Життя - Сторінка 34

Вона помітила безліч колись знайомих їй речей, що раптом зникли невідомо куди, різних дрібничок, які вона тримала колись в руках, які були коло неї протягом п’ятнадцяти років, які вона бачила щодня, зовсім їх не помічаючи, і які раптом знайшлися тут, на цьому горищі, поряд з іншими, ще більш старими, про які вона ясно пам’ятала, де яка з них стояла в перший час після її приїзду, і вони раптом набрали значення забутих свідків, знову знайдених друзів. Здавалися їй тепер подібними до тих людей, з якими давно знайомі, а проте вони ніколи не відкривали душі, і які одного вечора раптом ні з того ні з сього починають зненацька говорити, розкриваючи всі свої думки, про існування яких ми й не підозрювали.

З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:

— А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля… А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.

Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.

Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.

Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.

Вона набрала цілу купу того, що хотіла взяти з собою, і наказала Розалії забрати все це. Обурена служниця відмовилась переносити "брудний мотлох". Але Жанна на цей раз настояла на своєму, і Розалія скорилась.

Якось вранці молодий фермер Дені Лекок, син Жюльєна, вперше приїхав возом за речами. Розалія супроводила його, щоб простежити за розвантаженням і розставити меблі так, як вони мали стояти.

Залишившись на самоті, Жанна почала блукати по кімнатах замку, охоплена невимовним розпачем, у пориві екзальтованої любові цілуючи все, чого не могла взяти з собою: великих білих птахів на оббивці вітальні, старовинні свічники, все, що потрапляло їй на очі. Немов безумна, з повними сліз очима, ходила вона з одної кімнати до другої, а потім вийшла попрощатися з морем.

Це було наприкінці весни; низьке сіре небо нависало над землею; сумні, жовтуваті хвилі простягалися, скільки око сягає. Жанна довго стояла на крутому березі, поринувши в болісні думки. Потім, з наближенням ночі, вона верну— | лась додому, вистраждавши за цей день не менше, як в найгірші дні свого життя.

Розалія була вже дома й чекала її, захоплена новим приміщенням, кажучи, що воно значно веселіше від цього, подібного до скрині, будинку, який ще й до того ж стояв віддалік від шляху.

Жанна проплакала весь вечір.

Відколи фермери дізналися про продаж замку, вони, не перестаючи, про людське око, ставитись до Жанни з колишньою повагою, почали позаочі звати її "божевільною", самі не розуміючи добре чому, — очевидно тому, що вгадували своїм грубим інстинктом її хворобливу сентиментальність, що невпинно зростала, її екзальтовану мрійливість, все сум’яття її бідної, враженої горем душі.

Напередодні свого від’їзду Жанна випадково зайшла в стайню. Якесь гарчання примусило її здригнутися. То був Масакр, про якого вона не згадувала кілька місяців. Сліпий, розбитий паралічем, досягши вже того віку, до якого рідко доживають собаки, він животів ще на своїй солом’яній підстилці завдяки піклуванню Людівіни, яка одна його не забувала. Жанна схопила його на руки, поцілувала й віднесла до замку. Товстий, як бочка, він насилу волочив свої криві, негнучкі ноги і гавкав, як ті дерев’яні собаки, яких дарують дітям.

Нарешті настав останній день. Жанна спала в колишній кімнаті Жюльєна, бо в її спальні вже не було меблів.

Вона встала змучена, задихаючись, начебто після довгого бігу. На дворі вже стояв віз, навантажений скринями й рештою речей, а позад нього двоколка, призначена для пані та служниці.

Дядько Сімон і Людівіна залишались до приїзду нового власника, а потім мали оселитись у родичів. Жанна призначила їм маленьку ренту; крім того, вони мали й заощадження. То були тепер Дуже старі слуги, ні на що не здатні та балакучі. Маріус, оженившись, уже давно покинув будинок.

Близько восьмої години почав накрапати дощик, дрібний і холодний, принесений легким морським вітром. Довелося прикрити двоколку ковдрами. З дерев уже злітало листя.

На кухонному столі парували чашки з кавою. Жанна сіла й випила свою чашку маленькими ковтками; потім підвелася і сказала:

— Ну, їдемо!

Вона наділа свій капелюшок, загорнулася в шаль і, поки Розалія надівала їй калоші, промовила здавленим голосом:

— А пригадуєш, моя мила, як ішов дощ, коли ми збирались їхати сюди з Руана?..

Вона відчула якісь спазми, притиснула до грудей обидві руки і впала непритомна на спину.

Більше години пролежала, як мертва, потім розплющила очі й забилася в конвульсіях, вся обливаючись слізьми.

Трохи заспокоївшися згодом, вона відчула себе такою кволою, що не змогла встати. Але Розалія, яка боялась нового припадку, якщо вони не виїдуть негайно, пішла по сина. Удвох вони взяли її, підняли, понесли й посадовили в двоколку на оббиту шкірою лавку; потім, сівши поруч із Жанною, стара служниця загорнула її ноги, накинула їй на плечі великий плащ і, тримаючи над її головою парасольку, гукнула:

— Ну, швидше, Дені, їдьмо!

