же знову.

— Хто ви така? — спитала Жанна.

Але та обхопила її руками, підняла знову з нежіночою силою й віднесла до ліжка. А коли вона обереишо клала Жанну в постіль, нахиляючись і майже лягаючи на неї, то розплакалась і почала поривчасто цілувати Жанну в щоки, в волосся, в очі, обливаючи сльозами її обличчя й шепочучи:

— Моя бідна пані, панно Жанна, моя бідна пані, хіба ж ви мене зовсім не впізнаєте?

— Розаліє, голубко моя! — скрикнула тоді Жанна і, обвивши її шию руками, притягла до себе, покриваючи поцілунками; міцно обнявшись, мішаючи свої сльози, не маючи сил розімкнути обійми, вони ридали удвох.

Розалія заспокоїлась перша.

— Ну, годі,— сказала вона, — треба бути розважливою і не застудитися.

І, піднявши ковдру, вона перестелила постіль, підклала подушку під голову своєї колишньої пані, яка все ще схлипувала, зворушена давніми спогадами, що раптом виникли в її душі.

Нарешті вона спитала:

— Як ти прийшла до мене, моя бідна?

Розалія відповіла:

— Та хіба ж я могла покинути вас тепер, таку самотню?

— Засвіти свічку, щоб я могла бачити тебе, — сказала Жанна.

І коли на нічному столику було поставлено свічку, вони довго мовчки дивились одна на одну. Потім, простягши руки до своєї колишньої служниці, Жанна пробурмотіла:

— Я б ніколи тебе не впізнала, моя люба, ти дуже змінилась, але все ж не так, як я.

І Розалія, вдивляючись у цю схудлу, зів’ялу жінку з сивим волоссям, яку вона покинула молодою, вродливою і свіжою, відповіла:

— Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились.

І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла:

— Чи була ти принаймні щаслива?

І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись:

— Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут.

І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати.