Життя - Сторінка 33

Але Жанна лагідно сказала їй:

— Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так?

Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом:

— Чи в тебе є ще інші… інші діти?

— Ні, пані.

— А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним?

— Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас.

Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла:

— Так що ти мене більш не покинеш, моя люба?

— Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія.

Потім деякий час вони мовчали.

Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі.

— А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона.

— О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот.

Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все:

— Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер.

І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати.

— О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь.

Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше:

— Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть.

— Проте не даром же хочеш ти мені служити? — спитала Жанна.

— Звичайно, пані. Гроші! Ви хочете платити мені грішми? Але я їх маю не менш, ніж ви. Чи знаєте ви, скільки залишиться у вас після всіх ваших застав, боргів та сплати процентів, які ви не виплатили і які зростають з кожним днем? Чи ви знаєте це? Звичайно, ні. Так ось, щоб ви знали: у вас залишиться не більш, як десять тисяч ліврів на рік. Навіть менше, чуєте? Але я вам все це упорядкую і дуже швидко.

Вона знову підвищила голос, обурюючись, що пропущено строк сплати процентів і що в майбутньому її пані загрожує неминуче розорення. А побачивши на обличчі Жанни мляву усмішку, вона гнівно скрикнула:

— Нема чого сміятися з цього, пані, бо без грошей порядні люди жити не можуть.

Жанна взяла її руки в свої і спроквола промовила, переслідувана своєю невідступною думкою:

— О, щодо мене, то я не мала щастя. Все мені не вдавалось. Моя доля повстала проти мене.

Але Розалія заперечливо хитнула головою:

— Не треба так говорити, пані, не треба так говорити. Ви невдало вийшли заміж, от і все. Не можна виходити заміж, коли не знаєш свого жениха.

І вони продовжували розмовляти, як дві давні подруги.

Зійшло сонце, а вони все ще говорили.

XII

За тиждень Розалія цілком взяла в свої руки управління слугами і всім господарством замку. Жанна покірно й пасивно корилася їй. Квола, волочучи ноги, як колись матуся, вона виходила гуляти, спираючись на руку служниці, яка вела її тихою ходою і то бурчала на неї, то підбадьорювала грубувато ласкавими словами, поводячися з нею, як з хворою дитиною.

Вони завнеди говорили про своє минуле. Жанна зі слізьми в голосі, Розалія — спокійним тоном байдужої селянки. Стара служниця кілька разів заводила мову про припинення виплати процентів і нарешті зажадала, щоб їй було передано всі папери, які Жанна, нічого не тямлячи в справах, ховала від неї, соромлячись за сина.

Після того протягом тижня Розалія щодня їздила у Фекан до одного знайомого нотаріуса, щоб розібратися в паперах.

Потім, якось увечері, поклавши свою пані в ліжко, вона присіла коло неї і раптом промовила:

— Тепер, пані, коли ви лягли, нам треба поговорити.

Вона розповіла Жанні про її матеріальне становище.

Коли все буде упорядковано, залишиться сім-вісім тисяч франків ренти. І більш нічого.

— Чого ж тобі треба, моя люба? — відповіла Жанна. — Я відчуваю, що до старості не доживу; для мене цього вистачить.

Але Розалія розсердилася:

— Для вас, пані, може, й вистачить, а для пана Поля? Чи ви йому нічого не залишите?

Жанна здригнулась:

— Я прошу тебе ніколи не говорити мені про нього. Я надто страждаю, коли його згадую.

— Навпаки, саме про нього я й хочу поговорити з вами, бо ви самі, пані, я бачу, не наважуєтесь. Він робить дурниці; але не завпеди так буде; він одружиться, нарешті, матиме дітей. Щоб виховати їх, треба щоб були гроші. Слухайте ж мене добре: ви повинні продати Пепль…

Жанна аж підскочила й сіла в ліжку:

— Продати Пепль? Що ти надумала? О, ніколи, ніколи!

Але Розалія не збентежилась:

— А я кажу вам, що ви його продасте, пані, бо так треба.

І вона пояснила свої розрахунки, плани й міркування.

Якби продати Пепль з двома суміжними фермами одному любителю, якого вона вже знайшла, залишилося б ще чотири ферми в Сен-Леонарі, які після виплати всіх боргів даватимуть щороку вісім тисяч триста франків прибутку. Відкинувши тисячу триста франків на ремонт та утримання маєтку, вони матимуть сім тисяч франків, з яких п’ять тисяч витрачатимуться на прожиття, а дві можна буде відкладати на чорний день.

— Решту змарнували, — додала вона, — з цим уже скінчено. Крім того, ключ я забираю до себе, чуєте? Що ж до пана Поля, він не матиме більш нічого, анічогісінько; бо інакше він оббере вас до останнього су.

— Але коли він не матиме чого їсти? — прошепотіла, нарешті, Жанна, яка досі мовчки плакала.

— Коли він буде голодний, він приїде до нас, і ми його нагодуємо. Він завжди знайде тут притулок і обід. Хіба робив би він там дурниці, коли б ви з самого початку зовсім не давали йому грошей?

— Але в нього були борги, йому загрожувало безчестя.