Дені вискочив на двоколку, сів боком поруч із матір’ю, бо місця було мало, і погнав свого коня так швидко, що обох жінок аж підкидало на лавці.

Виїхавши з села, вони помітили якогось чоловіка, що ходив туди й сюди по дорозі; то був абат Толбіак, який, здавалося, підстерігав їх від’їзд.

Він спинився, щоб пропустити двоколку. Одною рукою притримував сутану, щоб не забризкати її, і з-під неї видно було його худорляві, в чорних панчохах ноги, взуті у величезні брудні черевики.

Жанна опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом, а Розалія, яка знала про все, розлютилась:

— Негідник, негідник, — бурмотіла вона і раптом схопила сина за руку:

— Стьобни-но його батогом!

Але Дені, порівнявшись із священиком, в’їхав колесами в калюжу і з ніг до голови обляпав абата грязюкою.

І поки той витирався своєю великою хусткою, Розалія, повеселівши, обернулась і показала йому кулак.

Вони їхали вже хвилин п’ять, коли Жанна раптом скрикнула:

— А про Масакра ми й забули!

Довелося спинитись; Дені зліз і побіг по собаку, тим часом як Розалія тримала віжки.

Нарешті він повернувся з товстою, облізлою, потворною твариною на руках, яку поклав у ногах жінок.

XIII

Через дві години двоколка спинилась перед маленьким цегляним будиночком серед обсадженого низькорослими грушами фруктового саду, що виходив на шлях.

Чотири гратчасті альтанки, що заросли жимолостю та ломиносом, стояли в чотирьох кутках цього саду, розділеного вузенькими доріжками, обсадженими фруктовими деревами, на невеличкі квадратні грядки з овочами.

Дуже високий живопліт з усіх боків оточував цю садибу, відділену полем від сусідньої ферми. За сто кроків на шляху стояла кузня. До інших найближчих будинків було не менше кілометра.

Навколо садиби простягалась рівнина Ко, з розкиданими по ній фермами, яблуневі сади яких ховалися за чотирма подвійними рядами високих дерев.

Як тільки приїхали, Жанна захотіла відпочити, але Розалія не дозволила їй цього, боячись, щоб вона знов не поринула в свої сумні думки.

Столяр з Годервіля був уже тут, щоб, не гаючи часу, стати до роботи; зараз же, не чекаючи останньої підводи, яка мала скоро прибути, почали розставляти перевезені меблі.

Довелось багато працювати, довго міркувати й радитись.

Через годину коло загорожі з’явився віз, і довелось розвантажувати його під дощем.

Надвечір в домі царювало повне безладдя, скрізь лежали купи речей. Змучена Жанна заснула відразу, як тільки лягла в ліжко.

В наступні дні їй не було коли впадати в тугу, так багато було в неї роботи. Вона навіть знаходила деяке задоволення, прикрашаючи своє нове помешкання, весь час сподіваючись, що сюди може приїхати син. Оббивка з її старої спальні пішла на їдальню, яка водночас була й вітальнею. З особливою старанністю умеблювала вона одну з двох кімнат на другому поверсі, названу нею в думці "кімнатою Пуле".

Другу кімнату вона залишила для себе, а Розалія влаштувалась нагорі, поряд з горищем.

Старанно причепурений будиночок був затишний, і ЖанНІ спочатку подобалося в нім, хоч їй чогось і бракувало, вона сама не знала — чого.

Якось вранці клерк феканського нотаріуса привіз їй три тисячі шістсот франків за залишені в Пеплі меблі. З радісним тремтінням вона взяла ці гроші і, як тільки клерк вийшов, наділа капелюшок, щоб якомога швидше піти до Годервіля і надіслати їх Полю.

Але на шляху зустріла Розалію, яка поверталася з базару. Не вгадавши спочатку всієї правди, служниця все ж про щось здогадалась; дізнавшись про все, бо Жанна не вміла нічого від неї затаїти, вона поставила кошик на землю й дала волю своєму гніву.

Вона кричала, впершись кулаками в боки, а потім, правою рукою схопивши Жанну, а лівою кошика, не перестаючи обурюватись, пішла додому.

Як тільки вони повернулися, Розалія відібрала в Жанни гроші. Жанна дала їх, залишивши в себе шістсот франків, але служниця незабаром викрила її хитрощі і примусила віддати все.

Проте Розалія згодилась, щоб решта ця була надіслана молодому чоловікові.

Через кілька днів від нього прибула подяка:

"Ти мене просто врятувала, дорога мамо, бо тепер ми опинились у великій скруті".

А Жанна ніяк не могла звикнути до Батвіля; їй весь час здавалося, що тут не так легко дихається, як колись, що вона стала ще більш самотньою, ще більш покинутою і пригніченою.

Виходячи з дому, щоб пройтися, вона доходила до маленького села Верней, поверталась через Труа-Мар, потім, уже повернувшись, вставала, охоплена бажанням іти знов, наче вона забула піти саме туди, куди повинна була піти, де їй хотілось побувати.

І так повторювалось щодня, і вона не розуміла причини цієї дивної потреби.