Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 18

Ну, а інша, Тонька, та сміливіша. Теж на дерево зиркнула і каже: "Не бійся, Шурко, це не сатана, це макак".

— А одягнутий як?— запитав Дементій.

— В тому-то й річ, що ніяк, а весь вовною покритий, все одно що цап. Ну, Шурка також отямилася і почала в макака палицею жбурляти. "Злазь,— каже,— а то заб'ю". А той відповідає: "Не злізу".

— По-російському говорить?— здивувалася Маруся Зи-біна.

— А то ж по-якому?

— А ось німці,— сказав Дементій,— балакають по-німецькому.

— Корчать із себе багацько, ото й балакають,— зауважила Ліза.— Ну, й далі. Стали вони обидві в нього палицями жбурляти, а він на гілці гойдається і сміється: "Не надривайтеся, мовляв, молодиці, все одно не докинете. Ви краще скажіть, чи більшовицька влада ще не скінчилася?" Тонька, значить: "Зараз,— каже,— сходимо в село, дізнаємось, скінчилася чи ні, а ти пожди". І пішли в село, народ зібрали, привели. Хто з вилами, хто з рушницями, а макака вже нема. Теж не дурний, щоб дожидатись. А наступного дня дільничний приїздив. Тоньку й Шурку в правління водив, там лякав: "Ніякого,— каже,— макака в наших лісах бути не може, а коли,— говорить,— ще такі відсталі балачки почую, із вас самих макаків понаробляю".

Під час розмови увійшла Нюра, трохи припізнившись.

Обличчя її було заплаканим. Привіталася і зібралась примоститися на підлозі поруч з Дементієм. Але її зупинила Маруся Зибіна:

— Нюро, тебе навіщось Любов Михайлівна кличе. Здивована, але не дуже й стривожена, увійшла Нюра

до маленького, не більшого за вагонний тамбур, кабінету завідуючої.

Любов Михайлівна, дорідна, років сорока, блондинка з шестимісячною завивкою, сиділа, ледве втиснувшись у простір поміж стіною і маленьким однотумбовим столиком. Біля вікна стояла телеграфістка Катря. Вона тримала в руках товсту книгу і вичитувала з неї якісь цифри, а Любов Михайлівна цокала кісточками рахівниці. На пальцях правої руки синіло татуювання "Люба", а на зап'ястку лівої — годинник з ремінцем (стрілки показували о пів на десяту).

— Драстуйте,— сказала Нюра.

Обидві жінки припинили рахувати і мовчки дивилися на Нюру.

— Ви мене кликали?— запитала Нюра.

— А, так, так/—— сказала Любов Михайлівна і чомусь зніяковіла. Вона спробувала висунути шухляду стола, але, оскільки висувати її було нікуди, одразу й засунула назад.— Я ось хотіла запитати, Нюро, що з тобою сталося? Тільки, будь ласка, не кажи, що з тобою нічого не сталося. Я все знаю.

Нюра мовчки дивилася на завідуючу, а та дивилася на стіну повз Нюру.

— На жаль, Нюро, нам з тобою доведеться розпрощатися .

Нюра мовчала, не розуміючи почутих слів. Любов Михайлівна звела очі на Нюру, але одразу ж відвела їх убік.

— Ти сама розумієш, мені неприємно казати це тобі, ти хороша людина і скромна трудівниця, але...

Любов Михайлівна зупинилася подумати, скрутила самокрутку і запалила.

— Але ти добре розумієш, Нюро, що зараз іми мусимо виявляти особливу пильність...

Нюра кивнула. Вона була жінкою темною, але стосовно пильності усвідомлювала — потрібно.

— Ти зрозумій, Нюро, я до тебе ставлюся так само. Але твій чоловік виявився дуже поганою людиною. Я, Нюро, також жінка і можу все зрозуміти, але й жінки бувають різні. Я про одну в газеті читала, що вона до такого дійшла — з німцем спала. І це зараз, коли німці вбивають на-

ших чоловіків, наших батьків і братів, женуть в неволю

наших сестер, матерів, дочок, зараз лягати з німцем у

ліжко, це треба втратити всілякий сором, це треба не

знаю до чого дійти. ^

— Михайлівно, га, Михайлівно,— втрутилась раптом Катря, яка досі мовчала,— дак цей же Ванько її, він же не німець, він росіянин.