— А коли у вас нічого більше не залишиться, хіба це перешкодить йому робити борги? Ви заплатили, це добре; але більш не будете платити за нього, це вже повірте моєму слову. А тепер на добраніч, пані.

І вона вийшла з кімнати.

Жанна зовсім не спала; думка про те, що вона має продати Пенль і виїхати звідси, покинувши цей будинок, з яким було зв’язане все її життя, не давала їй спокою.

На другий день, коли Розалія ввійшла до неї, вона сказала:

— Ні, моя люба, я ніколи не наважусь виїхати звідси.

Але служниця розгнівалась:

— 1 все-таки доведеться це зробити, пані. Незабаром має приїхати нотаріус з тим паном, що хоче купити замок. Інакше через чотири роки ви не матимете ні су.

Пригнічена Жанна тільки повторювала:

— Я не можу, я ніколи не зможу.

Через годину листоноша приніс їй листа від Поля, який знов вимагав десять тисяч франків. Що було робити? Розгублена Жанна покликала Розалію, яка сплеснула руками:

— А що я вам казала, пані? І що б це з вами обома було, коли б я до вас не повернулась?

Жанна, підкоряючись волі своєї служниці, відповіла синові:

"Мій дорогий сину, я не можу більше нічого зробити для тебе. Ти розорив мене; я навіть примушена продати Пепль. Але не забувай ніколи, що ти завжди знайдеш у мене притулок, коли побажаєш повернутись до своєї старої матері, якій ти завдав стільки горя.

Жанна".

І коли приїхав нотаріус із паном Жофреном, колишнім цукрозаводчиком, вона прийняла їх сама і запросила оглянути все до дрібниць.

Через місяць підписала купчу і водночас придбала маленький, на міський манер, будиночок коло Гадервіля, на великому шляху з Монтівільє у сільці Батвіль.

Потім до самого вечора Жанна самотньо гуляла по матусиній алеї, з пригніченим серцем, зі слізьми відчаю, прощаючись із обрієм, з деревами, з напівзогнилою лавкою під платаном, з усіма цими знайомими їй речами, до яких так звикли її очі і які, здавалось, увійшли в її душу, — з гаєм, з косогором перед рівниною, де вона так часто сиділа, звідки вона бачила, як біг до моря граф де Фурвіль в жахливий день смерті Жюльєна, зі старим безверхим берестом, до якого вона так часто притулялась, з усім цим рідним їй садом.

Розалії довелося за руку відвести її додому.

Коло дверей чекав високий селянин, років двадцяти п’яти. Він привітався з нею по-друи "ньому, начебто давно її знав.

— Добридень, пані Жанно, як поживаєте? Мати веліла мені прийти допомогти вам перебратись. Я б хотів знати, що ви берете з собою, тоді б я вам поперевозив усе поступово, щоб робота на полі не стояла.

То був син її служниці, син Жюльєна, брат Поля.

Жанні здалося, що в неї спинилось серце; і разом з тим їй хотілось поцілувати цього парубка. Вона розглядала його, шукаючи в ньому схожості зі своїм чоловіком, зі своїм сином. Він був рум’яний, дужий, з білявим волоссям і блакитними очима, як у матері. І проте скидався на Жюльєна. Чим саме? Вона сама добре не розуміла цього, але чимось він нагадував Жюльєна.

— Коли б ви змогли показати мені все зараз, — вів далі парубок, — я був би вам дуже вдячний. —

Але Жанна сама ще не знала, що перевозити, бо новий дім її був дуже маленький, і попросила його прийти вдруге наприкінці тижня.

Переїзд зайняв її і вніс сумну розраду в її похмуре й позбавлене будь-яких надій життя.

Вона ходила з кімнати до кімнати, шукаючи речі, які нагадували їй різні події її життя, ті речі, ЩО^стаютіЯ нашими друзями, що являють собою неначе частину шппо-го існування, частину нашого життя; е речі, знайомі нам з дитинства, з якими пов’язані радісні й сумні згадки різні дати нашого життя, які бували німими свідками наших світлих чи тяжких хвилин, які постарілися, зносились разом з нами, підкладка яких де-не-де подерлася, оббивка потерлася, дерев’яні частини розхитались, а фарби зблякли.

Вона вибирала одну річ за одною, часто вагаючись, хвилюючись, начебто мала розв’язати якесь важливе питання, щохвилини міняючи своє рішення, порівнюючи вартість двох крісел або якого-небудь старого секретера та старовинного робочого столика.

Вона витягала шухляди, шукаючи речей, що нагадували якісь факти з її життя; потім, наважившись нарешті, казала:

— Так, я беру це, — і вибрану річ переносили до їдальні.

Вона захотіла зберегти всі меблі зі спальні, своє ліжко, оббивку, годинник, геть усе.

Взяла декілька стільців з вітальні з малюнками, які вона так любила з дитинства: Лисицю й Журавля, Лисицю й Ворону, Бабку та Мурашку і меланхолійну Чаплю.

Одного разу, блукаючи по всіх кутках домівки, яку вона мала незабаром покинути, вона зайшла на горище.

Остовпіла від здивування; перед нею була безладна купа різноманітних речей, то розбитих, то тільки забруднених, серед яких траплялися й такі, що опинилися тут невідомо чому — чи через те, що перестали подобатись, чи через те, що їх замінили іншими.