Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 20

І знову схилився прокурор до голови.

— Приходить до мене жінка клопотатись про свого чоловіка. Ну, гаразд, не можу я їй ділом допомогти, але можу хоча б поспівчувати. А я ні, я дивлюся на неї крокодилом. А я ж, Іване, колись був добрим хлопчиком,— прокурор схлипнув і розмазав по щоці шмарклі.— Я любив природу, тварин. Бувало, несу додому хліба шматок на карточки, а за мною плентається собака. Голодна, облізла, а очі в неї, Іване, як у тої жінки. Я злюся на неї, тупочу ногами, я сам голодний, але я знаю: мене хтось пожаліє, а її не пожаліє ніхто. І я одщипну від того шматка і їй...

Прокурор махнув рукою, затряс головою і засмикався у риданні. Гулубєв розгубився, схопив прокурора за плечі.

— Пашо,— сказав він,— та ти що? Та кинь ти. Якщо вже все одно нас, як ти кажеш, так чи інакше покарають, то й справді, чого ж нам боятися? Ну, уб'ють в крайньому разі, так од смерті ж не вбережешся. Убити нас вони можуть, але вони не можуть зробити нас безсмертними, ось у чому їхня слабкість.

— Так-так,— кивав прокурор,— в цьому їхня слабкість.

Час наближався до закриття чайної. Стара прибиральниця витирала спорожнілі столики і ставила на них догори ніжками стільці. Анюта виштовхувала одного з відвідувачів, той виривався, розмахував руками і виразно читав нісенітницю:

Заводской дыхтяг

воздуха береги. Пых-дых, пыхтят

мои фабрики...

...Голубєв з Євпраксеїним вийшли з чайної останніми. Давно вже все навкруги обезлюдніло, а вони все ще товк лися посеред дороги під ліхтарем, ніяк не могли розпро щатися.

— Іване! —гукав прокурор, хапаючи голову за барки.— Нічого не бійся. Я завтра сам прийду на бюро. Коли тебе почнуть довбати і запитають: хто "за", хто "проти",— я підведуся і скажу: "Я проти! Не знаю, як ви, а особисто я, прокурор Євпраксеїн, я особисто, іменем федеративно-систичної, проти. Ви,— скажу,— можете вбити Івана, можете вбити мене, іменем федеративносистичної, зате ми загинемо, як люди, а ви,— він одпустив Голубєва і витягнув уперед довгого пальця,— жили хробаками і хробаками здохнете".

Довго ще вони прощалися, трясли руки, ляскали один одного по спинах, розходились і знову сходились. Нарешті голові вдалося одірватись, він сяк-так перекинувся у бричку, а прокурор ішов поряд, тримаючись за бричку рукою, і умовляв Голубєва нічого не боятися. Потім він усе ж відстав і, вигукуючи щось підбадьорливе, зник у темряві.

Виїхавши з Долгова, голова відпустив віжки, засунув руки в рукави і скулився, притулившись до спинки сидіння. Кінь сам знав дорогу. Передчуваючи відпочинок у теплій стайні і оберемок свіжого сіна, він біг легко й швидко. Бричку м'яко підкидало, і Голубєву було добре й затишно. Із задоволенням згадуючи свою розмову з прокурором, він думав: "Так, Пашка має рацію, нічого не треба боятися".

І про те ж саме думав він, коли, здавши коня, йшов додому від стайні, і пізніше, коли, підібгавши до підборіддя коліна, занурювався в сон під теплою ватяною ковдрою.

26

Прокинувся він на початку дев'ятої і одразу ж згадав, що на другу призначено бюро, де розбиратимуть його персональну справу, де в кращому випадку вліплять йому строгача, а в гіршому... Та він згадав і вчорашню свою розмову з Євпраксеїним, і на душі одразу стало спокійно.