Любов Михайлівна розгубилася. Вона себе вже так розпекла, що й сама повірила, начебто Нюра спала саме з німцем.

— А я не з тобою говорю,— розсердилася вона на Катрю. І знову звернулася до Нюри: — Отже, так, Нюро. Як жінка я тобі співчуваю, але як комуніст я такого терпіти не можу. В нас робота відповідальна. Через нас проходять різні дані, і нашу роботу ми не кожному можемо довірити.

Любов Михайлівна замовкла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Очікуючи, поки Нюра піде, вона поклала руку на рахівницю, водила по ній розчепіреними пальцями, і слово "Л-ю-б-а" роз'їхалося віялом.

— Михайлівно, га, Михайлівно,— знову втрутилася Катря.— Таж мужик Нюрчин, —він і не чоловік зовсім, врна ж з ним без розпису жила.

,— Без розпису? — перепитала Любов Михайлівна, не Знаючи, що відповісти на нові заперечення.— А ти,— розсердилась вона,— не лізь, куди не просять, не лізь, не лізь. Теж мені захисниця знайшлася. Без розпису. А без розпису, так ще гірше. По любові, значить, жила.

Кажуть, того дня Нюра Бєляшова, повернувшись із Долгова раніше звичайного, бігала по селу, як божевільна. До кого додому зайшла, кого на дорозі зустріла, всім "показу-вала трудову книжку і хвалилася:

— Звільнили. За Чонкіна. За Івана. По любові, кажуть, жила.

23

Не слід думати, що лейтенант Філіппов був злою, кровожерливою людиною і неодмінно хотів запроторити Чонкіна до тюрми чи підвести під розстріл. Він просто виконував вказівки начальства і свої обов'язки, як він їх розумів. Досі він вважав, що власного зізнання обвинуваченого достатньо для завершення справи, і він те зізнання отримав. Наказали йому провести додаткове слідство, він і проводив. І хоча свідки виявилися в більшості своїй лякливі й тупі, з їх плутаних і суперечливих свідчень лейтенант зробив висновок, що Чонкін, по суті, ні в чому не винен. Його поставили на пост, він стояв. На нього напали, він захищався, проявивши при цьому кмітливість, холоднокровність і героїзм. А те, що напали на нього свої, він у цьому розбиратися не був зобов'язаний. За статутом своїми для нього вважалися тільки начальник варти, помічник начальника варти і роз-водящий.

Кажуть (хоча в це важко повірити), що лейтенант Філіппов навіть збирався писати постанову про припинення слідства і про звільнення Чонкіна через відсутність складу злочину і навіть кілька разів починав складати такий документ, але щось йому заважало, щось перебивало. Якось воно було незвично. Він просто не міг собі уявити, як це звільнити людину, котра сама себе визнала винною. Кажуть, Філіппов кілька днів переживав муки творчості, зіпсував стос паперу, шматував аркуші й жбурляв їх до кошика. Зі всіх його зусиль опісля лишився тільки один аркуш (він залетів під шафу і там пролежав довго), на якому було написано:

"Я, лейтенант Філіппов, розглянувши матеріали слідства у справі Чонкіна І. В. і допитавши свідків..." На цьому текст уривався.

А між тим в той самий час, коли лейтенант Філіппов мучився, складаючи постанову, запит Романа Гавриловича Лужина стосовно особи Чонкіна досяг тієї самої місцевості, де проживав наш герой до призову на військову службу.

Працівник місцевих органів, симпатичний молодик, схожий на лейтенанта Філіппова, завів казенного мотоциклета і поїхав у те село, де народився і виріс Чонкін. (До речі, село звалося Чонкіно, і в ньому була Чонкінська сільрада).

