Життя - Сторінка 35

Але якось увечері в неї несвідомо вихопилась фраза, яка виявила причину її неспокою.

— О, як би мені хотілось побачити море! — сказала вона, сідаючи обідати.

Те, чого їй так бракувало, було море, її нерозлучний сусід протягом двадцяти п’яти років, з його солоним запахом, штормами, з гучним гуркотом, буйними вітрами, те море, яке вона бачила щоранку з свого вікна в Пеплі, яким вона дихала і вдень, і вночі, яке вона почувала коло себе, яке вона, сама того не відаючи, звикла любити, як людину.

Масакр теж жив в якомусь надзвичайному збудженні. З вечора переїзду він оселився на кухні, на нижній полиці буфета, і його ніяк не можна було звідти вигнати. Майже не рухаючись, він лежав там цілий день і тільки іноді з глухим гарчанням перевертався.

А коли надходила ніч, він вставав і волочився до садової хвіртки, наштовхуючись на стіни. Повернувшись за кілька хвилин, він сідав навпроти ще теплої печі і, як тільки обидві його господині лягали снати, починав вити.

Він вив так цілу ніч, жалібно, сумовито, іноді спиняючись на деякий час, щоб потім знову почати ще більш нестерпно. Його прив’язали в бочці перед будинком. Тоді він став вити під вікнами. А що він був уже кволий і міг щохвилини здохнути, його знову оселили в кухні.

Жанна зовсім не могла снати; вона чула, як стогнав і невпинно шкрябався Старий пес, що ніяк не міг звикнути до нового житла, добре розуміючи, що він не вдома.

Ніщо не могло його заспокоїти. Виспавшись удень, немовби його сліпі очі й неміч перешкоджали йому рухатися в той час, коли всі тварини живуть і рухаються, він, коли наставав вечір, починав невтомно блукати, немов наважуючись жити і рухатися тільки в темряві, що всіх робить сліпими.

Якось вранці Масакра знайшли мертвим. Це було великим полегшенням для всіх.

Наближалася зима, і Жанна почувала, як її охоплює непереборна безнадія. То не був той гострий біль, що мордує душу, то був якийсь темний, похмурий смуток.

Ніщо не могло розважити її. Ніхто не згадував про неї. Майже завжди безлюдний великий шлях простягався перед її дверима праворуч і ліворуч. Коли-не-коли повз будинок риссю проїздив кабріолет з червонолицим кучером, на якому роздута вітром блуза здавалася блакитною кулею; часом помалу проїздив возик, або ще здалеку, десь на обрії, видно було, як ішли двоє маленьких селян, чоловік та жінка, які все збільшувалися і, минувши будинок, знову зменшувались і, наче якісь комашки, маячіли в кінці білої смужки дороги, що простягалася, скільки сягало око, то підіймаючись, то опускаючись по хвилястій рівнині.

Коли ж почала пробиватися трава, повз огорожу садиби щоранку проходила якась дівчинка в коротенькій спідничці, поганяючи двох худих корів, що паслися в рівчаках понад шляхом. Увечері вона поверталася тією ж сонною ходою, раз на десять хвилин роблячи один крок слідом за своєю худобою.

Кожної ночі Жанні снилося, що вона ще живе в Пеплі.

Бачила себе там, як колись, із татом і матусею, а іноді навіть і з тіткою Лізон. Перед нею поставали колишні, забуті вже події, їй уявлялося, як вона веде під руку пані Аделаїду, що прогулюється по своїй алеї. І щоранку прокидалася вся в сльозах.

Вона завжди думала про Поля, питаючи себе: "Що він робить, як живе тепер? Чи згадує про мене коли-небудь?" Гуляючи тихою ходою покрученими стежками між фермами, мучила себе цими питаннями і особливо страждала від нестримних ревнощів до тієї невідомої жінки, що вкрала в неї сина. Тільки ця ненависть і спиняла її, не даючи іцо-небудь робити, поїхати за ним, добитись до нього. Вона уявляла, як перед нею стоїть на дверях його коханка, питаючи її: "Що вам тут треба, пані?" Від однієї думки про можливість такої зустрічі в ній обурювалася гордість матері; пиха жінки, чистої, бездоганної і незаплямованої, дедалі більш повставала в ній проти підлоти мужчин, невільників плотського кохання, яке бруднить навіть серця. Все людство здавалось їй заплямованим, коли вона думала про нечисті таємниці хтивості, про ганебні пестощі, про всі вгадувані таємниці нерозривних зв’язків.

