Життя - Сторінка 37

Тоді мрії її зосереджувались на цьому слові, і іноді протягом цілих годин вона писала в повітрі витягненим пальцем літери, з яких складалось його ім’я. Вона повільно виводила ці літери перед вогнем каміна, уявляючи, що бачить їх, потім, думаючи, що помилилась, вона починала знову вирисовувати тремтячою від утоми рукою літеру П, напружуючи сили, щоб до кінця написати ім’я; скінчивши його, знову бралася за те саме.

Нарешті вибивалася з сил, плуталась, перескакувала на інші слова, нервувалась майже до божевілля.

В неї появилися всі дивацтва, властиві самотнім людям. Вона роздратовувалась, коли якась річ стояла не на своєму місці.

Розалія часто примушувала її ходити, виводила на шлях; але через двадцять хвилин Жанна вже заявляла:

— Я більш не можу, люба, — і сідала на краю канави.

Незабаром вона зненавиділа всякий рух і намагалась залишатися в ліжку якомога довше.

З дитинства в неї була тільки одна незмінна звичка — вставати відразу після того, як вип’є каву з молоком. Цій каві вона надавала якогось перебільшеного значення, і відмовитись від неї їй було б важче, ніж від будь-чого іншого. Щоранку вона чекала появи Розалії з якимось трохи плотським нетерпінням, і як тільки на її нічному столику з’являлася повна чашка, вона сідала в ліжку і з якоюсь пожадливістю швидко її випивала. Потім, відкинувши ковдру, починала одягатися.

Згодом вона потроху звикла помріяти кілька хвилин після того, як ставила чашку на блюдце; потім знову лягала в ліжко, і так з кожним днем все довше й довше гаяла час, поки не з’являлась Розалія і, розгнівавшись, не починала одягати її майже силоміць.

В ній зникла остання видимість волі, і щоразу, коли служниця зверталась до неї за якою-небудь порадою або питала про щось, бажаючи знати її думку, вона відповідала:

— Роби, як знаєш, люба.

Вона була так переконана у своїй лихій долі, що, нарешті, перейнялася суто східним фаталізмом. Звикнувши бачити нездійсненність своїх мрій, крах своїх надій, вона вже зовсім не наважувалась що-небудь розпочинати і бувало вагалася протягом цілого дня перш ніж зробити якусь дрібницю, наперед упевнена в тому, що зазнає невдачі і тільки собі нашкодить.

Щохвилини повторювала:

— Мені ні в чому не щастило в житті.

Тоді Розалія скрикувала:

— А що б ви сказали, коли б вам треба було працювати, щоб заробити шматок хліба, коли б вам щодня треба було вставати о шостій годині ранку, щоб іти на поденщину? Багато є таких, що мусили це робити, і, проте, на старості літ вони вмирають від злиднів.

— Але подумай, що я сама-самісінька, — відповідала Жанна, — що мій син покинув мене.

Тоді Розалія обурювалась:

— Подумаєш, яке нещастя! Ну так що? Ну, а сини, що йдуть на військову службу? А ті, що переселяються до Америки?

Вона уявляла собі Америку якоюсь непевною країною, куди їдуть наживати багатство і звідки ніколи не повертаються.

— Завжди настає час, — казала вона далі,— коли треба розлучатись, бо старі й молоді не можуть завжди жити разом.

І вона кінчала жорстоким запитанням:

— Ну, добре, а що б ви сказали, коли б він помер?

На це Жанна нічого вже не відповідала.

З першими теплими весняними днями вона відчула в собі трохи більше сил, але й це повернення бадьорості використовувала лише на те, щоб ще більше віддатися своїм похмурим думкам.

Якось уранці, піднявшись, щоб пошукати щось на горищі, вона випадково знайшла там скриньку, повну старих календарів; деякі сільські жителі мають звичку зберігати їх.