Сівши на ліжку, він посміхнувся, потягнувся, глянув у вікно і побачив прив'язаного до паркану коня під сідлом. "Хто б це міг бути?" —здивувався голова.

Тут за дверима почувся якийсь гамір, двері відчинилися, й на порозі виникла дружина.

— Іване, до тебе прийшли,— сказала вона.

З-за її спини визирав прокурор, обличчя його було пом'я тим і блідим.

— Паша? — здивувався Голубєв.— Щось трапилось? Прокурор поглянув на голову, потім на його дружину.

— Вийди,— наказав їй Голубєв.

Вона вийшла і причинила за собою двері.

— Ось що, Іване,— переминаючись, нерішуче сказав Євпраксеїн.— Вчора... ми з тобою розмовляли... Так я був дуже п'яний... Словом, п'яний я був, зрозумів?

— І ти за сім верст зранку примчав, щоб мені це сказати?

— Так, за цим. Тобто ні... Тобто я хочу сказати, що у п'яному вигляді іноді не те говорю. А насправді я так не думаю. Насправді я...

— Я.все зрозумів, Пашо,— тихо мовив Голубев і сам почервонів, зніяковівши.

*— Зрозумів? Ну й гаразд...— прокурор позадкував до дверей, але зупинився.— Ні, взагалі-то ти не думай... Я не за себе... я за тебе... Якщо тобі партія каже, що ти не правий, ти мусиш визнати, що ти не правий.

— Ой-йой! — поморщився голова і замахав руками.— Навіщо ти це кажеш? Іди звідсіля, йди.

Тут і прокурор почервонів і взявся за клямку дверей.

— Пашо! — зупинив його Голубев. Той озирнувся.— Пашо! — повторив голова, хвилюючись, і спустив ноги з ліжка.— Але ж ти вчора все вірно говорив. Так невже ж тільки сп'яну?

— Сп'яну,— розглядаючи свій правий чобіт, твердо мовив прокурор.

— Шкода,— сказав Голубев.— А так же гарно говорив, теоретично все так ловко обгрунтував.

— Теоретично, теоретично,— передражнив прокурор.— Та яка там теорія! Теоретично, може, все так і є, а практично... а практично... а практично я боюсь!—закричав він і, замахавши руками, вискочив з хати.

27

Був похмурий день, зависла в повітрі мряка осідала на щоках і неприємно холодила руки. Клени вздовж парканів були ще зеленими, але в зелені вже прозирали червоні плями.

Засунувши руки в кишені, лейтенант Філіппов ішов навпрошки через майдан. Він ішов неквапливою ходою людини, що обтяжена державними турботами і знає собі ціну. Ще недавно, здавалося, бігав вистрибом, як хлопчисько, готовий миттю виконати будь-який наказ старших начальників. *Але тепер, замінивши капітана Милягу, котрий передчасно пішов із життя, Філіппов одразу наче подорослішав, підібрався, розправив плечі, весь якось змінився, і зміна ця перш за все позначилася на ході. В ній з'явилася та особлива повільність людини, котра усвідомлює, що,навіть неквапно рухаючись, вона завжди вчасно дістанеться до пункту свого призначення.