Голова сільради, угледівши пред'явлену йому червону книжечку, був говірким і без вагань виявив готовність сприяти прибулому в усьому. Однак труднощі цієї справи полягали в тому, що, як висловився голова:

— У нас цих Чонкіних, як собак. Ціле село всуціль, ви не повірите, всуціль Чонкіни. Між іншим, я й сам також Чонкін,— сказав голова і простяг прибулому своє депутатське посвідчення.

— Так,— сказав прибулий, і не глянувши,— але того Іваном звати.

— У нас і Іванів повнісінько. Мене, приміром, також Іваном зовуть,— мовив голова і ніяково посміхнувся.

— Але я гадаю,— наполягав симпатичний молодик,— що Іванів Васильовичів не так уже й багато.

— Та я 6 не сказав, що й мало,— відповів голова, все більше ніяковіючи.— Я ось якраз і Іван, і, даруйте, Васильович.

Молодик вже намірився повернутись до свого мотоциклета (він не збирався через якогось невідомого йому і невідомо кому потрібного Чонкіна надриватись на роботі), аж тут з'явилася секретар сільради Ксенія, також, до речі, Чонкіна.

— А чого там шукати?— сказала Ксенія.— Іван Васильович? Червоноармієць? Дак це ж Ванько. Ну, той, що конем гівна возив. Не пригадуєш? Та Князь же.

— Точно, Князь! — зрадів голова відкриттю.— Він самий і є. І як це мені одразу на думку не спало, що то ж Князь.

— Князь?— звів брови прибулий.

— Ну, прозивали його так,— недбало кинув голова.— У нас, знаєте, в селі язики без кісток, кому що в голову зайде, те й мелють.

— Чого це мелють,— заперечила Ксенія.— Хоча й село, а також народ живе, не дурніший за інших. Дарма говорити не будуть. Я ж Мар'янку добре знала, ми з нею сусідками були і по людях змалку працювали, я пам'ятаю, як цей князь, Голицин його хвамилія, квартирував у неї. Молоденький такий, волоссям кучерявий, чорний, мов сажа, а лице біле.

— Молоденький, кучерявий,— передражнив голова.— Ти зі свічкою не стояла і не знаєш, жив з нею молоденький кучерявий а чи ні...

— Жив,— упевнено сказала Ксенія, не навівши, втім, жодних доказів. Просто ця версія на тлі повсякденного нудного життя видалася їй заманливішою від інших. їй хотілося показати прибулому, що хоча село їхнє здається невиразним, звичайнісіньким, але і в ньому траплялися історії незвичайні.

Версія ця цілком влаштовувала і прибулого. Як-не-як, недарма трудився, тратив час і казенний бензин. Він не думав, як вплинуть добуті ним дані на чиюсь долю. Він не знав, ні хто такий Чонкін, ні що він скоїв, ні в чому його звинувачують, він не бажав Чонкіну ні зла, ні добра, але версія, запропонована секретарем сільради, видалася йому цікавішою від можливих інших, і, повернувшись до своєї контори, він із задоволенням відбив шифровку: "Проведеною на ваш запит перевіркою встановлено, що Чонкін Іван Васильович, 1919 року народження, мешканець села Чонкіно, походить з князів Голициних".

Підполковник Лужин не належав до тих людей, котрі не вміють володіти собою, та коли йому на стіл поклали це повідомлення в розшифрованому вигляді, він сказав: "Ого!" — і засовався в кріслі. Потім бігав по кабінету, потирав руки, клацав зубами і бурмотів: "Жахливо поталанило!" — і знову бігав по кабінету, відчуваючи здивування, радість, захоплення, тобто почуття, які міг би відчути рибалка, що закинув вудку на пічкура, а впіймав щуку.

— Жахливо поталанило! — повторяв він.— Жахливо поталанило! І знайти таке на рівному місці!

А втім, чи ж на рівному? Ні, він працював, він думав, він міг і не посилати ніякого запиту, а ось послав, отже, відчував, що в справі Чонкіна бракує якоїсь ланки, можливо, найважливішої.