Так минули весна і літо.

Коли ж надійшла осінь з нескінченними дощами, сірим небом і темними хмарами, Жанну охопила така втома від життя, що вона вирішила зробити останнє зусилля, аби повернути до себе свого Пуле.

Пристрасть молодого чоловіка, можливо, вже охолонула.

Вона написала до нього тужливого листа:

"Моя дорога дитино, я благаю тебе повернутись до мене. Подумай тільки, що я стара, слаба, завжди сама-самісінька зі своєю служницею. Я живу тепер у маленькому будинку коло шляху. Це дуже сумно. Але коли б тут був ти, все змінилося б для мене. Крім тебе, у мене немає нікого в світі, а я не бачила тебе вже сім років! Ти ніколи не дізнаєшся, яка я була безталанна і що тільки тобою жило моє серце. Ти був моїм життям, моєю мрією, моєю єдиною надією, моєю єдиною любов’ю, і мені тебе бракує, ти мене покинув.

О, повернися ж, дорогий мій Пуле, повернися і пригорнись до своєї старої матері, що в розпачі простягає до тебе руки

Жанна."

Через кілька днів він відповів:

"Моя дорога мамо, я був би щасливий побачитися з тобою, але не маю ані су. Пришли мені трохи грошей, і я приїду. Та я й сам мав намір приїхати до тебе, щоб обміркувати один проект, який дав би мені змогу виконати те, що ти просиш.

Безкорисливість і щира любов до мене тієї, що була і лишається моєю супутницею в чорні дні мого життя, безмірні. Неможливо жити далі, не визнавши публічно її вірного кохання та самовідданості. А втім, у неї дуже добрі манери, що ти зможеш оцінити. Вона дуже освічена, багато читає. Нарешті, ти не уявляєш собі, чим була вона завжди для мене. Я був би негідником, коли б не засвідчив їй своєї вдячності. Прошу твого благословення на наш шлюб. Ти простиш мені мою втечу, і ми заживемо всі разом у твоєму новому будинку.

Коли б ти її знала, ти зараз же дала б свою згоду. Запевняю тебе, що вона дуже добра і вихована. Я певен, що ти її полюбиш. Щодо мене, то я не можу без неї жити.

З нетерпінням жду твоєї відповіді, моя дорога мамо, і обоє ми цілуємо тебе від щирого серця.

Твій син віконт Поль де Ламар".

Жанна була приголомшена. Не рухаючись, опустивши листа на коліна, сиділа вона, вгадуючи хитрощі цієї жінки, яка завжди тримала коло себе її сина, яка ні разу не відпустила його, чекаючи свого часу, того часу, коли охоплена розпачем стара мати, не маючи більше сил опиратися бажанню обняти свою дитину, ослабне й погодиться на все.

І та перевага, яку Поль уперто віддавав цій жінці, завдавала її серцю нестерпного болю.

— Він мене не любить, він мене не любить, — повторювала вона.

Увійшла Розалія.

— Він хоче тепер одружитися з нею, — промовила Жанна.

Служниця здригнулась.

— О пані, цього ви не дозволите. Пан Поль не повинен брати цю хвойду.

Пригнічена, але все ж обурена, Жанна відповіла:

— Ні, моя люба, цього ніколи не буде. Коли ж він не хоче приїхати, я повинна поїхати до нього, — і ми ще побачимо, хто з нас переможе.

І вона зараз же написала до Поля, щоб повідомити його про свій приїзд і призначити йому побачення, але тільки не там, де живе ця розпусниця.

Потім, чекаючи відповіді, вона стала готуватись до від’їзду. Розалія почала складати в стару валізу білизну й речі своєї пані. Але, взявши в руки одну стару сільську сукню, вона скрикнула:

— Та у вас же нема чого вдягти! Я не дозволю, щоб ви так їхали. Вам соромно буде показатися й на очі людям, а паризькі дами вважатимуть вас за покоївку.