їй здалося, ніби вона знайшла свої давні роки; і, охоплена якимось дивним і неясним хвилюванням, вона спинилась перед цією купою картонних чотирикутників.

Взяла календарі й віднесла їх униз, у зал. Вони були різноманітних розмірів — великі й маленькі. Вона почала розкладати їх на столі по роках. Раптом їй попав до рук перший календар, який вона привезла до Пепля.

Вона довго розглядала його, дивлячись на дні, викреслені нею вранці перед від’їздом у Пепль, на другий день після виходу з монастиря, й заплакала. Вона плакала безнадійними тихими сльозами нещасної старої жінки, перед очима якої наче розгорнулося тепер на столі все її безталанне життя.

І тут її охопило бажання, що перейшло незабаром в якусь божевільну шалену манію: вона захотіла відновити день за днем у своїй пам’яті все, що робила за цей час.

Вона почепила на стіні в хронологічному порядку ці пожовклі квадрати картону і протягом багатьох годин розглядала то один, то другий з них, питаючи себе:

— Що було зі мною в цьому місяці?

Вона відмічала рисочками всі пам’ятні дати свого життя, й іноді їй щастило воскресити цілий місяць, групуючи, зв’язуючи один з одним всі дрібні факти, що траплялись перед чи після тієї чи іншої важливої події.

Завдяки упертій увазі й зосередженим зусиллям пам’яті їй пощастило цілком відновити перед собою два перші роки свого перебування в Пеплі; і ці згадки давноминулого життя поставали перед нею з якоюсь особливою легкістю й виразністю.

Але наступні роки ніби зникли в тумані, змішувались, переплутувались один з одним; і іноді, схиливши над календарем голову й зазираючи в своє минуле, вона довго просиджувала так, не маючи навіть сил пригадати, чи до цього саме календаря належить її згадка.

І вона починала переходити від одного до другого календаря навколо всієї кімнати, що, немов зображеннями Хрис-та, котрого ведуть на Голгофу, була оточена цими картинами її минулого життя. Рантом перед якимось із них вона ставила стілець і, розглядаючи календар, вся віддавалася своїм спогадам і непорушно залишалась так аж до ночі.

Потім зненацька, коли тепле проміння сонця збудило природу, коли на полях почали проростати посіви, а дерева зазеленіли, коли яблуні в садах покрилися рожевим цвітом, сповнюючи рівнину своїми пахощами, незвичайне збудження охопило Жанну.

Вона не могла вже всидіти на місці; невпинно ходила, то виходячи, то знову вертаючись двадцять разів на день, і іноді заходила кудись далеко, блукаючи вздовж ферм в гарячковому і сумному збудженні.

Помітивши маргаритку, що ховалася в густій траві, або сонячний промінь, що ковзав по листю, чи калюжу в колії, в якій відбивалась блакить неба, вона розчулювалася, зворушувалась, хвилювалася; в ній прокидались давні почуття, як відгук її дівочих хвилювань, коли вона мріяла, гуляючи в полях.

Вона відчувала в собі те саме тремтіння, так само тішилась цими пестощами й неясним сп’янінням теплих днів, як і тоді, коли перед нею було все її майбутнє. І тепер, коли майбутнього вже не було, вона знову переживала колишні почуття.

її серце від цього ще зазнавало радості, але разом з цим — і жалю, нібито вічна радість збудженої природи, проходячи в її зів’яле тіло, в її захололу кров, в її пригнічену душу, могла дати їй тільки якусь хворобливу і слабку втіху.

Також здавалось їй, що все навколо неї якось змінилося. Сонце було вже не таке тепле, як у дні її молодості, небо не таке блакитне, трава не така зелена; а квітки — блідіші і не такі запашні і вже не так, як колись, п’янили.

Однак подеколи її охоплювало таке почуття радості, що вона знову починала мріяти, сподіватись, чогось чекати; бо хіба ж можна не сподіватись, наперекір всій лютій суворості долі, коли навкруги так прекрасно?

