Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 16

Що? — насупився Лужин.— І цього не хочете сказати?

Нюра поглянула на Лужина нерозуміюче. Губи її тремтіли, на очах знову з'явилися сльози.

— Не розумію,— сказала вона повільно.— Які ж можуть бути у курей прізвища?

— У курей? — перепитав Лужин.— Що? У курей? — Він раптом все зрозумів і, скочивши на підлогу, затупотів ногами: — Геть! Геть звідсіля!

Нюра також підвелася і відступала, озираючись.

— Геть! — кричав Лужин, штовхаючи її в спину.— Геть, мерзотнице!

— Так а Чонкін як же? — запитала вона, впираючись.

— Геть! — пихкотів Лужин, штовхаючи.— Геть! Я тобі покажу Чонкіна! Хочеш бути дружиною, будеш! Це ми можемо. Це ми влаштуємо. Всенепремінно.

Виштовхавши Нюру, він повернувся до столу, витер хустинкою піт і віддихався. Натис на кнопку дзвінка. Увійшла секретарка.

— Ось що,— сказав він ій,— справа оцього Чонкіна мене жахливо непокоїть. Чому цей дезертир вчинив опір такий затятий? Тут щось не так. І ще якийсь Курт. Зробіть запит Філіппову, чи не пов'язаний Чонкін з якимось Куртом. Пошліть шифровку на місце колишнього проживання Чонкіна. Хай зберуть дані. Хто такий? Чим займався до армії? Все. Хто хам ще до мене? Кличте!

18

Єрмолкін ще писав свої зізнання, коли з кабінету Лужина вискочила Нюра, вся червона і в сльозах.

Єрмолкін подумав, що зараз покличуть і його, і заквапився. Але пролунав дзвінок, секретарка, розправивши гімнастерку, увійшла до Лужина. Повернувшись, мовила одному з військових:

— Роман Гаврилович жде.

Військові зірвалися, підвели цивільного, і всі троє зникли за дверима кабінету.

Пробули вони там хвилини дві-три, раптом з-за дверей долинув нелюдський крик, і одразу ж двері розчинилися, і ті самі військові повели свого цивільного через приймальню, але був він зовсім не схожий на того самовпевненого чоловіка, який щойно переступав поріг лужинського кабінету. Він був уже без піджака, в спідній, розідраній на спині сорочці, він ішов, низько схиливши голову і мляво перебираючи напівзігнутими ногами, а військові тримали його попід руки, щоб не впав.

Потім з'явився Л ужин. Без посмішки, але збуджений, услід за відвідувачами вискочив у коридор, і звідти Єрмолкін почув його гучний голос:

— Ведіть його у підвал і там поговоріть. Спробуйте його переконати!

Л ужин повернувся, промчав до свого кабінету, але з порога озирнувся, уздрівши Єрмолкіна.

— Ну, як у вас? Все готово?

— Майже,— сказав Єрмолкін, переживаючи складні почуття.— Я зараз. Ще хвильку.

— Жахливо шкодую,— посміхнувся Лужин.— Але часу немає. Абсолютно. Давайте, що є.

Він побіг попереду Єрмолкіна до кабінету. Граційним рухом ноги відкинув геть темно-синій піджак, що валявся на підлозі, сів до свого столу, і голова його на повен рот посміхнулася Єрмолкіну.

— Прошу,— маленька правиця здійнялася над столом. Тремтячи зо страху, Єрмолкін простягнув написане.

— Так,— сказав Роман Гаврилович, піднісши папір до очей.— "З великим трудовим підйомом зустріли..." Це стаття?

— Ні,— зніяковів Єрмолкін.— Це мої зізнання.

— Оригінально,— заохотив Лужин.— Дуже навіть. Але якось так. Все ж. Наче здаля.

— Але ж я журналіст,— скромно посміхнувся Єрмолкін.