Жанна не перечила, і вони вдвох вирушили в Годервіль, вибрали зелену картату матерію й віддали її шити міській кравчині.

Потім вони пішли до нотаріуса Русселя, який щороку їздив на два тижні до столиці, щоб одержати від нього потрібні відомості. Адже Жанна вже двадцять вісім років не бачила Парижа.

Він дав багато порад, як треба поводитись, щоб не попасти під екіпаж, щоб не бути обікраденою, порадив зашити гроші в підкладку вбрання і не тримати в кишені нічого, крім найпотрібнішого. Він довго розповідав про недорогі ресторани, в двох чи в трьох з яких, як казав він, бувають жінки, і рекомендував готель "Нормандія" коло залізничного вокзалу, де зупинявся завжди він сам і де можна навіть на нього послатися.

Вже шість років, як поміж Парижем і Гавром було прокладено залізницю, про яку говорили тоді по всіх усюдах. Але Жанна, цілком поринувши в своє горе, не бачила ще тих парових машин, що зробили переворот у житті всієї країни.

Тим часом Поль не відповідав.

Вона чекала тиждень, потім другий, щоранку виходячи на шлях назустріч листоноші і тремтячим голосом питаючи його:

— Чи в вас нічого нема для мене, дядьку Маланден?

А той відповідав їй своїм хрипким голосом:

— На цей раз нічого, моя шановна пані.

Звичайно, це вона, та жінка, перешкоджала Полеві відповісти!

Тоді Жанна вирішила їхати, не гаючи часу. Вона хотіла взяти з собою і Розалію, але та відмовилась, щоб не збільшувати витрат на подорож.

Проте служниця не дозволила своїй пані взяти більш як триста франків:

— Л коли вам знадобляться ще, напишіть мені, я піду до нотаріуса і попрошу його послати вам, скільки буде треба. Бо коли вам дам більше, то все перейде до кишені пана Поля.

Одного грудневого ранку вони посідали, нарешті, в візок Дені Лекока, що приїхав, щоб відвезтц їх до поїзда. Розалія вирішила провести свою пані до вокзалу.

Спочатку вони довідались про ціну квитків, потім, коли все вже було зроблено і валізу здано в багаж, почали чекати коло залізних рейок, намагаючись зрозуміти, як може рухатись по них це невідоме їм диво, і до того перейнялися цими думками, що навіть і не згадували про сумну подорож.

Нарешті далекий свисток примусив їх обернутись, і вони помітили якусь чорну машину, що все збільшувалась. Із страшенним гуркотом під’їхала вона до них і прокотила довгий ланцюг маленьких будиночків на колесах. Кондуктор відчинив двері, Жанна поцілувала Розалію і, вся в сльозах, увійшла в один з цих будиночків.

Схвильована Розалія кричала:

— До побачення, пані! Щасливої дороги, вертайтеся швидше!

— До побачення, моя люба!

Ще раз пролунав свисток, і вся низка вагонів покотилася, спочатку помалу, потім швидше, і, нарешті, з страшенною швидкістю.

В купе, де сиділа Жанна, спали, притулившись но кутках, двоє якихось панів.

Вона розглядала поля, дерева, ферми, села, приголомшена швидкістю руху, почуваючи себе в якомусь іншому житті, в якомусь новому, чужому їй світі, незнайомому ні її спокійній молодості, ні всьому її одноманітному існуванню.

Вже вечоріло, коли поїзд приїхав у Париж.

Носильник узяв валізу Жанни, і вона пішла слідом за ним, розгублена, не звикла до юрби, що рухалась навколо неї, штовхала її з усіх боків; вона майже бігла за носильником, боячись загубити його з очей.

Опинившись у конторі готелю, Жанна поспішила заявити:

— Я приїхала за рекомендацією пана Русселя.

Господиня готелю, серйозна товста жінка, що сиділа за

своїм бюрком, запитала:

— Хто це такий — пан Руссель?

— Та нотаріус із Годервіля, — збентежено відповіла Жанна. — Він зупиняється у вас щороку.

— Можливо, — заявила товста жінка, — але я його не знаю.