Цілими годинами вона все ходила, наче її підганяло душевне збудження. Іноді вона раптом спинялась і сідала на краю шляху, поринаючи в свої журливі думки. Чому ніхто не кохав її, як кохають інших? Чому вона не зазнала навіть звичайної радості спокійного існування?

Іноді, забувши на хвилину, що вона вже стара, що в майбутньому в неї нема вже нічого, крім кількох сумних і самотніх років, що вона вже пройшла свій життєвий шлях, — вона, немов колись, у шістнадцять років, починала будувати різні принадні плани і малювати перед собою картини чарівного майбутнього. Але потім її раптом охоплювала жорстока свідомість дійсності. Тоді вона підводилась, почуваючи себе такою безсилою, неначе на її плечі впав важкий тягар, і вже тихою ходою верталась додому, шепочучи:

— О, я стара й дурна. Стара й дурна.

Розалія щохвилини повторювала їй тепер:

— Та заспокойтесь, пані, чого ви так хвилюєтесь?

А Жанна сумно відповідала:

— Що ж ти хочеш, я, як Масакр, доживаю останні дні.

Якось вранці служниця увійшла в її кімнату раніш, ніж звичайно, і, поставивши на нічному столику чашку кави з молоком, сказала:

— Ну, пийте швидше, Дені чекає нас коло воріт. Ми поїдемо в Пепль, бо я маю там справу.

Жанні здалося, що вона зараз знепритомніє, так схвилювали її ці слова. Вона одяглася, вся тремтячи від збудження, бентежачись і слабіючи від самої думки, що знову побачить свою любу домівку.

Променисте небо розстилалось над землею; весело бігла конячка, іноді переходячи в галоп. Коли вони в’їхали в сільце Етуван, Жанна відчула, що їй важко дихати, так забилось її серце; коли ж вона побачила цегляні стовпчики огорожі, вона тихо, проти волі, простогнала: "О-о-о!".

Коня розпрягли в Кульярів, і, поки Розалія з сином ходили в своїх справах, фермери запропонували Жанні пройтися по замку, бо господарів не було дома, і дали їй ключі.

Вона пішла сама і, підійшовши до старого замку з боку моря, зупинилась, щоб розглянути його.

Зовні нічого в ньому не змінилося. Потьмянілі стіни великого сірого будинку були осяяні ласкавим промінням сонця. Всі віконниці були зачинені.

Маленька суха гіллячка впала на її сукню; вона звела очі, гіллячка впала з платана. Жанна наблизилась до могутнього дерева з гладенькою й ясною корою і, наче живу істоту, погладила його рукою. Нога її наткнулася в траві на шматок гнилого дерева; то був останній уламок лавки, на якій вона так часто сиділа зі своїми рідними, тієї лавки, яку було поставлено в день першого візиту Жюльєна.

Потім вона підійшла до подвійних дверей вестибюля і насилу їх відімкнула. Важкий іржавий ключ ніяк не повертався; нарешті замок піддався, якось глухо скрипнувши пружиною, і стулка дверей, спочатку теж трохи туго, відчинилася, коли вона її штовхнула.

Швидко, майже бігом, Жанна кинулась до своєї кімнати. Спочатку вона не впізнала її, бо стіни було обклеєно ясними шпалерами, але, розчинивши вікно, завмерла, схвильована до глибини душі цим обрієм, який так любила, гайком, берестами, рівниною і морем з темними вітрилами, які здавалися здалеку нерухомими.

Вона блукала по великому порожньому будинку, розглядала на стінах кожну знайому їй плямочку, спинилась перед маленькою діркою в стіні, яку зробив барон, коли, згадуючи свою юність, фехтував жартома паличкою.

В матусиній кімнаті вона знайшла встромлену за дверима в темному кутку коло ліжка тонку шпильку з золотою головкою; ясно пригадала тепер, що колись встромила її туди, а потім шукала кілька років.