— А-а, так, так. Зрозуміло. Свій стиль. Дуже неповторний. Взагалі-то, інші в нас пишуть простіше. Деякі прямо так і починають: я, такий і сякий, зробив те-то й те-то. Але, звичайно. Це. Не журналісти. А втім. Трапляються і... Ну, що ж,— сказав він, висуваючи шухляду стола і кладучи до неї твір Єрмолкіна.— Почитаємо. Із задоволенням. Величезним. Жахливу насолоду заздалегідь передбачаю.

Він зачинив шухляду і всміхнувся Єрмолкіну.

— А скажіть, будь ласка,— запитав Єрмолкін,— що мені за це буде?

— За що? — перепитав Лужин. Він поняття не мав, за що "за це".— Ну, взагалі міру покарання визначаємо не ми, а суд. Однак. Якщо. Мати на увазі. Закони часу воєнного...

— Але прошу врахувати, що я сам покаявся,— квапливо перебив Єрмолкін.

— А, справді,— схопився Лужин.— Ледь було не забув. Отже, так. Коли врахувати, що, з одного боку. Діють закони воєнного. А з іншого боку, той факт, що ви з'явилися самі, а не ми вас розшукували, то... врахуйте, я за суд вирішувати не беруся... це моя приватна думка... але я гадаю. Так років. Можливо, десять.

— Десять років! — з жахом вигукнув Єрмолкін.— Але ж я це вчинив ненароком!

— Саме це вас і рятує,— пояснив Лужин,— коли б ви вчинили це навмисне, ми б вас розстріляли.

У Єрмолкіна голова пішла обертом. Він осів. Він затулив обличчя руками. І так сидів дуже довго. Відірвав руки від обличчя і знову побачив перед собою доброзичливе лице Лужина.

— У вас ще є запитання? — запитав Лужин люб'язно.

— Ні, ні, у мене все.

— Так, а чого ж ви, власне, чекаєте?

— Та я жду... ну, коли мене... оце саме... поведуть,— знайшов потрібне слово Єрмолкін.

— А-а,— кивнув Лужин,— зрозуміло. Жахливо засмучений. Але поки що. Не можемо. Аж ніяк. Так що їдьте до себе. Працюйте. Пишіть про трудовий підйом. І ждіть. За нами не стане. Як тільки виникне потреба, так я за вами одразу когось підішлю. А поки що — всього доброго. А втім, одну хвилиночку. Вас випадково Куртом. Не звали ніколи? Ні?

— Мене? Куртом? — Єрмолкін пожував губами.— Ваш оцей... назвав мене мерином. А Куртом...

— Ні? — перепитав Лужин.

— Ні.

— Дуже шкода,— посміхнувся Лужин.— Дозвольте вашу перепустку. Я підпишу.

Кажуть, згодом в колі своїх друзів Лужин розповідав про нещасного редактора і страшенно сміявся. Кажуть, що він збирався на дозвіллі почитати написане Єрмолкіним, але то забував, то руки не доходили, а потім, при відступі наших військ, частину архіву було знищено, а разом з нею і рукопис Єрмолкіна. Жахливо шкода.

19

Лейтенанту Філіппову

Вельми терміново!

Цілком таємно, зі спецкур'єром

Рамзай, посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса за кличкою Курт, раніше законсервований. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.

Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, наказую вжити всіх необхідних заходів і в п'ятиденний термін виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання покладаю особисто на вас.

Вкрай здивований, що справа Чонкіна досі не завершена.

Лужин

20

Хлопчик, надісланий з контори, знайшов Гладишева на лавці перед хатою, де Кузьма Матвійович погожої днини перебував увесь вільний час "після того нещастя", як він сам висловлювався. Всі помічали, що після втрат, завданих йому ненажерливою Красавкою, Гладишев дуже змінився. Він став понурим, мовчазним, не вів з односельчанами бесід на наукові теми, і навіть на городі його, здається, з тієї самої пори ніхто жодного разу не бачив. Більше того, коли Афродіта, скориставшись нагодою, вирішила винести з хати горщики з добривами, він її діям ніяк не перешкоджав.