Він ішов, задумано дивлячись перед себе і наче нічого не помічаючи, та насправді він бачив усе. Біля раймагу тулилася вздовж стін доволі довга черга за пшоном, якого не було, але мали ось-ось привезти. І біля лазні, перетвореної в санпропускник, стояла велика черга евакуйованих жінок, в не по-тутешньому святковому, вже потертому одязі. Повернувши за лазню і праворуч, лейтенант поминув пів-кварталу Поперечно-Поштамтською вулицею і вийшов до будинку, де розташувалися два райкоми — партії та комсомолу — і райвиконком. Біля входу стояв міліціонер, який суворо запитував тих, що входили, до кого і навіщо. Фі-ліппова, звичайно, він не запитав нічого, але виструнчився і відкозиряв. Кабінет секретаря райкому був на другому поверсі, куди вели широкі сходи (райком зайняв приміщення колишнього дворянського зібрання) з широкою килимовою доріжкою посередині. А нагорі, на майданчику, стояли два великих гіпсових бюсти — Леніна і Сталіна — на фанерних постаментах, обтягнутих червоною тканиною. Лейтенант ковзнув кілька разів підошвами чобіт по стоптаній мармуровііі піл юзі і рішуче ступив на доріжку, а бабуся в куфайці, и мурк;і з калошами і з мішком за плечима спускалась йому м.і < і річ, але не по доріжці, а обіч неї. Проходячи через велику приймальню, лейтенант привітався з секретаркою Ревкіна Ганною Мартинівною, літньою, інтелігентною на вигляд жінкою в окулярах. Крім Ганни Мартинів-ни, в приймальні було досить багато народу. В основному це були солідні люди, чоловіки й жінки (але здебільшого, незважаючи на воєнний час, все ж чоловіки), котрі сиділи вздовж стін на збитих докупи стільцях. Були то голови колгоспів, директори радгоспів, начальники і завідуючі якимись відділами, тобто ті люди, котрих називали командирами виробництва. Не будучи членами бюро, вони не мали права брати участь у його засіданні, але були викликані, дехто у справах, а дехто просто на випадок, якщо раптом знадобиться довідка про діяльність очолюваних ними виробництв.

Філіппов привітався лише з Ганною Мартинівною, а решту всіх наче й не помітив і рішуче, по-хазяйськи смикнув на себе двері, оббиті чорним. Пройшовши через невеликий тамбур, він одчинив другі двері і опинився в кабінеті першого секретаря.

В кабінеті стовпом стояв густий тютюновий дим. Члени бюро — було їх більше двох десятків — у напіввійськових костюмах і в довгих цивільних піджаках сиділи, хто за довгим столом, хто на шкіряному дивані під стіною, а двоє стояли біля крайнього вікна і, витягуючи рурочкою губи, палили біля відчиненої кватирки.

Коли лейтенант заходив, у кабінеті чути було гудіння, як у лазні, та з його появою воно одразу припинилося. Тільки один з тих, хто сидів на шкіряному дивані, не бачачи Філіппова, продовжував говорити, що від туберкульозу найкращий засіб — собаче сало. Але йогб штовхнули у бік, він озирнувся і також замовк. І підхопився з дивана. Підхопились і його співрозмовники. Засовалися з гуркотом стільці, і ті, хто сидів за столом, також підвелися. Лейтенант не зрозумів, чому вони так поквапно підводяться (він все ще не міг звикнути до свого нового становища), і озирнувся, думаючи, що за ним увійшов хтось іще. Але за ним нікого не було. Він відчув навіть певну ніяковість. Мабуть, з усіх присутніх він був наймолодшим, і було незрозуміло, чому ці люди виявляють до нього таку повагу. Тільки Ревкін не відразу підхопився, а звівся лише після того, як Філіппов до нього наблизився. Підвівшись, він подав Філіппову руку і одразу ж сів на своє місце, інші ж продовжували стояти, де^то, втім, робив вигляд, наче підвівся, аби розім'ятися. І що сяде, коли йому того забагнеться. Лейтенант обійшов присутніх, потис кожному руку. Він не всіх ще знав, і дехто називав йому своє прізвище, а він свого не називав, він уже розумів, що воно їм і так відоме. Серед присутніх були й три чоловіки у формі: військком, начальник міліції та командир розташованого тимчасово військового гарнізону. Філіппов не був членом бюро, але його запросили, оскільки вирішувались вельми важливі для народу питання.

28

Доки збиралися люди, перший секретар райкому Андрій Єремійович Ревкін, не зважаючи на загальний гамір, готувався до майбутнього засідання. Він перечитував підготовлені проекти рішень з тих чи інших питань і там, де слід, вносив поправки.