Зараз він сидів на лавці, дивився на безлюдний простір за річкою Тьопою, аж тут перед ним виникло хлоп'я без голови, голова була схована од Гладишева його ж власним капелюхом. Гладишев підбив капелюха і впізнав у хлоп'яті старшого сина рахівника Волкова — Гринька.

— Дядю Кузю, тобі телефонограма,— сказав Гринько і простягнув селекціонеру смужечку жовтого паперу.

Гладишев здивувався, йому досі телефонограм не носили. Телефонограми носили членам бюро райкому, депутатам місцевих рад, іноді членам правління й активістам. Серце Гладишева честолюбно здригнулося. Але тексту прочитати він не зміг, літери були написані нерозбірливо й дрібно. Він побачив тільки своє прізвище і цифру "10".

— Пожди,— сказав він хлопчикові й пішов до хати, помахуючи принесеним папірцем.

Афродіта на столі розкачувала зеленою пляшкою тісто для локшини. Геракл сидів на підлозі посеред кімнати і тримав у роті великий палець правої ноги. Помахуючи папір-Гладишев обійшов Геракла і пройшов повз дружину, діваючись, що вона запитає, звідки папірець. Афродіта поглянула на нього, папірця побачила, але нічого не запитала. Гладишев знайшов цукорницю, витяг шматок рафінаду, поміркував, відколов половину і виніс надвір хлопчикові. Потім повернувся до хати по окуляри. В хаті було все так само, лише Геракл тепер смоктав ліву ногу. Гладишев знав, що окуляри мали бути на комині, але почав шукати їх на вікні, аби привернути до себе більше уваги.

— Кудись окуляри поділися,— сказав він з нарочитою досадою, мацаючи рукою по підвіконню.— Телефонограму прочитати треба, а окулярів нема.

Афродіта згорнула тісто в рулон і почала різати його на вузькі смужки.

— Телефонограму, кажу, чуєш, прислали,— повторив Гладишев голосніше, переходячи з награної досади до справжньої.— Щойно посильний прискакав.— І сам при цьому уявив не хлопчика Гринька, а хвацького вершника на змиленому жеребці.

Афродіта, вперта жінка, знову промовчала, ніяк не виявила свого захоплення з приводу такої неординарної події. І Гладишеву нічого не лишалося, як знайти окуляри в належному місці. Він сів до вікна, натягнув окуляри на носа, прочитав телефонограму і похолов. Його викликали не на бюро райкому, не на сесію райради, не на нараду передовиків виробництва, а зовсім в інше місце.

— —Ой-йо-йой! — заголосив Гладишев і схопився за голову.

Геракл так здивувався, що витягнув з рота ногу.

Нарешті дійшло й до Афродіти, що трапилося щось недобре. Вона припинила різати тісто і подивилася на чоловіка запитально. Він продовжував голосити.

— Ти чого? — запитала вона.

— І не кажи, Афродіто,— мотав головою Гладишев.— Пропав я, геть пропав.

— Та що ти голосиш? — сказала Афродіта скандальним верескливим голосом.— Ти скажи до пуття.

Гладишев перестав голосити, зняв окуляри і сказав тихо:

— Викликають мене, Афродіто.

— Куди? — не могла втямити Афродіта.

— Куди, куди,— розсердився Гладишев.— Сама знаєш куди. Я про мерина написав до газети. Видать, за цеє.

Афродіта кинула ножа на стіл і також заголосила. Спершу вона волала щось нерозбірливе, потім в її крикові почали вирізнятися окремі слова, а далі Гладишев зрозумів, що вона голосить за ним, як за покійником. Зляканий тим, що відбувалося, заплакав і Геракл. Афродіта підхопила його на руки і зайшлася ще голосніше.

— Та на кого ти нас покинеш, дитя мале нерозумне, сиротин оньку-кровиноньку, і вдову горопашну? Годувальнику ж наш, напувальнику, куди ж це ти од нас ідеш? Попідтинню підемо жебрати,Христа ради проситимем! А хто ж нам допоможе, кому ми тра?..